Інженери - Головко Андрій

Та до товариша мерщій.

— Ну, що, Стьопа?

— Діло буде!

Він, хапаючись і сяючи ввесь, розповів їм, що розсоха на осиці — "саме враз". Трошки низькувато ніби, ну, та шаплик можна в землю трохи підкопати. Та й шумітиме вода.

— Куди шумітиме?

— Як шумітиме?

Стьопа розповів їм про свій задум. Потім кожний із них по черзі прихилився до шаплика, як Стьопа отоді, і через вінця довго й пильно дивились на осику. Так захоплені всі. Аж не помітили, як пішли діти до будинку на сніданок.

— Ідіть! — гукав хтось на них.

Федько підвівся з колін і радий до хлопців:

— А, їй-бо, штука, братці, хороша. Ось даваймо!

— Та це вирішено вже й підписано. Кров з носа, а водокачка буде.

Після сніданку розташувалися діти на вчення. Стьопа, Петро; Омелько сиділи поруч. Докупи збилися й щось про себе — шу-шу-шу... Аж іншим заважали. Марійка не втерпіла, перехилилася через стіл та Стьопу штовхнула під бік — саме той план свій інженерський хлопцям викладав,— аж йокнув сердега.

— Ну, щастя твоє, що на уроці,— це Федько за товариша. І знов до хлопців прихилився. І знов — шу-шу-шу.

Тьотя Мар'яна тоді докірливо:

— Хлопці, ну та невже ж ви не набалакались? Кинулись хлопці один од одного, поодхилялися. А Стьопа

аж головою мотнув, мов намагався від думки тої про водокачку хоча б на хвилинку звільнитися. Пильно дивився на тьотю Мар'яну й слухав уважно її. Та хіба довго це! От знов очі хлопців якось непомітно сприснули з обличчя її і вниз під гору, де осика. Вже голос бринить, мов здалеку,— не чує хлопець слів окремих, а ніби струмок дзюрчить...

Ех, і дзюрчатиме вода в шаплик! Ні, перш вони зроблять, звичайно, спробу — маленьку водокачку — модель, але все як в натурі. І хай ніхто не знатиме про те, аж доки не закінчать, а тоді з дядею Михайлом порадяться.

З-за саду від станції звідкілясь ріс шум — то поїзд нісся,— враз скрикнув паровоз так дужо, аж кинулися з несподіванки дехто з дітей. Тоді міст глухо загув під колесами, під тисячопудовою вагою, а понад річкою луна покотилась удалину берегами. Це саме одинадцята година — харківський поїзд поштовий. Отже, навчанню кінець.

Сипнули з будинку діти на подвір'я. Немов із жмені хтось перлове рознизане намисто сипнув на скляне блюдо. Крик, сміх, метушня.

Був вільний час аж до обіду. А день був такий погожий, сонячний. Збиралися на річку купатися. Хлопці з удками, скупаються й залишаться рибу ловити. Може, таки хоч півдесятка "дурних" на крючок почепиться. А десять крючків — от і буде вже куліш на вечерю.

Зібрались іще не всі. Надходили. Ось двоє хлопців із левади з зеленню пролопотіли до сарая, де кролі живуть. Це їсти їм понесли. Під парканом дехто черву ще копав. На них гукали дівчата нетерпляче.

Федько глянув на товариша, на Стьопу, що на ґанку сидів — гострив складаного ножа, спитав:

— А ти хіба не йдеш?

— Ні,— крутнув той головою.

Підійшов і кликав. Чого таки не йти? Та ще вспіють робити, а довго на річці не будуть вони. Перепливуть річку туди-сюди та й прибіжать. А тепло ж як!

А потім дядя Остап перелічив дітей, по парах, і марш! У ворота широкі так і полився дитячий струмок із шумом.

Стьопа не втерпів. Прудко схопився на ноги й подався навздогін.

В берегах зелених річка тихо плинула. В берегах зелених — шум. Аж луна понад водою розлягається. Лунко дзвенять дитячі голоси. Ляскають праники — жінки полотно вибивають. І полотно на зеленій траві стьожками довгими розстелено — білиться на сонці.

На косі піщаній, трохи ближче до мосту, діти так і вкрили її, мов квіти рожеві. А враз,— чи вітер налетів,— пелюстки рожеві зривалися й падали на землю. А голі, смугляві, як циганчата, у воду.

Шум. Крик. І бризки з води, а в них веселкою сонце.

Хлопці обіч, де глибше, перепливали річку наввипередки. Хто не плавав, захоплено стежив за плавцями. І крик, і плескіт рук тим навздогін.

— Яшко, Яшко, нажмись!

І під радісні крики Яшко перший вибіг на той берег. Трошки спочили. Тоді — сюди пливти, теж наввипередки. І знов крики й шум. На цей раз першим Карпо приплив. А за ним інші, засапавшись, вийшли на берег і падали потомлені на гарячий пісок.

Карпо ліг і всього себе аж по саме обличчя обсипав білим піском, мов у простирадло загорнувся. Хто спину — сонцеві. Хто горілиць. Яшко, невгамовний, із .розгону з кручі через голову у воду. І Стьопа схопився, щоб і собі. Але раптом згадав і зупинився. А потім почав одягатися. Петро з Омельком і собі до одежі. Раз-раз і побігли вздовж річки. А тоді через тин і садком до будинку.

— Ну, хлопці, з чого ж почнемо? — це Стьопа перший.

— Дай подумати.

Це хлопці на горбі біля шаплика заклопотані радились. Внизу над колодязем і обіч трохи — осика величезна. І чого вона трохи осторонь! Була б над самим цямринням, зовсім би добре було. Ну, та й так гаразд. Стьопа вже думав над цим. Перш за все треба все точно вирахувати, щоб тоді на модель перенести в масштабі.

— Насамперед от що, хлопці,— мовив Стьопа, приглядаючись до шаплика.— Трохи нам води в цеберку.

Федько з Андрієм вже подалися до колодязя. А Стьопа з Петром почали шаплик вирівнювати, щоб вінця рівні були.

— А то, бач, звідціля вода по обруч по верхній, а звідти нижче обруча.

— Нерівно.

— Го-оп!

Хлопці удвох намагалися зрушити шаплик. Ні, важкий.

Біля голубника хтось із хлопців возився з голубами. Хлопці погукали: "Сюди!" Прибіг Юхим. І від колодязя хлопці тим часом повернулися з водою.

— Ану, вп'ятьох.

Уп'ятьох зрушили й дощечку підмостили під один край, щоб було рівніш. Здається, рівно тепер.

— Лий воду.

Помалу лили з цеберки в шаплик, аж доки вода через вінця полилась на землю. Ще треба трохи отой край підвести.

— Лий ще.

Повен шаплик води вщерть. Хлопці задоволені страшенно.

— А тепер що?

— А от...— Стьопа кудись побіг і за хвилину повернувся з аршином. Тоді поклав його на вінця шаплика й, спустившися на коліна, "прицілився" на осику. Довго дивився. А згодом підвів голову й радісно до хлопців:

— Є. Оце вам точно, хлопці: розсоха саме, як нам і треба. Трошечки вище якби було, то краще.

— А-а,— догадалися ті.— Ба, як виладнав. Ану ж! Припадали до шаплика всі й вивіряли.

— Поганувато трохи,— хтось пожалівся.

— Да, не везе! — ще хтось. Тоді Петро поважно:

— Чого не везе? Сама осика штовхає: ану-ну, ворухніть мозком. От і ворухнули вже: підкопаємо шаплик на півметра в землю, і буде саме враз.

— Але .це потім.

А зараз хлопці взялись за вимірювання осики. Яка заввишки розсоха від землі. Омелько вже, як кішка, на осику подрабувався зі шворкою. Виміряли віддаль колодязя від осики, від горба. І коли все це було зроблено й на клаптику' паперу написано, Стьопа повів усіх хлопців аж у дальший куток саду, де вже було ним облюбоване місце для "водокачки".

Так і почалося. З того дня. Щоранку тепер, лише схоплювалися хлопці з ліжка — мерщій туди. В кутку саду за густими кущами бузку, де горбик понад парканом, вже розбито було "город" і. сходи у схилі горбка було висічено, точно — тридцять чотири сходи, як і там — внизу. Була вже й криниця ,з цямринням, і обіч у землю вбито було розсішку, що мала являти собою осику з розсохою, на якій буде блок. А на горбку на "грядках" — ямка замість шаплика.

Зараз крутілки хлопці майструють.

Кипить робота, хоч і уривцем працюють. Бо весна: грядки, сад, навчання. Та й до річки хіба ж утерпиш, щоб не гайнути, коли товариші з горба з криками, зі сміхом летять стрімголов у береги. А по обіді там, дивись, збори якого гуртка. А там футбол десь за ворітьми на вигоні, бехне, аж у хлопців серце теленькне.

Найкраще було, коли надходила черга гнати корів на пашу. Луки, зелено й сонце...

Попідставляють до сонця біляві голови хлопці, і стружка так і летить з-під ножа.

Пригонили з паші, а всі мерщій до них: "Ну, що?" —і в куток саду біжать приміряти, приладнувати, намічати роботу на завтра.

Робота йде. Ось-ось незабаром закінчать. Тоді покажуть усім, не будуть уже таїтися. Аби лише вийшло діло. А вже як вийде, тоді й справжню водокачку велику можна буде зробити.

Дні летіли.

Од помаху крил їхніх у саду цвіт білий осипається. Бри-жить річка поміж очеретами від крил тих. І хліба в степу від них — хвилями, хвилями, хвилями...

Вітер — з Азії, сухий і жорстокий.

І що воно буде! В'януть, сохнуть хліба. В'януть надії хліборобські. А степом у спеку, як насторожити вухо, вчувається, немов хтось кричить глухо: "Ря-ту-у-йте!"

І що воно буде? . Горе, горе наше: посуха!

Горе, горе наше: темрява!

А позавчора йшли з поління діти з баштану, а назустріч — орава з хрестами, з попом на чолі — кропив хліб. Пройшли стрункі і в ногу повз них, цілий рій їх, загорілих, із сапами на плечах. На мить одну на шляху стрілись очима, старі-молоді, в мовчанні. А потім — в один бік тихо з охрестами, з журливим співом поплентались ті, з благанням рабським — до кого?. А паростки молоді — в ногу, з сапами на плечах і буйно з грудей:

Гей, там за лісом барабани б'ють, То піонери у похід ідуть...1

На другий день у дитячому будинку врочисто розпочинали хлопці з дядею Михайлом "водокачку". Матеріал увесь є, і часу є один тиждень. Бо в цю неділю свято в них — п'ятиріччя існування дитячого будинку. Треба зробити на свято. Із міста шефи приїдуть до них, з оркестром духовим.

Ото свято буде! Приїдуть глянути, як діти — маленькі комунари — живуть. А тут їм — полюбуйтеся. Що, мовляв, думаєте, малі та ростемо, як бур'ян? Що малі, то малі. А ростемо! А вже й зараз самі за себе постояти вміємо та життя будувати. От що!

Урочисто в будинку.

І сокири цюкають якось не як звичайно — дзвенять. І рубанки по дошках — весело. А діти всі чудні якісь. Ну от: гола дошка, що там за диво на ній, а чи це вперше, що Стьопа стру-же чи Петро рубає. Так ніт же, підійде гурт цілий та й стоять-стовбичать, жадібно слідкуючи за кожним рухом майстрів, за кожною трісочкою, що відлетить. Стоять, мовчать.

І спитає хтось:

— На ринву це?

Майстри зайняті. Ніколи їм. Хіба підведе який голову й хитне до найближчого.

— Оте он дай!

О, вмент троє кинуться, щоб подати. Бо як же: будує не хто-небудь,— ми! А майстер тоді візьме, що подане, приміряє собі, розміряє.

— Так, так,— може сказати задоволено. І, беручись за сокиру, аж тепер відповість:— На ринву, на ринву, голубе!

Поплює в руки й знову — цюк... цюк...

А діти стоять, мовчать і тільки очима слідкують.