Сентиментальна історійка - Косач Юрій
Ці страви так любив покійник". Марковський пробував і коштував, потім відкашлювався, обтирав уста великою хустиною і починав:
— 27-го серпня, пані, нашу бригаду перекинули зі східної Пруси в Галичину. Я проводив першим ескадроном, другим — князь Голіцин...
— Правда, полковнику, — перебивала його пані Фуст, — цісарсько-королівська піхота билась по-львиному? — Полковник був іншої гадки, але з уваги на пам'ять чоловіка — капітана, потверджував львиність ц. к. піхоти.
Це був вечір споминів, вечір добрих споминів. Китицю хризантем пані Фуст берегла як довго могла, і як вони зів'яли, ніколи не викидала їх на смітник. Ці хризантеми були майже посвячені і то двічі: пошаною до чоловіка й тихим, безсловним почуттям обоїх. Це було так сентиментально. Це було так романтично. Це було так аристократично.
Те, що пані Фуст хотіла доконати сьогодні, на щорічнім вечорі споминів, в цю врочисту хвилину мовчанки, вона передумала й переболіла давно.
Вона хотіла сьогодні натякнути полковникові Марковському про можливість поєднати дві долі тіснішими вузлами. В цьому не буде нічого образливого, дарма що жінці ніяково починати таку розмову. Але ж полковник такий несмілий, такий делікатний, до смішного делікатний. Пані Фуст була певна, що він ніколи не наважився натякнути на щось подібне, бо боявся відмови. Гордість, велика гордість. І не тільки гордість... полковник, напевно, боявся, що з хвилиною відмови стратить змогу її бачити, товаришувати з нею. Він уважав би своїм обов'язком залишити її кватиру. Пані Фуст занадто добре його знала.
Була ще одна річ, яка осмілювала паню Фуст. Вона цю думку відганяла від себе, але так було. Полковник був у дуже кепському матеріяльному становищі. Він без неї був би майже на вулиці. Справа в тім, що через загальну кризу діяльність Військового Товариства обмежено, а згодом і зовсім припинено. Всіх урядовців з нього звільнили. І найболючіше відчув це полковник. Для нього це була страшна катастрофа. Виявилось, що до жодної роботи він не надається, нічого не знає, нічого не тямить. Він пробував ходити на будову, але коверзування майстра розхвилювали його так, що він мало не захворів. Він пробував бути коректором у редакції, але мав уже дещо заслабі очі. Він пробував постояти за конвеєром у фабриці, але дирекція відтягала йому ввесь заробіток за несправність і неповоротність. Годі, хто вродився для війни, ніколи не вмітиме працювати мирно. І тепер полковник був зовсім без праці. Він звів свій бюджет до зера, зрікся цигар, чистих комірців, блискучих черевиків. Він не платив пані Фуст уже кілька місяців за кімнату. Він продав чорне убрання, він виніс річники "Військового Вісника" на макулятуру. Власники ресторанів уже його не здоровили, квітникарки не посміхались, діти не виходили напроти, знаючи, що не принесе їм цу-корків. Настали тяжкі часи, злиденні.
Усе це знала пані Фуст до найменших подробиць, хоч полковник ніколи ані слівцем не зрадив свого становища, ніколи не пожалівся. Скільки разів вона зідхала під його дверима, знаючи, що сидить голодний, але не відважувалась запропонувати йому поміч. Пані Фуст мала власну трафіку і могла постачати йому цигар досхочу, але найменший натяк на це напевно привів би полковника до самогубства. "Це горда бестія, винятково горда, — думала пані Фуст, — це справжній, непідроблений аристократ..." Вона так марила вийти заміж за аристократа!
Сонця — фіолетової плями — давно вже не було. Ліхтарні кидали жовті смуги на невеликі дімки, і в кожному з них статечні горожа-ни у камізольках сідали до вечері. їхні грубі, червоні карки було видно крізь вікна. Чиж спав, канарок ще вмивався і годинник спокійно цокав. А пані Фуст, знявши фартух і причепурившись біля дзеркала, починала хвилюватись. Полковник рішуче десь забарився. Вона знала, як тяжко йому прийти сьогодні в старому, сірому вбранні. Йому доведеться прикласти багато зусиль, щоб привести до ладу свої черевики і дістати твердий комірець. А найгірше хризантеми. Вона знала, кілько сил він стратив ще минулого року, щоб принести цю традиційну китицю. Вона знала, що надовго до того, він відмовляв собі навіть у тій злиденній їжі, яку мав, що від кількох місяців ощаджував на цигарах, на пранню, щоб тільки не видатися неввічливим. Тим-то ця китиця була для неї подвійно дорога. Цього року буде ще гірше. Заощадити нема з чого, відмовляти нема в чім, бо нічого нема.
Капітан сумно дивився із своєї рами. Він був теж дуже бравою людиною, але все ж він не те, що полковник. Він не потрапив би так жертвувати собою для одної тільки засади. І пані Фуст запримітила, яким далеким став для неї цей чоловік у рамі. Вона вже не жила з ним, у його світі. Вона вже була в високому світі шляхетних, кришталевих духом людей, вона вже сама ставала такою. І її очі, дуже скорі до сліз, починали мокрішати. її теперішнє життя було таке поетичне, таке сентиментальне. Вона хвилювалась: молодість, прекрасна, запашна молодість знов верталася.
А проте полковника не було. Вона не чула його кроків. Він десь забарився. І неспокійна, бо спізнятись не було в його звичці, пані Фуст поправила сукню, вийшла в коридор і постояла під дверима полковника. Жовтий прямокутничок сумовито притулився до дверей. Нікого не було чути. Пані Фуст застукала і, не дочекавшись відповіді, ввійшла в кімнату.
Дивна пустка війнула на неї. Убоге ліжко стояло біля стінки, стіл похнюпився біля вікна. Пані Фуст розпачливо сіла на ліжко. Вона збагнула, що вже ніколи, ніколи не побачить полковника. Вона збагнула, що він не прийшов, бо не міг купити їй хризантем, і ніколи більше не прийде. Ще крихта надії була в ній, коли підійшла до вікна. "Який це аристократ, мій Боже, який він аристократ". За вікном вулиця пустувала, тільки розлогі каштани щось шепотячи йшли в тиху, серпневу ніч.
