Сльози землі - Гуцало Євген

Строкатий людський чагарник сунув, колющачись та розростаючись, по шляху, обіч якого все ще стриміли металеві скелети спалених страхіть. Для дітей найшлась підвода, запряжена однокінь, і всі по черзі поганяли карого коня батогом з весільною квіткою.

Алик ішов оддалік і трохи збоку, не наважуючись підійти до гурту, а тим більше сісти на воза. Волосся яскравіло на його голові, як шапка моху на стрісі, а лице чомусь стало таким червоним, що на ньому майже погасли всі конопатини. Мабуть, йому дуже кортіло наблизитись, проте боявся, що почнуть прозиватись і наженуть. Але його ніхто не зачіпав.

Що зірочка по хмарочці як бродить, так бродить,

Що Василько до Галочки як ходить, так ходить.

Вже зірочці по хмарочці да не набродиться;

Василечку до Галочки да не находиться.

Що Галочка воду несе, коромисел гнеться,

А Василець в оконечко, як береза, ллється...

Гнися, гнися, коромисел, да не переломися;

Василечку, серце моє, не плач, не журися!

Пісня, одсіявши, покотилася через село навсібіч, залишивши по собі на шляху весільний похід і сонячну пустку. Раптом Ілько Чмир відстав од молодої, дочекався, коли його всі обминуть,— і опинився поруч з Аликом. Про щось запитав у нього, потім підхопив його в дужі руки, підтюпцем наздогнав воза, посадовив з нами, а сам заспішив наперед, до молодої.

Алик, переляканий і водночас щасливий, сидів скраєчку, ладен кожної хвилі дременути з воза, якби тільки хтось зачепив його чи образив. Проте ніхто з хлопців і слова не сказав. Алик посмілішав, а коли біля сільради йому сказали, щоб постеріг коня, й дали в руки батога з квіткою, то він аж осміхнувся. І горіла голова його радісним рудим полум'ям.

Що запам'яталося відтоді?

Ще одна пісня, яку співали на весіллі,— співали очима, душами й мріями:

Пливе човен води повен,

Коли б не хитнувся...

Пригадую дитинство — і постає перед очима байрак біля діброви, і барвінок, на якому порско дригалися роси, забарвлені синім димком, з приглушено-золотавим сяянням,— холодні сльози землі.