Камінь Довбуша - Антоненко-Давидович Борис

Що витягне йому опришок із землі ногу, то друга ще більше загрузне — так тисне старця його золото!

"А чи не дам я ради з тобою, чоловіче, як ти не годен тепер і з місця рушити?" — сказав Довбуш і підійшов до старця. Взяв він того захланного своїми дужими руками, над які не було ні в кого дужчих, та підніс угору. А з старця як посиплеться срібло-золото, як задзеленчать талери й дукати!.. Спустив його Довбуш, полегшало трохи старому, та однак не може ще він випростатись, хилить ще його золото додолу. Трусонув його Довбуш ще раз, та так, що мало й душу з старого скнари не витрусив, і каже:

"Ніколи не бери більше, як тобі треба! Не гаразд, коли золото руки й ноги чоловікові в'яже, розум ясний тьмя-нить, серце чисте каламутить".

Пустив Довбуш старця, обернувся до купи добра здобутого, глянув гнівно й закричав, аж у горах птахи й звірі сполохалися:

"Най буде прокляте панське золото, що й з бідного чоловіка захланного ненажеру може зробити!"

І як закляв він, так уся купа панського добра враз на цей камінь обернулася. Отож через те й прозвали його — Камінь Довбуша.

Оповідали мені люди й інакше: ніби цей камінь приніс сюди Довбуш аж з самої Чорногори, бо він був дужчий над дужчими і силу велику мав... Усяко люди кажуть, а котра байка правдивіша — то самі міркуйте...

Дід замовк, замислено схилив голову, ніби пригадував ще щось, мовчали й учні-екскурсанти. Всім, звісно, подобалась більше перша легенда. Левко Шаботинський уважно дивився на потрісканий у багатьох місцях, покарбований написами сірий камінь — чи не лишився де обрис якоїсь панської речі на ньому? А Льоня Павловський підозріло поглядав на маленьку ямку коло каменя, вагаючись, чи не сфотографувати на всякий випадок і її. Може ж, то слід ноги лишився від старця, коли він загрузав у землю з своїм клятим золотом, або, може, й сам могутній Довбуш стояв тут?...