Князь-лицар - Лотоцький Антін

Тому треба вдавати перед Святославом, біцім то вони хочуть з ним миритися.

І переказали через послів Святославові:

— Нам не сила стати проти вас, та візьми данину для себе й для дружини своєї. І скажіть нам, скільки вас, щоб ми могли, дати данину по числу голов.

— Хитрі вони — каже князь Святослав — та не перехитрити їм мене. Вони підлещуються до нас, щоб довідатися, скільки нас, чи можуть вони проти нас устоятись, чи ні...

І каже грецьким послам:

— Я згідний миритися. Тільки хай ваш цісар дасть данину на двадцять тисяч.

А коли грецькі посли відійшли, сказав до своїх старшин:

— Додав я десять тисяч вояків, та цим не сказав неправди, бо мій дружинник варт щонайменше за двох грецьких вояків.

І стали греки підготовлятися до боротьби. Про данину й не думали. І незабаром мали добірного війська сто тисяч.

Довідався про це Святослав, та не злякався, пішов на греків. А греки хмарою виступили проти Святославової дружини. І бачить Святослав, що, маючи перед собою таку силу противника, стривожилася його дружина, жах обхопив її.

— Не видержимо! — почув він тривожні шепоти.

І тоді виступив він перед своїм військом, скинув шолом і промовив:

— Браття й дружино! Уже нам нікуди подінутися! Хочемо, чи не хочемо, мусимо ставити чола! І не посоромимо землі руської, а ляжемо кістьми! Мертві не матимемо сорому, а коли втечемо, то соромом покриємося. Тож не втікатимемо, лише станемо кріпко, а я піду попереду вас! Коли моя голова поляже, тоді думайте про себе!

І заложив шолома.

А військо в захопленні гукнуло голосно:

— Де твоя голова, княже, там і наші голови положимо!

— А князь підняв меча вгору:

— Тож за мною, браття і дружино! Наперед!

І рушило військо! Застугоніла земля під кінськими копитами і під ногами пішої дружини... Замаяли в поході прапори й стяги, заграли сурми бойові.

Так буря не виє, так могутній вихор не б'є в праліс густий, як ударили Святославові вої на грецькі стотисячні війська. Почалася велика січа. Греки зразу держалися. Дзвеніли шаблі об шоломи та панцері, ломилися ратища, літали хмарами стріли... Мов хуртовина, пруть русичі наперед, а князь Святослав попереду них мечем, мов блискавкою сріблистою, вимахує.

І не видержали греки... подалися, а там і втікати стали. Передні ряди потисну ли на задні, почалася метушня, переполох. І греки втекли з бойовища...

А Святославові вої гонять за ними. Кого надогнали, не було йому пощади...

І кинулися русичі на городи, здобували їх і руйнували так, що вони потім цілі століття стояли пусті.

Затривожився грецький цар.

— Лихо! — думає — розлютили ми лева.

І скликав своїх бояр у палату та каже до них:

— Що нам діяти, бо ж не можемо стати проти нього?

І сказали йому бояри:

— Пішли йому дари! Випробуемо його, чи ласий він на золото й паволоки?

І післали князеві Святославові й золото й паволоки та мужа мудрого. Сказали йому: "Уважай на зір і на лице його та на розум його!"

Посли прийшли і поклонилися князеві та поклали перед ним золото й паволоки. А Святослав і не глянув на дари, сказав лише своїм отрокам, щоб сховали все...

Вернулися грецькі посли до царя та сказали:

— Ми прийшли до нього, дари дали, а він навіть не глянув на них, тільки наказав сховати.

І каже на це один із бояр:

— Випробуймо ще його! Пішли йому ще зброю. І післали меч та й іншу зброю.

Князь Святослав прийняв, почав хвалити й любуватися та дякувати цареві.

Вернулися посли знову до царя та оповіли все, як було. Як почули це бояри, сказали:

— Лютий мусить бути він, коли не дбає про майно, а бере зброю. Пішли йому данину!

— І післав цар данину та переказав таке:

— Не йди на город, візьми данину, яку хочеш! Святослав згодився. Казав давати данину й на тих, що згинули.

— Рід його візьме — казав.

Забрав Святослав великі дари й повернувся в Переяславець із славою великою. А коли побачив, що стратив у завзятих боях багато дружинників, подумав:

— Треба мені вертатися в Київ і привести більше війська. А тимчасом мушу замиритися з царем.

І післав визначних мужів до царя.

Цар дуже зрадів цим.

І списали договір. Умови були багато коротші, як у договорах князів Олега й Ігоря, бо князь Святослав не любив довго розводитися. Вояк був, як до війська промовляв коротко та різко, мов мечем рубав, так і писати велів коротко.

— Нехай буде коротко, та ясно — казав.

Цісар Іван Цимісхій дуже зрадів, коли дістав такий договір. І забажав побачитися зі Святославом. І виїхав, щоб побачитися з ним у його таки таборі. Їхав на пишному коні, в дорогому одязі й блискучій зброї, а біля нього численна дружина, теж пишно одягнена.

Святослав підплив до нього в човні й веслував сам.

І здивувався цар, що він нічим не різниться від простих дружинників своїх. Так само, як вони, зодягнений у білий одяг, тільки що чистіший. Голова в нього була виголена, тільки чуб залишився. У лівому його вусі був золотий ковток, а при боці золотий меч.

Підплив князь Святослав до царя, звітався і таки з човна почав з ним розмову. Цар не спускав з нього очей. Зацікавив його вигляд славного войовника, що не різнився від своїх вояків ні одягом, ні способом життя.

Святослав говорив, а з його синіх очей наче іскри сипалися.

Поговорили обидва володарі з собою, обдарували себе взаємно тодішнім звичаєм і розійшлися.

Коли довели мир вже до кінця, Святослав поплив дружиною до Дніпрових порогів.

Старий Свенельд радив князеві:

— Обїдь, княже, на конях пороги, бо там печеніги стоять.

Та не послухав князь старого досвідченого воєводи. Пустився далі Дніпром на човнах.

А болгари заздалегідь післали гінців до печенігів:

— Це Святослав вертається в Київ. Забрав багато добра в греків і великий полон, а війська в нього мало.

Коли печеніги таке почули, зраділи. І зараз заступили пороги.

Святослав прийшов туди, та не можна було перейти порогів.

— Добре ти радив, Свенельде! — признав тепер Святослав. — Щож тепер нам діяти? — журився він. — Зима надходить, тепер степами годі пускатися. Нема іншої ради, треба зимувати.

І став зимувати в гирлах Дніпра в Білобережжі. Та тут нове лихо. Не стало в них поживи, настав голод. Тоді почали вбивати коней. А то й коні гинули, бо не було паші для них. То вже й тих коней, що гинули, добивали та їли. І кінське мясо так подорожчало було, що пів гривни платили за конячу голову. Та якось перезимували. Стали танути сніги, весна наступала.

Каже Святослав:

— Що ж, все одно, чи згинути тут, чи в бою. Нападемо на печенігів, а чей удасться нам пробитися.

— Де ти, княже, там і ми! — сказало військо та кинулося на печенігів.

А їх хмари, хмари! Попереду них Куря, князь печенізький.

Святослав, як побачив його, так просто на нього розігнався. Почався двобій! Князь Святослав бився завзято. Дзвеніли мечі, сипалися іскри. Аж тут упав кінь під князем Святославом. Куря використав хвилину й списом пробив князя.

А потім відтяв голову й велів череп з йото голови окувати золотом та зробив собі чашу до пиття. А на чаші дав напис: "Чужого забажаєш, своє втратиш".

Старий Свенельд прибув до Києва з невеселою вісткою про смерть Святослава Хороброго.

А княжив Святослав усього двадцять вісім літ.