Сестриця Галя - Грінченко Борис
Сумно повечеряли — перша вечеря без матері. Старий батько ліг на печі, діти й собі почали лягати.
— Галю, роззуй мене! — прохав Василько, сидячи на полу і простягаючи до сестри вбуту ногу.
— Зараз, Васильку, зараз!
— Галю, а мені спідницю скинь, а то затяглась вузлом, так не розв'яжеш! — озивалась Одарка.
І Галя, не можучи подужати руками, зубами починала розв'язувати затягнений вузол.
Та таки послалися й пороздягалися; Галя повкладала й повкривала дітей.
— А ми, Галюсю, не хочемо спати,— розкажи нам казочки! — прохали вони.
— Про трьох сестер та про калинову сопілочку,— додавала Одарка.
І Галя, примостившись біля їх на полу, почала казку:
— Був собі, жив собі дід та баба і було в їх три дочки і щонайменшу Галею звали...
— Галею? Як тебе? — перехоплює хлопець.
— Еге, як мене... От і пішли вони одного разу влітку по ягоди. То ті сестри рвуть та їдять, а Галя рве та в глечик кладе, каже: — понесу додому татові й мамусі...
— Так, як ти,— знов каже хлопець.— І ти так: нарвеш ягід і нам приносиш. А ягоди такі солодкі!
— Ну, цить же, не перепиняй!... То ті сестри й кажуть:— Як ми додому вернемось? у неї скільки ягід, а в нас нема. Давай уб'ємо її, а ягоди заберемо...— розказувала Галя, а діти все слухали. Маленька Одарка підвелася трохи й зіпершись щічкою на руку, дивилася замисленими очима на сестру, а Василько й собі притих і тільки, не відриваючи очей од сестри, пильно, жадібно слухав, бо се така гарна казка!
Он Галю вже вбито — бідна вона! — і в землю закопано. А на могилі калина виросла. А вівчар сопілку з калини вирізав, грає:
Ой, помалу-малу, вівчарику, грай,
Та не врази мого серденька в край:
Мене сестри зарубали,
Під кущиком поховали,
Ще й ногами притоптали...
Слухають діти, як Галя спиває, а далі знов тихі слова з казки немов ллються одно за одним у чудовій дитячій вимові. Довго тягнеться казка, а там і друга. І потроху очі заплющуються, тихий сон оповів дітей, і схиляється Одарчина голова на подушку поруч із братом, що заснув уже під Галине оповідання.
Поснули діти, навіть старий батько заснув. Тільки Галя не спить — се маненьке худеньке дівчатко з карими оченятами, ся нова мама сим дитям. Вона тихо встає і йде насеред хати. Вона ще не молилася на ніч і зараз молитися буде. І стає дівчина навколішки й тихо шепоче молитви, не розуміючи їх, калічачи слова, але ж без краю віручи каже їх. Ось вона проказала Отче-наша, Богородицю. Більше вона не знає ні однієї молитви. Вона тепер так помолиться, сама від себе.
Білолиций місяць тихо плив високим небом, розливаючи своє срібне проміння. Плив і оглядав світ широкий, а оглядаючи зазирнув у маленьку хатину, де маленьке дівчатко тихо шепотіло молитви, стоячи навколішках.
— Господи! візьми мою маму до себе з холодної ями — нехай їй у тебе гарно буде. І мені дай, Господи, щоб робити навчилася, щоб замість мами стала братикові й сестриці...
Глянув місяць на дівчатко і, зачудований у святому здивуванню, немов зупинився на небі, обливаючи маленьку дівчинку, що молилася серед хати, морем свого сріблястого проміння. Чи бачив він, вічний без краю, коли-небудь таку дівчинку, чи чув таку молитву? Коли бачив і чув, то чи одніс же Богові ту молитву, щоб він обтер сльози на схудлому обличчю? Хай же він і тепер віднесе їй сю молитву, туди, перед престол Довічному й положить Йому до ніг, яко найчистіше й найсвятіше почування маленького дитячого серденька!..
А вона все молилась, у місячному світі стоячи, мов ясний неземний дух чистої любові. А потім, положивши три поклони, устала, підійшла до брата й до сестри, вгорнула їм ноги кожухом і сама лягла біля їх, накинувши на плечі свитину.
І довго стояв місяць зачудований, довго дививсь у вікно, ллючи небесний світ у хату, аж поки якась хмарка набігла й сховала його...
