Арсен - Роздобудько Ірен

Коли батьки поставили мене перед цим чудовим фактом, я вчився в п'ятому класі. Звісно, вони мене ні про що не питали — а просто сказали, що шукають обмін для того, щоб роз'їхатися. Ця новина мене приголомшила. Якщо ж чесно — просто вбила…

У школі я старанно приховував цю подію навіть від свого найближчого друга Пашки. А дарма! Краще б сказав правду. Але мені було так соромно за батьків, що я почав вигадувати різні нісенітниці.

Коли ми з мамою замешкали в невеличкій квартирі в іншому кінці міста, я довго думав, як пояснити це Пашці. Й нарешті знайшов вихід, який на той час здався мені правдоподібним. Я сказав, що батька відправили в тривале закордонне відрядження — до Америки. А оскільки наша квартира виявилася надто великою для двох, то ЖЕК дав нам з мамою меншу. Ця версія здавалася мені правдоподібною. І Пашка в неї повірив. Лише пошкодував, що тепер далеко "рулити" до мене в гості.

Але наступного дня він прийшов до школи у бойовому настрої і впевнено сказав:

— Треба боротися! Мої батьки обурені й кажуть, що виселяти вас на меншу площу ЖЕК не мав ніякого права. Вони готові допомогти відновити справедливість. Кажуть, що підіймуть на ноги всі інстанції. Адже це повне беззаконня: виселяти людей через те, що один із членів родини поїхав у відрядження!

Можете собі уявити, як я розгубився. Не знав, що й казати. І… посварився з Пашкою. Сказав, що ніхто не просить його та його батьків утручатися в наші справи.

Пашка образився, пересів за іншу парту. Якби він міг знати, що коїлося у мене всередині: атомний вибух!

Але прояснила ситуацію вчителька математики. Вчителі взагалі звідкись про все дізнаються першими. Звісно, вона й гадки не мала, що я старанно приховую цю халепу від однокласників. І тому одного разу голосно, на весь клас завважила:

— Арсене, те, що твої батьки розлучилися, не дає тобі підстав не вчити математики!

Клас завмер. Тоді зареготав. А я готовий був провалитися крізь землю від сорому. Якби вона, Ганна Павлівна, знала, що в цю мить одним махом перевела мене з розряду благополучних хлопців до безнадійних невдах! Та ще брехунів…

Я вискочив з класу.

Проте увечері до мене прийшов Пашка.

— Дурний, — сказав він. — Ти гадаєш, що ти один такий? Та у нас півшколи живе з матусями. Немає в тому ніяких трагедій і таємниць. Дорослі — йолопи. І це не наша справа. А той, хто буде з цього кепкувати, матиме справу зі мною.

І він стиснув кулаки. Я розчулився. Навіть сльози підкотили. І стукнув Пашку в плече, а він — мене. І ми знову стали друзями.

Проте саме відтоді я почав поводитися, відверто кажучи, огидно. Особливо на уроках Ганни Павлівни. А через ту Ганну Павлівну зненавидів і решту вчителів. Усі вони, крім фізрука та історички, здавалися мені підступними і несправедливими. Я багато думав про те, що дорослі часом можуть бути жорстокішими за дітей і одним словом вдарити набагато болючіше, ніж коли ми розбиваємо одне одному носи. І при цьому вважатимуть, що мають на це повне право.

А яке право мав я? Мовчати.

Я й мовчав. Як кажуть — замкнувся в собі. У сьомому класі відростив довге волосся, носив сорочку, розстібнуту майже на всі ґудзики, ходив до школи в потертих джинсах. І щоденно отримував за це догани й записи в щоденнику. Але нічого не міняв.

Відверто кажучи, я собі подобався в такому розхристаному вигляді. Особливо після того, як Ганна Павлівна з огидою повідомила, що такий неохайний вигляд мають "аргентинські мачо". Вона знову сказала це на весь клас. Але цього разу помилилася: клас (особливо дівчата) задоволено загув. А я після того ще й самотужки проколов собі одне вухо і почав носити кульчик. А коли зустрічав Ганну Павлівну в шкільному коридорі, ще міг прикинутися п'яним. Можете собі уявити, що з нею коїлося!

Одного разу Ганна Павлівна вхопила мене за вухо і потягла до директора. Я вдавав, що ледве ноги переставляю, і при цьому наспівував: "Я не здамся без бою-у-у-у!". Вона сварила мене всю дорогу до директорського кабінету. Але коли ми зайшли до приймальної, я спокійнісінько став, мов ніде нічого. Гарненько і чемно відповів на всі запитання директора.

— Погляньте на нього — він же сам не свій! — репетувала математичка. Але нічим не змогла це довести.

І директор відпустив мене з миром.

Ви запитаєте, як ставилася до цього Юля? Я ж казав, вона у мене особлива. Вона знає мене набагато краще, ніж якась Ганна Павлівна. І залишає за мною право бути таким, яким я є. Тільки просить, щоб я гарно вчився. І тут я не можу її підвести. Не вдається лише з математикою.

Літо, яке я маю провести

у "ворожому таборі"

Ото приблизно так я й жив до того часу, коли мене поглинула таємнича леґенда нашої родини.

Наближалося літо. Я планував попрацювати в якому-небудь "Макдональдсі" — не вимагати ж грошей у Юлі на нову мобілу! Я можу мити посуд, розносити піцу, мити автомобілі. Не завадить пізнати і цей бік життя, не такий уже я мамчин синок!

Але історія про Макара круто змінила мої плани.

Чому б мені не поїхати в те село, де все це сталося? Принаймні цікаво було б подивитися на руїни маєтку, поспілкуватися з людьми, зрештою, навідати бабусю з дідусем.

Вони, хоча вже й мали ще одну онуку, але часто передавали для мене посилки з медом чи домашнім варенням, запрошували в гості й надсилали на день народження грошовий переказ — на ролики, скейт чи ще якісь мої забаганки.

Щоправда, Юлі це не дуже подобалося. І це єдине, в чому ми не доходили згоди. Я не міг зрозуміти, чому Юля не дозволяє мені їздити в село.

— Не хочу, щоб ти був там зайвим ротом! — якось сказала вона.

Але я точно пам'ятаю, що бабуся й дідусь завжди ставилися до мене добре і ніколи не вважали "зайвим". Можливо, Юля знала щось таке, про що не знав я, і мала всі підстави вважати саме так. Не знаю…

Але я пам'ятаю ще дещо: Юля любила бабусю Ліду і поважала діда Олега. До розлучення вони часто до нас приїздили. І тоді в квартирі пахло медом, польовими квітами й свіжим сиром. Ми разом ходили в театр, до музеїв. Юля складала цілу "культурну програму". А увечері ми збиралися за великим столом і їли щось смачненьке. А потім — співали. "Цвіте терен", "Червону калину", "Ой, чий то кінь стоїть"… Ці вечори я пам'ятаю досі. Тепер таке ніколи не повториться. Хоча б тому, що Юля забороняє навіть згадувати про те, як вона каже, "минуле життя".

Як сказати їй, що хочу вирушити до села? Чи відпустить? Зрештою, я не буду там "зайвим ротом" — я можу працювати. Улітку в селі завжди знайдеться робота.

Отже, остання чверть закінчилася. З математики у мене в табелі стояла тверда "незадов.", тобто "двійка". Через це я не пішов на шкільну вечірку на честь закінчення занять.

Жартів і глузувань я не боявся, а не пішов принципово — адже "незадов." була несправедливою. У річній контрольній я виконав усі завдання (якщо чесно, я люблю математику), але Ганна Павлівна не повірила, що я не списував, і викликала мене окремо на додатковий іспит. І там надавала стільки завдань, що я ледве впорався. Потім вона ставила усні запитання. Та так швидко, що я відчув себе мов на якійсь телевізійній вікторині на кшталт "Найрозумніший". Хіба що у мене під рукою не було пульта з кнопками, а у Ганни Павлівни — загрозливої звукової сирени.

Звісно, на двадцятому запитанні в стилі "бліц" я заплутався. Точніше, просто вперто замовк і припинив відповідати. І отримав "двійку".

Тому в той час, коли мої однокласники гуляли містом, а потім, як розповідав Пашка, пішли танцювати до Міли Івінської — дівчинки, що жила в приватному будинку на Нивках, я сидів удома й вигадував план утечі до села.

Звісно, спершу я і не збирався "втікати". А просто поговорив на цю тему з Юлею.

— Ма, а що зараз поробляють дід Олег з бабцею Лідою? — почав я здалеку. — Щось вони давно не пишуть…

— Чому ж — пишуть, — відповіла Юля. — Питають про тебе. Навіть запрошували в гості.

— Ну, а ти їм — що?

— Відповіла. Подякувала.

— І це все?!

— А ти що хотів? — ображено сказала Юля. — У них нова онучка, своє життя. До того ж, я ні від кого нічого не чекаю. Якось обійдемося. Якщо вони потребуватимуть допомоги — ми допоможемо. А нав'язуватися — зась!

— А якщо б мені до них поїхати? — закинув гачок я.

— Сісти їм на голову? Ні в якому разі! — відрізала вона і пішла у своїх справах.

І я зрозумів, що подальші розмови — зайві. Не пустить. Іноді вона буває надто категоричною.

…Перший день літа розпочався нудно. Я прокинувся і дивився у вікно. За ним літав тополиний пух і вже зранку було дуже спекотно.

Йти на річку не хотілося — для цього треба було їхати на інший кінець міста. Але лежати на дивані й читати — це теж не вихід для довгоочікуваних літніх канікул. Я вийшов на кухню, побачив на столі записку "З'їж це. Цілую. М.". Запискою було накрито двійко варених яєць і тарілку геркулесової каші.

І мені стало прикро.

До Юлиної відпустки лишалося півтора місяця — тоді вона обіцяла, що ми поїдемо на море. Але півтора місяця — це ж ціле життя! І воно минає!

Подумавши про таке, я почав швидко збирати свій наплічник. Кинув туди все необхідне. Навіть зубну щітку не забув.

Страх і захват підганяли мене. Ледь розуміючи, що роблю, я написав іншу записку: "Мамо! Не хвилюйся. Я скоро повернуся. Цілую. Твій син Арсен".

Потім я вигріб зі своєї скарбнички все, що назбирав за цей рік — 300 гривень. На квиток вистачить. І на їжу, в разі чого. А далі — побачимо. Не виженуть же мене з хати мої рідні бабуся та дідусь!

Ще подумавши, дописав у записці таке: "Дихати свіжим повітрям — корисно для здоров я!" і вискочив з квартири.

Відверто кажучи, так я зробив уперше. І тому, доки їхав до автобусної станції, страшенно хвилювався — чи не образиться Юля, чи приймуть мене родичі, яких не бачив уже років зо п'ять. Але згадавши тополиний пух за вікнами, жовте застояне повітря великого міста, довгі вечори перед телевізором, я переконав себе, що все роблю правильно.

Доїхавши до станції, купив квиток і вже скоро сидів на задньому сидінні великої міжміської маршрутки, споглядаючи, як за вікном стрімко тече дорога.

І відчував, що… починається нове життя!

Дорога. Айрес

Вийти довелося в районному центрі. Далі автобус не йшов. До села треба було діставатися іншим транспортом, але яким — я не знав. Зупинка, яку я пам'ятав з дитинства, була зруйнована, а металевий щит-вказівник із розкладом руху заіржавів і зігнувся навпіл.