Мірошник - Стороженко Олекса

Він добрий син, а несправний салдат, а несправних б'ють...

— Не хваліть,— кажу,— і не бийте; а коли вже вам схотілось вибить, то вибийте мене: вам за се ще подякую, богу за вас помолюсь!

— Я,— каже,— не маю права тебе бить, не маю права і його простить!

Поки ми отак розмовляли, і паліччя нанесли; зняли з сердешного Івана мундир, вхопили два москалі за руки, розіп'яли І почали дубасить. Я плачу, кривавими сльозами вмиваюсь, до ніг кланяюсь командирові, землю їм та прошу, а сина б'ють... Однак, як не били, а голосу він не подав, щоб ще гірш не завдать батькові жалю. Як скінчилась муштра, командир підізвав до себе Івана і на мене кивнув. Підійшов Іван і я; а командир і пита мене:

— Чи довго, старий, прогостюєш у нас?

— Як так,— кажу,— будуть обиджать мого сина, то я не хочу не то у вас гостювать і по світу ходить!

— Не сердься, старий,— каже,— за битого двох небитих дають та й не беруть! Я,— каже,— твоїм сином до-волен: справний він по службі і поведенія хорошого.

— Ще ви,— кажу,— І в вічі його не бачили, як я вже знав, якого він поведенія!

— Ну,— каже,— нехай же він погуляє з тобою: уволь-няю його од усякої служби, нехай тільки ходить на вче-нІє раз у день.

Подякували командира та й пішли.

— Ну, та й сваркий же твій командир,— кажу,— і батькові не вважив.

— Ні, тату,— він у нас добрий; бачите, вибив і пожалував!.. Я б,— каже,— ще готов стільки прийнять за те, що позволив з вами побути.

Привів мене Іван до себе на кватиру. Повиймав з чамайданчика свої книжки, з писанія мені прочитав; вже Й малювать навчивсь: змалював на пдпері нашу хату, та так живо, тільки глянув, зараз і пізнав: так само і верби, і колодязь біля хати, і вітрячок. Цілий тиждень з ним бавився, знов мене втішав, як і до некрутства.

— Знайдіть мені, тату,— каже,— дівчину, я прийду до вас в одпуск, одружусь та й візьму вас до себе; а брати будуть доглядати матір, а я вас...

— А як,— кажу,— поженуть вас на війну?

— А що ж, —каже, — карай боже сим, тоді візьмете мою жінку і поїдете собі додому.

За тиждень, що з сином прожив, зовсім одужав, де та у біса хороба поділась. Вернувся додому веселий, думаю собі: "Справді оженю Івана та й поїду до його жить; може, приведе мене господь і унука отак виносить, як собі сина". Щомісяця присилав мені Іван письма; та так гарно став писать, що раз, як показав голові, так він аж зацмокав.

— От якби такого,— каже,— нам писарчука добути! Раз перед великодніми святками прислав нам Іван

письмо. Пише, що з турком війна, так і їх рота іде у Туреччину. Слухаючи ту звістку, не знав я, чи мені журиться, чи ні, бо Іван дуже зрадів, почувши про ту гаспидську війну... З Туреччини Іван прислав два тільки письма: перше з-під Шумни — дав звістку, що почепили йому кавалерію, а друге — з Волощини, що зроблено його унтером. Скоренько після сього письма почули і про замиреніє. "Ну,— думаю собі,— хвалити господа, теперечки і син не забариться; вже й гарну дівчину у Павлограді для його намітив: міщаночка і хорошого роду". Кілька днів після того, як почули про те замиреніє, увечері сиджу собі у вітрячку, мелю та згадую про сина, коли так ненароком зирк — аж на сволоці над ступами щось сидить: не звір і не птиця, неначе купа, чорна, як сажа, і голова у його, і очі, сидить і пильно дивиться на мене, а далі чую й каже:

— Сидоре, сьогодні твій син Іван помер!

Як се почув, то неначе у мене хто серце з грудей вирвав, задзвонило ув ушах, кругом мене усе покотилось; так я, як неживий, бебехнувся об поміст... Мабуть, довгенько і лежав, бо як опам'ятувавсь, то вже й каганець погас, і жито перемололося, що засипав. Засвітив світло, так мені сумно, гірко; помоливсь богові та й став згадувать, як воно мені привиділось. Чи не приснилось, думаю, так ні — не спав. От я узяв ніж та й зарубив на стінцї: третє октября.

— Ось подивися лишень, Грицьку, — каже, показуючи на стінку,— і теперечки ще видко.

Глянув я, аж справді: три дірочки, а зверху десять па-лічок, — цебто третє число і десятий місяць, октябрь; так, бачите, зарублюють неписьменні люди.

— Ну, розказуй, Сидоре,— кажу,— розказуй.

— Так ото,— каже,— як зайнялось на світ, пішов я у Юр'ївку до батюшки, розказую йому і плачу; а він як почне мене лаять: "Як тобі, Сидоре, не гріх,— каже,— казна від чого вбиваться та прогнівлять господа! се тобі приснилось або здалось!"

Так чого вже мені батюшка не казав, як і я себе не вспокоював, а все мені здавалось, що мого Івана нема

вже на сім світі. На Івана пішов я до церкви, даю попові коповика, щоб одправив молебень, та й кажу:

— Будьте ласкаві, батюшко, одправте панахиду по Івану.

А піп:

— Хіба він помер?

Так я схаменувсь та Й кажу:

— Не я се вам казав, се, мабуть, казала моя душа! Минулась весна, наступило й літо, а од мого Івана

нема ніякої звістки. Та вже заїхав до мене знакомий ле-монтирщик і сказав, що та рота, де служить мій син> теперечки кватирує у Романковій. От я, не гаючись, І пішов у Романкову; думаю собі: "Треба довідаться, як нам молиться за здравіє чи за упокой, і в який день поминать". Прийшов у Романкову, знайшов ротний двір; дивлюсь — багацько ходить москалів, а мого Івана нема. Стою біля воріт, боюся й питать; коли підійшов до мене один москаль та й пита:

— А чого тобі треба, чоловіче?

~ А що,— кажу,— нема вже у вас.Івана Кравченка, батькового сина?

— Нема,— каже,— помер.

— Коли ж він помер? — питаю, неначе і не жаль мені його.

— Піди,— каже,— у канцелярію, то там тобі скажуть.

Пішов я в канцелярію, дав писареві четвертака, от він пошукав у бумагах та й каже:

— Іван Кравченко, батьків син, помер 3 октября 1828 году.

Так оце раз. А вдруге так було. Годів з три після смерті Івана увосени іду я у вітрячок, а жінка заходжується хату мазать. Навернув я на вітер свій вітрячок, засипав жита, та, запаливши люльку, і сиджу собі. Коли зирк вгору — аж сидить таке саме, як і тоді, і на тім же місці, на сволоці над ступами, і дивиться на мене. Так мене холодом і окотило, дарма що вдень... Дивилось-дивилось та й каже:

— Сидоре, твоя жінка вмерла! Схопився я, як скрикну:

— Щезни, не ходи до мене: цур тобі! А воно:

— Ще раз,— каже,— до тебе прийду! — та Й щезло.

— Перехрестився я, стою як опарений, коли чую —щось тупотить; виглянув у віконце, дивлюсь,— біжить мйнша дочка. ' '

— Ідіть швидше, тату,— каже, ледве переводячи дух,— глинище матір задавило.

Прибіг я до глинища — вже одкопали; дивлюсь — лежить моя жінка нежива.

Так отакі-то мені на віку притчі лучались, кажу ж тобі, що я вже ляканий! І що воно таке, — каже, — не роз-човпе і сам німецький батько, не то ми з тобою, Грицьку.

— А втретє ще не бачив? — спитав я Сидора.

— Ні,— каже,— ще не бачив.

Годів через два після сього, як оце розказував мені кум, приїздить до нас варваровський прикажчик, побачив мене та й каже:

— Грицьку, наш мірошник дуба дав.

— Чи справді? — кажу.— Я ж його бачив на тім тижні, здоровий був.

— Е, на тім тижні, — каже, — а позавчора вмер, як кажуть, скоропостижно. Сьогодні,— каже,— і суд прибіжить, будуть різать.

Почувши це, пішов я на кумів хутір; приходжу — вже й поховали. Став я розпитуваться, з чого й як він помер. От старший син Павло і розказав мені.

— Увечері,— каже,— тільки що світло засвітили, прийшов з вітрячка батько та й каже мені: "Запряжи кобилу та швидше їдь до батюшки, нехай приїде з святими дарами".

— Нащо, тату? — спитав.

— Щоб мене запричастить, бо я сьогодні вмру...

— Бог з вами, тату! — кажу.— Що се ви вигадуєте?.. Ви ж, хвалити господа, здорові.

— Роби,— каже,— що тобі кажуть: як вмру без по-каянія, то на твоїй душі буде гріх.

Привіз попа. Увійшли у хату, дивлюсь — батько сидить ні Покуті, вже й сестри, що заміжем, поприходиХи. Глянув на його батюшка та й пита:

— Що се з тобою, Сидоре?

— Сьогодні вмру,— каже,— висповідайте і запричастіть...

— Бог з тобою, Сидоре! — каже піп.— Ти ж здоровий! Коли хочеш, щоб я тебе запричастив, говій; а так,— каже,— не можна, гріх!

— Як збрешу, батюшко,— одказує батько,— то буде мій гріх, а як я умру, то буде і мій, І ваш!

Звелів нам піп повиходить з хати, а як висповідав і запричастив, знов нас позвали. Сестри стали голосить, а я з братом дивимось на батька, якось не ймемо віри, щоб він вмер.

Одімкнув батько скриню, витяг капшук з грішми та й каже нам:

— Нехай хата достається меншому, тобі,— каже до мене,— двісті рублів на будову, а сестрам по п'ятдесят,— Живіть,— каже,— як І жили чесно, не забувайте батька й матері, то й ваші діти вас не забудуть!

Сів біля столу та й став згадувать про Івана.

— Сьогодні,— каже,— побачусь з ним! — Так розказує, неначе здоровий. Коли разом як зітхне, та руку до серця притис і пильно на нас споглянув; далі зітхнув удруге та й схилився на стіл; до його — неживий! Не схотів піп поховать, так ото,— каже,— виїздив суд і пороли... Лікар казав, що у покійника була якась хороба у серці.

Ну, як розказав мені Павло, так я зараз догадавсь, що се, мабуть, утретє до кума приходило. Дуже мені жаль кума: добра і чесна була людина; і теперечки, як ідеш побіля Вербівських хуторів та глянеш на вітряки, то жаль так І вхопить за серце: всі крутяться, а кумів стоїть собі похилившись, — нема вже мірошника, царство йому небесне!