Лицар і характерник - Штангей Володимир

Шевченко зняв скатертину з того стола, що пани на ньому обідають, і почав насипати купками одна коло одної пашню: пшеницю, гречку, жито, ячмінь, просо, овес тощо. Дивиться на все те челядь, що прийшла до покою й обступила його, і дивно їй з такої роботи чудного пана. Дивно було якось бачити літнього, здається, розумного чоловіка, за такою незвичайною роботою. А Тарас розклав на купки все та й каже:

– Бачите, що я зробив?

– Бачимо.

– Отож, дивіться сюди, – і тикаючи своїм товстим пальцем у кожну купку, говорив: – оце – купка жита, оце – проса, оце – ячменю, оце – гречки, а оце – вівса. Купка од купки окремо й вам легко відрізнити їх і впізнати. Зараз аж шість окремих купок, а от я зроблю отакого.

І Тарас почав рукою змішувати все докупи, далі розгорнув по столові тоненько й знову питає:

– А тепер ви бачите окремі купки?

– Ні, – відповідає челядь.

– Отак, діти, буде з людьми колись. Зараз усякий народ є: руські, українці, євреї, татари, поляки, англійці, хранцузи, бідні й багаті, вільні і кріпаки. Живуть вони собі окремо отакими купками, але прийде час, що вони всі змішаються та зрівняються. Не буде тоді ні бідного, ні багатого, ні пана, ні раба. Ми до цього не доживемо, але ті, що після нас будуть, доживуть…

Накрив пашню скатеркою й сказав уже дівчині, коли челядь розійшлася:

– Нехай так буде. Як приїде пан і спитає, то ти йому все розкажеш. А тепер я піду собі до свого покою.

Приїхав пан та не сам, а з другим паном, своїм сусідою. Увійшли до кімнати. Зеленодібровський пан у веселому настроєві, бо зостався задоволений зі своїх кріпаків. Вони вже встигли поговорити про гостя Зеленодібровського пана, і сусіда з нетерплячкою чекав побачити цікавого маляра й штукаря. А тим часом подали сніданок, і вони сіли до столу. Але вони були дуже здивовані з того, що під скатертиною оказалась пашня, чого ніколи не бувало в господі. Покликали покоївку.

– Що це за зерно? – питають.

– А це пан таке наробили.

– Який пан?

– Ваш гість. – І розповіла все чисто, як просив Тарас.

– Це Шевченкова робота!.. – промовив зблідлий сусіда Зеленодібровського пана.

– Де він? – запитав у наймички Зеленодібровський пан. – У себе?

– Атож.

Але в покою вже не було Тараса. Він непомітно зник. Відрядили гонців за ним. Обидва пани сами теж виїхали. Коли виїздили з брами, то здибали старця з лірою. Старий дідуган сидів собі коло панської хвіртки й грав. До нього вже підійшли діти та молодиці послухати.

– Не бачили, тут не проходив ніякий пан? – спиталися в лірника.

– Аякже, проходив.

– Куди пішов? У який бік?

– Отуди. – І старець махнув рукою в бік Тарасівки.

Коли верхівці поїхали, старець забрав хутко ліру, сакви й пішов собі до села. То був сам Шевченко.

Проте його все-таки заарештували. Де він попався, ніхто не знає. Привели до Корсуня закованого в кандали й посадовили до тюрми. Усі знали, на що здатний Тарас, а через те до нього поставили велику стражу і посадовили в кімнату з маленьким віконечком та з товстелезними мурами. Нікуди його не пускають, гулять не дозволяють. Їсти дають хліб та воду крізь віконечко в дверях. Боялися за нього. Дуже вже насолив панам Тарас. Велике горе й муку терпів він у тюрмі, а проте не падав духом. Сторожа завжди чула його спів у каморі. А співав Тарас, кажуть, дуже гарно та все пісень козацьких, старих. Так минуло кілька день. Начальство впевнилося, що Тарас скорився й не втече. Нагляд був послаблений. Але одного разу чомусь не стало чути співу. Відчинили камору, аж там немає в’язня. Тарас утік, а на мурові залишив тільки свій патрет і надпис…

Дід Шепель замовк. У хаті починало сутеніти. Я думав: якою все-таки велетенською постаттю стоїть Тарас Шевченко, цей найкращий народній трубадур, на скрижалях нашої історичної минувшини. Скільки світлого й радісного залишив він по собі в наших серцях.

Записано 1928 р. на Звиногородщині.