Хомкові радощі й печалі - Гуцало Євген
Те, либонь, дуже сподобалося дядькові, бо він зареготав.
— Батьків,— нарешті, видобув Хомко.
— То й добре,— просто сказав Лазар.— А я тобі крашанку дам!
І він дістав із кишені довгасте голубе яєчко з червоними смужками від гострого до тупого кінця. Хомко несміливо простягнув руку, а Лазар одсмикнув хутко — й засміявся на всеньке горло. Хомко ще дужче насурмонився.
— Оце ти такий батьків? — реготав дядько Лазар.— Оце ти такий материн? Простягає руку по чужу крашанку? Агрономові діти такі, еге?
Знічений Хомко пішов геть. То дядько Лазар став кликати:
— Візьми крашанку! Я для тебе й розмальовував, а ти гніваєшся! Вже й пожартувати не можна.
Хомко ледь-ледь повернув голову — дядько Лазар стояв на моріжку й простягав крашанку. Обличчя дядькове було неприємно розгублене.
— Ну, візьми! Ось я покладу на землі, а сам піду. Тільки ж ти забери, бо хтось інший візьме. Чуєш?
Він і справді поклав крашанку на траву, а сам хутенько, наче його вітер у спину підштовхував, подавсь у бічну вуличку й скоро зник там. Голубе яєчко яскравіло неподалік, і Хомко, зупинившись, не міг одірвати від нього очей. Узяти чи ні? Коли не візьме — комусь іншому дістанеться, а дядько Лазар таки ж для нього залишив, таки ж для нього розписував... І Хомко поволеньки повернув назад.
Хлопців здибав Хомко на дорозі. Котили вони м'яч, а коли бігла назустріч їм машина, то прискали врозтіч. Запримітили в Хомковій руці крашанку — зупинились.
— Ану чия візьме! — закричав Зінько, прозваний Хлястиком, бо завжди ходив з одірваним хлястиком.— Умієш?
— Ні, — зізнався Хомко.
— То я тебе навчу,— підморгнув товаришам Зінько.— Давай.
Він ударив гострим кінцем своєї крашанки по тупому кінці Хомкової — і його крашанка розбилася. Ударив тупим своїм — те ж саме. Хлопці засміялись. Ображений Зінько відійшов убік. Хтось іще дістав крашанку — Хомкова виявилась міцніша. В нього аж губи тремтіли від радості. Хлопці повіддавали йому свої програні крашанки.
— Що ж ти з ними робитимеш? — запитали.
— А хіба я знаю... — мовив Хомко.
Раптом Хлястик підійшов до нього, вирвав із рук голубу крашанку й щосили кинув об дорогу. Крашанка навіть підскочила трохи, але не розбилась. Хомко сам був уражений, не тільки хлопці.
— А-а, то ти обдурювати! — кричав Зінько, що раптом повеселів.— То ти хитріший за всіх! Таке мале, а вже навчилося тесати з дерева крашанки. І розмальовує ж як, що й не розбереш!
Голубу крашанку підняли і знову вдарили об дорогу. Вона підскочила й одкотилась убік.
— Це мені Лазар дав,— нарешті спромігся на слово Хомко. — Я не брав, а він поклав на траву і сам пішов...
Його не слухали. Знову стукнули крашанкою — не розбилась.
— За те, що обдурював нас, мусиш поїсти побиті крашанки.— І Зінько засміявся, радий придуманому.— А ні, то наб'ємо!
У Хомкових руках було п'ять крашанок... Він поволеньки облупив одну, з'їв; потім ще одну з'їв. На третій почав давитись, проте якось домучив. Четверту лише надкусив...
— Ну! Ну! — кричав Зінько.
— А можна з водою?
Веселим гуртом повели його до ставу, і тут, нахилившись та зачерпнувши зі ставу води, Хомко доїв четверту крашанку. Зосталась іще одна...
— А можна, — несміливо попрохав Хомко,— я її завтра з'їм?
— Е-е ні, їж зараз!
Щоб з'їсти п'яту крашанку, він запивав уже не тільки ставковою водою, а й слізьми, яких не міг стримати, хоч і силкувався...
Через цю оказію з Лазаревим гостинцем померкла для нього неділя, пригасла радість... Уночі просинався і все думав: "А що ж це мене чекає?" Напружував пам'ять і, не пригадавши, засинав. Снились йому гусята поміж лататтям, гострозуба щука, й ті малі гусята пливуть їй просто в роззявлену пащу. Хочеться Хомкові крикнути, щоб налякати гусят, аби не пливли, та голосу нема; хочеться йому палицею кинути — й рукою не поворухне.
Перед світом згадав: казала Хтодонька, аби перший ішов дзвонити до церкви. Темніло у вікнах, а Хомко заспішив, захвилювався — чи не пізно? Скрадливо встав, скрадливо сінешні двері відчинив, а поріг переступити боїться. Став і стоїть, ноги тремтять, а в роті терпне-терпне; та раптово кинувся вперед, наче в холодну воду, й побіг попід хатою, звернув на причілку і... знову завмер. Вулиця попереду сіріє, холодок по ній білий бреде, ранковий, а ген високо в небі велика зоря соковито блідне й примружується. Хата кликала до себе затишком, у хаті не було ніяких страхів, і ноги самі вже хотіли повернути назад, проте Хомко зуби зціпив та й подавсь вулицею.
Все ще спало. Терпко й солодко спала сама вулиця, сумирна, вгамована, обіч неї яскріла зарошена кропива. Кожне дерево додивлялося свій ранковий зелений сон, кожна хата куняла, і лише небо поволеньки прокидалося, набрякало світлом і роздавалося вшир та глибшало-глибшало, наче хотіло якомога вище підняти над селом прозоре склепіння світанку.
Церква зависочіла на горбку — цибулина дерев'яної бані, високі стіни й тонесенька гілочка хреста на самісінькому вершку. Хомко наближався — і церква виростала, стрункішала, погордної величі в ній більшало. І вже зовсім не було Хомкові страшно, а лиш якось безмежно добре й незбагненно зворушливо.
Щойно підійшов до церкви, як прохолодна тиша, як усміхнене над головою небо розкололися — тут басовиті звуки дзвонів гойднули повітря й попливли, попливли і сколихнули малим Хомком. Він аж присів од несподіванки, затерпла в ньому душа з переляку. А звуки погойдувались над ним, угорі густо спалахувало велике торжество ситої міді, й хлопцеві починало здаватися, ніби то голова в нього так гуде, ніби то вуха в нього так дзвенять.
Коли глянув угору, побачив чиюсь ногу, сорочину, що висмикалась із штанів. Хто ж це? Чи не Зінько?.. Невже випередив?
Хомко видерся вгору, й справді Зінько натягував мотузки, і два дзвони — один великий, а другий менший — напруженою скоромовкою розповідали щось добре й радісне. Хомко стежив ізнизу за спотвореним од зусиль Зіньковим лицем, як той, хилячись то вперед, то назад, впирається ногами в дерев'яний настил,— і поволі на його вуста виповзав усміх.
А Зінько бив і бив. Уже захекався, і було видно, як зіпає широко роззявленим ротом і по скроні в нього цівочкою заблищав піт. Раптом глянув униз і побачив Хомка. На мить очі його наллялись пильною увагою, а далі підморгнув (знай, мовляв, наших!) і ще дужче, ще завзятіше вчепився за мотузки.
Зрештою, таки стомився і опустив руки. Довгі звуки дзвонів косичились і косичились навсібіч, потроху завмираючи, і саме повітря теж встоювалось, аж поки зовсім погасло.
— Ти чого тут, га? — закричав Зінько, наче він за верству був: заклало йому вуха від того калатання.
— Так, — одказав Хомко.
— Хотів перший, еге? — допитувався Зінько, і вузеньке його лице, побите віспою, цвіло допитливістю.— Ох і вушлий же ти! То крашанку собі додумався дерев'яну змайструвати, то найперший до дзвіниці хотів прийти! Зовсім іще малий, а хитрий!
— То Лазарева крашанка,— пробубонів Хомко.
Проте Зінько наче й не чув його. Далі кричав:
— Тільки кого-кого, а мене ти не перехитруєш! Я, може, всеньку ніч не спав, аби випередити всіх, я, може, на кулаці лежав, а не на подушці, щоб сон не зморив... А ти?.. Слухай, а хто сказав тобі про дзвони?
— Хтодонька...
— І мені вона сказала... А ти повірив?
— Повірив...
— І я повірив! Хочеш дзвонити? Ну, вилазь, дзвони! Мені зовсім не шкода, хоч я й перший прийшов.
Хомко став на дерев'яний настил, простягнув угору руку. І Зінько раптом зареготав:
— Та ти ж до мотузків не дістанеш... Е-е, який із тебе дзвонар! Треба ще рости... Може, тебе підсадити?
— Підсади, — прошепотів Хомко.
— А ти з дерев'яною крашанкою більше не ходитимеш?
— Ні,— пообіцяв Хомко.
— Ну, тримайся за мою шию.
Нарешті, Хомко вчепився за мотузки, потягнув до себе — і залізні била у великому та малому дзвонах торкнулися міді, а мідь озвалася мелодійними голосами, раз і вдруге, ті голоси затремтіли, легесенько так загойдались — і полились на село, вже освітлене сонцем. А що Хомко неспроможний був сильно бити, то дзвони озивалися слабко, майже дитячими голосами, і розповідь вели хутенько, наче побоювались, що зараз ось забракне їм повітря.
Зінькові було важко тримати, він сопів:
— Хіба так б'ють? Сильніше треба! А не можеш — злазь!
Востаннє в повітрі розпачливо, згасаючи, заколивалася журлива, болісна нота...
По тому стояло тепло, сухе, багате на весняні пахощі; щоночі небо сяяло рідкісним урожаєм зірок. Уже ніхто не чекав на комету, стали потроху й забувати про неї. Засадили городи, обсіялися в полі, вже вигонили худобу на пашу, перші табунці жовтих гусей повиходили надвір і, скубучи траву, переверталися назад. Посеред сухого дня напливли лілові хмари, з нервовим тіпанням блискавок, стрельнуло донизу порским дощем, під яким затанцював порох на дорозі, вітер прискочив подихом небезпеки; навкруги зчорніло.
Хомко сидів у хаті, щось малював, як раптом на вулиці вродився крик:
— А-а-а!
Хлопець метнувся до вікна: бігла простоволоса сусідка, спотикаючись та розставляючи руки, і постать її вже танула в дощовій сутіні. Хомка винесло надвір, кинуло до воріт. Побачив, що хтось попереду теж біжить, і він гайнув слідом, ще не знаючи, куди й навіщо біжать люди і він разом з ними. Неспогадано в грозовому хлюпотінні озвався дзвін, як важке зітхання, далі ще зітхнув. І Хомко глянув туди, звідки линули швидкі вибухи мідних дзвонів.
Горіла церква. Дерев'яну баню охопило полум'я, воно слалося понад самою її цибулиною, час од часу зринало вгору, проте зразу ж під силою води, що котилася з хмар, осідало, прищулювалось, наче набиралося снаги. Похололо в Хомкових грудях, на мить він завмер, та одразу ж кинувся ще прудкіш, обігнав сусідку, ще якихось людей і скоро був коло церкви. Тут уже метушились, щось кричали, зойкало кілька молодиць, проте ніхто не знав, що слід робити, аби загасити пожежу.
Надходили люди.
— Загорілось од блискавки,— шепотіли.
— Вдарив грім із блискавкою.
— І як же того вогню не погасить дощ...
— Баня ж із дерева, геть зовсім висохла.
— О господи, святий та кріпкий... Зглянься ж на свою обитель.
Господь, либонь, не хотів ізглянутись: верх церкви розгорявся ще дужче, полум'я гуготіло, а краплі дощу, які сіялись, тхнули димом і були забарвлені попелом.
— А де батюшка?
— Справді, де батюшка? Чому його нема?
— Либонь, у районі...
— Кажуть, що поїхав у район.
— Церква горить, а він у районі, бачте!
— Вже сказали голові, щоб прислав пожежну команду! І дзвонять по телефону, щоб інші села теж...
Лазар стояв якось трохи осторонь від натовпу, що все збільшувався, і на обличчі його гадючилась посмішка.
