Павло-диякон - Шевчук Валерій

Саме тому ніколи їх не розгадую, бо то загадки сокровенні. Не вірю і в Сонники, бо снами Господь пише свої вірші в нашій свідомості для кожної людини окремо, а не подібні для багатьох. Інакше мали б сумніватися у безмежності Божого розуму та в його всюдисущому поселенні у просторі. А це значить, що кожна людина має розгадувати свої сни сама й для себе.

Дмитро не міг не признати приятелю рації, очевидячки, й справді: ту загадку, яка не перестає його непокоїти, мав розв'язати таки самотужки.

— Гаразд, — сказав згідливо. — Але чи не знаєш часом, адже ти писар і маєш доступа до паперів преосвященного, якогось до архієпископа наближеного, хай не тепер, а кілька років тому, Павла-диякона?

— Наскільки пам'ятаю, — задумався Іван, — ні! Про жодного Павла-диякона в паперах преосвященного читати не доводилося, і це можу стверджував напевне.

Сумніватися не випадало: Іван Величковський ще у школах дивував усіх пам'яттю, а ще й був тренований ребусними віршами.

— Коли це тебе так турбує, Дмитре, — мовив, —то чи не простіше запитати про це в самого преосвященного?

— Ми не на такому рівні, щоб оповідав йому свої сни, — сухо сказав Туптало.

— І це правда, — згодився Іван. — Хочеш прочитаю нового вірша, щойно складеного. Чи збагнеш його заховану суть?

Але Дмитрові зараз було не до віршів. Цілий день ходив знічений і ніби зварений у неймовірно задушливій спеці. Тому й сказав цілком одверто:

— Така жарінь, Іване, що мозок у мене скоро ски-питься: не посилю твоїх мудрощів.

— І це правда, — засміявся Іван. — Мене ж спека бадьорить. Але чому так стурбував той сон?

— Ulcera animi san anda magis, quam corporis*, Іване, — сказав тихо Дмитро.

*Рани душі треба лікувати більше, ніж тілесні (лат.).

— А по-моєму, казна чим переймаєшся. — легковажно зауважив Величковський.

Але це було не так. Саме про те й думав Дмитро Туптало, повертаючись до монастиря. Увечері спека не спала, сірості в повітрі побільшало, а небо не було барвисто-яскраве, як це трапляється при заході, а вицвіле, ніби запорошене. Так само неживе й запорошене висіло близько овиду сонце; зрештою, й барви не грали — ані хмаринки на небі, а саме вони яскраво розсвічують кольори. Собаки, які зустрічалися, не бігли, а плелися, висолопивши червоні язики, ніби повпивалися звурженою квашею повітря, і не звертали на нього уваги, хоча загалом пси його завжди чомусь ярісно оббріхували; де-не-де на лавицях сиділи старі й дивилися на ченця невидющими очима, залишаючись цілком непорушними, наче давно повмирали й висохли тілом, перетворившись в опудала.

Він же згадував Кирилівського монастиря у Києві та Мелетія Дзика, котрий постригав його, ще зовсім юнака, в ченці. Перед актом постригу ігумен, з яким товаришував Дмитровий, тоді ще Даниловий, батько, сотник Сава Туптало, запропонував хлопцеві пройтися Кирилівською горою, відтак заповів, як духовному синові своєму, кілька повчань, які Дмитро взяв тоді собі в душу і відтоді намагався пильно їх дотримуватися.

— Не повчатиму багато, хлопче, — сказав той мудрий муж, — але кілька речей хочу виповісти, а ти подумай над ними перш, ніж пострижу. Чернець тільки тоді справжній, коли має до чернечого життя покликання, бо він — людина заповіту. Отож перша заповідь: нікому не маєш заздрити. Глянь на світ — всі в ньому ніби на ристалищі мчать, гублячи й коней, і себе тільки для того, аби іншого перегнати, а себе вивисити, а це чи не через заздрість чинять? Чернець же має бути завжди переможений, а не переможцем, бо його мета перемогти себе, не іншого. Бо коли перемагаєш іншого, сієш у переможеного зло й ненависть, а зло й ненависть — початок душевного заколоту. Отож ніколи нікого не перемагай, а здійснюйся в собі. Переможець, синку, має одного клопота: утриматися при своєму успіху, отже, має і далі сіяти зло. Переможеному важче жити в світі, але він має коли помислити про власну душу. Тому, якщо тебе захочуть вивисити в світі — хай інші, не ти сам, поміркуй: чи не створиш цим іншому зла? Чи не перегнав ти когось на ристалищі і чи не зробив цим самим когось іншого нещасним? Бо коли так, шеляг ціна твоїй перемозі і твоєму вивищенню.

Здається тоді, в час пам'ятної проходки Кирилівською горою, він свого наставника не зовсім зрозумів.

Закипів думками, бо ті слова видалися трохи дивні: хіба перемагати в світі — не з'являти свою силу, якою наділений від Бога? А коли та сила є, то чи треба її гамувати і чи не суперечить це Ісусовій притчі про закопаного таланта?

Але він тоді не посмів перечити старшій і мудрішій за нього людині, а мовчки прийняв повчання, сподіваючись, що те зерно колись у ньому проросте. Чи ж заздрив він комусь у світі пізніше? Трохи заздрив, але відразу гасив чорну хвилю, бо тямив — то скверна. Але притча про ристалище, переможця та переможеного тоді до його серця таки не дійшла, хоча ніколи про неї не забував. Через те, повертаючись після розмови з Іваном Величковським і не дістаючи досить повітря, щоб надихатися, він раптом подумав: "А чи не був його сон проростом зерна, кинутого йому в душу Мелетієм Дзиком? Адже коли й справді існує десь отой Павло-диякон, яким погребував преосвященний, вибираючи з-поміж них двох таки Дмитра, а Павла упосліджуючи, то чи не грав тоді конем він, Дмитро, на ристалищі, адже Павла-дия-кона в гонитві таки переміг, хоч і не зі своєї волі? І тим самим, — натужно міркував він, звісивши голову й дивлячись, як орють курявний пил його патинки, —відкопавши свого таланта, чи не закопав я таланта іншого, хай гіршого за мого, але так само живого й неповторного в світі? Бо що сталося із тим Павлом-дияконом далі, адже про нього не відає тепер ніхто?"

Оце й турбувало Дмитра Туптала — цим увіч порушував заповіта свого навчителя Мелетія Дзика: почав вивишатися не за рахунок себе самого, а за рахунок іншого, може, й не гіршого за нього, а тільки видимо гіршого.

З другого боку, його сон може нічого не означати, бо хто зна, чи наші сни — це вірші, що їх пише в наших душах Господь, як це виповів Іван Величковський, а отже, хто зна, чи той Павло-диякон десь справді існує!

3.

Але заспокоїтися не міг. І то тому, що снів людина за життя бачить багато; вони як збурена каламутна вода, яка хоча й захоплює своїм течивом, але надто швидко й безповоротно спливає, часом залишаючи брудні сліди, а часом і ні. Але з-поміж усього химерного й наколоченого — уривків чи видив, змінених та зміщених вражень чи марев, приходять сни чіткі, яскраві, витримані, які ніколи не забуваються, як будь-яке гостре передчуття. А це значить, що вони не просто мрево, а зерцальний відбиток справжнього, та ж бо те, що відбито в зерцалі, так само справжнє, як і дійсне, тільки примарно-справжнє. Отже, існують сни, думав він, які таки можна назвати фігурними віршами Господа, і вони недаремно посилаються людині — це одна із форм її спілкування з Богом. Саме такі сни й не забуваються, і від них годі відмахнутися, як від чогось несуттєвого, бо вони можуть бути найсуттєвішим із суттєвого. Коли ж так, то він конче має довідатися, чи Павло-диякон справді існував і чи існує тепер у реальному світі, як істота, що відбилась у дзеркалі його сну, а отже, має бути відбиттям якоїсь непізнаної реальності.

І Дмитро Туптало у вільний час почав обходити ченців, передусім тих, котрі були наближені до преосвященного, а біля нього пробувало немало люду. Неквапно входив у розмови, намагаючись утягти співбесідника у спогади. Серед них траплялися всякі: одні любили згадувати, а інші ні. Треті насторожувалися і конче намагалися випитати: навіщо це йому потрібно? Зрештою, не про давній час ішлося, а про кілька років перед цим, відколи преосвященний наблизив Дмитра до себе.

У 1675 році він висвятив у день Зшестя Святого Духа, — 23 травня — Дмитра в ієромонахи, а перед цим той був дияконом, в дияконство ж його святив київський митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський, але було то в Каневі. Що ж до часу, коли Лазар Баранович запросив його до себе, пам'ять чомусь покривалася димом, може тому, що прибувши сюди, до Чернігова, крім Івана Величковського і ще двох-трьох, нікого не знав. Наближених архієпископ змінював часто: одні приходили, інші відходили, тож розпитував Туптало саме тих, котрі затрималися надовше. Але жоден із них про Павла-диякона не згадав, більшість твердила, що такого при архієпископі ніколи не було. І лише отець Спиридон, старіший інших, який чи не найдовше затримався при преосвященному, сповістив, що, здається, до Лазаря Барановича якийсь Павло-диякон приїжджав, але не відає звідкіля, пробув недовго, одначе отець Спиридон (до речі, він пильно й найдокладніше розпитався, для чого Дмитрові той Павло-диякон потрібний, і Дмитро змушений чесно йому признатися про свого сна, оповівши і що його турбує) сумнівався, чи той диякон звався Павло чи Памво, можливо — таки, Памво. При цьому отець Спиридон сказав, що Дмитрові пошуки марні, бо сни —система символічна, отже, є знаками дійсності, а не нею самою, відтак імення Павла-диякона може бути одним із таких знаків, а коли це його, Дмитра, так непокоїть (хоч сам отець Спиридон не розумів чому, йшлося, на його думку про речі прості), то найліпше попросити в преосвященного сповідної розмови і той цю небилицю (він так і сказав "небилицю") зробить билицею, отже, загадку розв'яже. Але з преосвященним, застеріг отець Спиридон, про такі небиличні речі треба говорити обережно, бо той може розгніватися, а він часом гнівається невідь од чого, передусім тому, що часто болить голова.

При цьому отець Спиридон, який сам трохи кохавсь у поезії, прочитав Дмитрові вірша Лазаря Барановича із "Аполлонової лютні", в якому йдеться про головний біль. Вірш звався "Як вітер гуляє, то комиш ламає". Дмитро того вірша для себе переписав:

Як вітер комиш у полі хитає.

Так голову біль мою розриває.

За що не візьмусь — нічому не радий,

Болить голова — не дам собі ради!

Той, хто на морях вітрами керує,

Нехай на землі цей вітер вгамує.

Комиш польовий нехай не ламає,

Мене хай у гріб цей біль не вганяє.

О Боже, мені, щоб віку дожити,

Цей біль навісний дай силу стерпіти!

Комиш не покинь, що зміг ізростити,

Од вітру того ти мусиш прикрити.

Опершись на хрест, мене підіпри ним,

Не дай, аби чорт мене брав на кпини.

Від духу твого нехай утікає,

Нехай і слуги твого не чіпає.

Вірш здався Дмитрові дивним, особливо вкінці, де йдеться про те, що незносний біль преосвященний бачить як витівки, власне, кпини над ним чорта, тобто чорт в такий спосіб хоче осмішити старого архієпископа.