Заради життя (дитинство Авіценни) - Дерманський Сашко

— Вона росте в землю!

— Таки твоя правда, синку, — погодився батько. — У землю шовковиця теж росте. Та частина дерева, що в землі, називається корінням. І як це ти здогадався копати?

— Додумався, — вмить спохмурнівши, відповів хлопчик. — Але зараз буду знову думати. Ще не все ясно.

— А про що ж тепер? — Абдаллах укотре дивувався ранній синовій кмітливості й нестримній допитливості.

— Усе одно дивно виходить, — правив своєї Хусейн. — У мене черево виросло, бо я проковтнув багато ягід, так?

— Так, — кивнув батько, не здогадуючись, до чого веде його допитливий хлопчик цього разу.

— Але ж дерево... Тату, я ні разу не бачив, щоб воно щось їло! Жодного разочку! Ти бачив?

— І я не бачив, — Абдаллах уже вкотре насилу погамував сміх, щоб часом не образити Хусейна.

— А як же воно росте?

— Розумієш синку, — сказав батько, — дерево таки їсть.

— У нього ж навіть рота немає! — малий недовірливо зиркнув на Абдаллаха. — Ти зі мною жартуєш? Чим воно їсть?

— А от якраз коріння й живить все дерево.

— Ти ба! — Хусейн зовсім по-дорослому почухав потилицю. — Тепер усе ясно.

— Ну, коли ясно, — Абдаллах погладив сина по неслухняному чубчику, — то гарненько тепер загорни яму і віднеси на місце мотику.

Сказав так і пішов обідати.

За кілька хвилин до трапезної прожогом залетів Хусейн.

— Тату, відріж мені, будь ласка, скибку дині.

— Гарно напрацювався то й зголоднів? Іди на кухню, нехай тобі дадуть шурпи.

— Потім! — випалив хлопчик, ухопив шматок дині й вискочив геть.

Не минуло й п'яти хвилин, як Хусейн знову примчав до батька.

— Дай-но мені ще шматок лаваша, — попросив він.

— Годі обідати похапцем, — невдоволено буркнув батько, але таки дав, що той просив. — Марш, кажу, на кухню та гарно попоїж.

— Ага, — на ходу відповів Хусейн і затупотів надвір.

Пообідавши, Абдаллах вийшов надвір і вгледів дивну картину. Хусейн сидів навпочіпки біля ями і до когось балакав:

— Не будеш їсти — більше не виростеш. Ану їж нормально, кому кажу! Це ж не диня — це мед. Ох ти й перебірлива...

— Ти що тут робиш? — Абдаллах підійшов ближче і вгледів ще більшу чудасію.

В ямі, на корінні, лежала скибка дині і той шматок коржа, що їх він дав синові. А Хусейн плаксивим тоном припрошував шовковицю все те з'їсти.

— Не хоче? — насилу стримуючись од реготу, поспитав батько.

— Не хоче — балувана якась, — поскаржився малий.

— А ну ж бо спробуємо дати їй води, — запропонував Абдаллах.

— Дава-ай, — уже без оптимізму простягнув Хусейн і пішов по воду.

Він вилив на коріння малесенький глечик води — і сталося диво: шовковиця миттю всю її випила!

— Випила! — заволав Хусейн. — Ти бачив, тату, вона випила всеньку воду!

— Еге ж, випила. Молодець, що подбав про дерево. Тепер воно гарно ростиме. Можеш загортати яму.

— Загортати? А як же я завтра його погодую? — занепокоївся малий.

— Не журися, — промовив батько, — дерева харчуються самою лише водою. А воду можна лити прямо так, вона гарно всякає у землю.

— Тоді я загортатиму, — з полегкістю сказав Хусейн і взявся за мотику.

ЗАРАДИ ЖИТТЯ

Коли Хусейнова родина переїхала до Бухари, столиці древньої Саманідійської держави, хлопчик пішов до мактабу — мусульманської школи. Там він з перших же днів вразив своєю кмітливістю поважного хатіба Убайда, що вчив цілий клас хлопчиків усіляким премудростям.

Учні дуже поважали свого вчителя, бо не кожен може називатися хатібом, людиною, що вміє гарно читати, знає грамоту й може пояснити безліч речей, про котрі сказано в священній книзі мусульман — Корані. Одначе навіть Убайд не міг зватися гафізом, бо так величали тільки небагатьох людей, яким вдавалося вивчити Коран напам'ять. Ось чому Убайд мало не онімів, коли геть малий хлопчик, син поважного Абдаллаха Ібн— Сіни Хусейн якось заявив, що знає напам'ять всі сури, себто вірші Корану.

— Не гніви Аллаха, хлопче, — розсердився вчитель, — нащадкові такого шанованого батька не личить обманювати.

— Але я знаю все до останнього слова, — відповів Хусейн.

— Цього не може бути, — заперечив Убайд. — Коран знають лише великі мудреці — гафізи.

— Отже, я зробився гафізом, — спокійно відповів на те хлопчик.

— Твоїй упертості немає кінця. Коли ти такий, то зараз перевіримо, — і вчитель почав одну за одною питати

в Хусейна різні сури. А Хусейн одну за одною переповідав їх учителеві, жодного разу не збившись і не заплутавшись.

З кожною сурою Убайдове роздратування тануло, натомість в його очах читався неймовірний подив і захват. Лише деяким дорослим ученим за все своє життя вдається вивчити Коран, — а як же малий хлопець зміг це зробити?!

Коли остання сура була переказана, Убайд промовив: — Передай шановному Абдаллаху, що тобі нічого робити в школі. Нехай шукає тобі іншого вчителя.

Відтоді Хусейн не ходив до мактабу. Батько запросив у свій дім давнього знайомого — вченого на ім'я Натилі. Мудрий учитель навчав талановитого хлопчака всьому, що знав сам: історії, філософії, логіці, вмінню рахувати, переказував йому вчення древніх грецьких мудреців — Сократа, Платона, Аристотеля, східного вченого Аль-Фарабі. Уночі вчитель і учень часто ходили на високий мінарет, вивчали зоряне небо.

Але дуже швидко Натилі збагнув, що хлопець краще розбирається в тому, про що питає. Старий був чесною людиною, тож не захотів даремно їсти хліб у гостинному домі Хусейнового батька.

Прощання було нелегким: старий прикипів серцем до кмітливого хлопця, та й сам Хусейн полюбив доброго Натилі. Але все було вирішено — вчитель подався шукати інших, не таких мудрих учнів. На прощання він сказав Хусейнові зі сльозами на очах:

— Я дуже радий, що зміг хоча б чомусь навчити тебе. Минуть тисячі років, і завдяки тобі люди згадають ім'я старого Натилі. Бо ти, Хусейне, станеш великим ученим.

Відтоді Хусейн учився сам. Він перечитав усі книги, які тільки міг знайти. І не зупинявся, бо яку б науку він не опанував, хлопцеві все здавалося, що та наука не головна, що є щось дуже важливе, таке, заради чого він мусить прожити життя. Однак Хусейн не одразу збагнув, яка ж наука для нього найважливіша. .

Та якось у їхньому домі сталося нещастя. Захворів його молодший брат Махмуд. Хлопчик дуже застудився. Він горів і страшно кашляв.

Батьки стривожилися, перелякався й Хусейн, адже зовсім недавно від схожої хвороби помер добрий товариш Абдаллахових дітей — Алі, син їхнього конюха.

Алі завжди був дужий і спритний, тож Хусейн просто не мав сумнівів, що він видужає. Але хвороба не відступала, й хлопцеві щодня ставало тільки гірше. Тоді Хусейнів батько запросив до Алі місцевого табіба — знахаря. Той виявився підлим пройдисвітом і почав лікувати хворого такими способами, що Алі зробилося у стократ гірше й він згорів за два дні.

Хусейн не хотів, щоб і з його братом трапилося те саме. Він умовив батька привезти до Махмуда справжнього лікаря.

На другий день прибув знаменитий придворний лікар самого еміра Нуха — Абулмансур Камарі.

Хусейн дуже уважно слухав, що каже лікар, спостерігав за його процедурами, а коли лікар ішов додому, майже не відходив від братика і доглядав його.

Сидячи біля Махмуда, Хусейн багато думав про те, що смерть має велику владу над людьми.

"От був собі Алі, такий чудовий хлопець, — міркував він, — а тепер його немає. Зовсім. Чому він так рано пішов? Невже людина приходить у світ, щоб померти так швидко? От якби я знав, як його лікувати, Алі був би живий".

Хусейн дивився на свого братика, брав його руку в свою, цілував, примовляючи:

— Нічого, Махмуде, ти житимеш. Тебе лікує справжній лікар, він знає, що робить, не те, що той злочинець табіб. Знаєш, Махмуде, я тепер теж вивчатиму медицину. І колись зможу рятувати людей. Ось для чого я вчитимусь, ось яка моя головна наука, моє призначення!

Незабаром Махмуд видужав. А Хусейн дотримався своєї обіцянки, він став великим цілителем і врятував багато людей — старих і малих, убогих і багатих, добрих і не дуже...

Для Хусейна всі були однакові — люди, яким він мусить допомогти за будь-яку ціну. Бо тепер він знав: людина приходить у цей світ заради життя.

Історія людини в історії людства

Абу-Алі ал-Хусейн ібн-Абдаллах ібн-Сіна — великий східний цілитель і вчений, поет і музикант, відомий в Європі як Авіценна.

Він написав безліч творів з медицини та філософії.

Найвідоміша праця Авіценни —"Канони лікарської науки"— понад п'ятсот років слугувала медичною енциклопедією в усіх країнах світу, за нею навчали лікарів Європи та Азії. Коли було винайдено друкарський станок, "Канони" були надруковані одразу ж після Біблії.

Цілителі Київської Русі в своїх працях також часто згадують ім'я вченого Авіценни й подають його рецепти лікування. Авіценна був придворним лікарем саманідійських султанів, служив візирем у місті Хамадані, але ніколи не відмовлявся допомогти навіть найбіднішим людям.