Червона хустина - Головко Андрій

А із-за кіп промінь сонячний і собі глянув на полотно. Блиснув на голці і хрестики червоні позолотив.

— Ой, гарно ж! Що, якби й справді, Марійко, нитки такі — золоті!

Оксана одхилилася й зачаровано дивилася на уставку. Аж глянула набік — теля в гречці. Та хоча б скраю, а то ж на саму середину забрело.

— І, капосне! Ось я тобі дам!

Схопилася з місця й побігла завертати, плутаючись у високій та густій гречці. Враз зупинилася та аж остовпіла неначе. Просто під ногами в неї лежав чоловік. Весь у білому й голова простоволоса, а очі плямами темними дивились на неї. Мовчали обоє. Потім плями очей ворухнулись, і чоловік спитав:

— Злякалася? Не бійсь, дитино, я не страшний.

І якось усміхнувся, наче боліло йому. Оксана аж трусилася вся, але стояла. І поспитав чоловік іще:

— Близько нікого немає?

Дівчина оглянулась: степ... копи... Сказала:

— Нема нікого.

— Ну й добре.

Замовк він, а очима пильно обглянув дівча з ніг до голови. Знову сказав:

— Дивлюсь я, а сорочечка на тобі полатана. бідні, мабуть?

— Бідні, дядю!

Він знов помовчав. А тоді підвівся на лікоть, промовив пошепки:

— Ну, так слухай же: я ховаюсь од козаків. Тільки ж нікому не кажи, а то мене вб'ють. Зрозуміла?

Оксана хитнула головою. Він потім спитав, чи води в неї немає. Ні, є, ось у пляшці, в торбинці. Вона оглянулась: нікого не видко. Тоді, як перепеличка, впала, сіла в гречку. Подала пляшку чоловікові. Той жадно припав до неї й випив усю. Потім пляшку поклав на землю, а до дівчини всміхнувся і знов болюче так:

— Отака рости, дочко, — сказав, — та щаслива будь. Бач, одразу ж полегшало. А то ж із самої ночі — ну, горить усередині, і край. Та ще й ніч безросяна. Думав — згорю.

Оксана насмілилася і спитала:

— А де ж ви, дядю, були, що оце тут? Чоловік помовчав. Далі відповів:

— Утекли вночі. Учора нас половили та й привели в оцю слободу, у панську конюшню закинули. Були б уночі й розстріляли всіх. Ну, а ми підкопалися. О!

Він показав руки свої в землюці і в крові.

— Бач, чим підкопувалися! Аж піт з усіх лив: ніч яка ж тепер: і хвилиночку згаєш — не наженеш. А треба ж до світу хоч у степи вирватись. Ну, й вирвались. Та вартові почули — стріляти почали. А ніч темна, розбіглися на всі боки — лови нас!

Він уже стернею біг, як раптом у ногу дало, так і спіткнувсь. Рачки ліз, а воно світає, світає. Кров'ю стік — нема сили. Тоді у гречку заліз і прищулився...

— Не чула — чи всі втекли? Не вбито нікого?

— Ні, нікого не вбито.

— Значить, усі. А не чула, шукають?

— Е, шукають. В обід як була дома, то розказували — що і в Кацаївку їздили. Ну, не знайшли нікого. Дід же каже: шукай тепер вітру в полі.

— Еге ж, якби не нога. А то й поворухнутися ніяк. А схови — які вже це в гречці, яка у степу голому латочкою маячить.

Ну, та якось буде! Цю ніч тут полежить і день, а тоді вже хоч рачки буде подаватися до лісу, що ген-ген на обрію смужкою темніє.

— Може, таки не знайдуть. — Це Оксана потішає. А як гнатиме завтра, їсти принесе й води повну пляшку.

Чоловік усміхнувся й рукою в землюці, що на ній кров запеклася, провів по голівці білявій.

— Моя дитино люба! Принесеш — їстиму. А тільки на слободі — ні словечка нікому.

— Ні, хіба я дурна?

І підвелась, бо вже вечоріло, і промінь останній кривавив білу гречку. Ступила крок, а тоді зупинилась і ще нищечком кинула:

— Не бійтесь, дядю. Я не скажу.

Тільки тепер Оксана вигнала теля з гречки і навмисне не поспішала до кіпу де сиділа Марійка, щоб дати собі хоч трохи заспокоїтись. Аж мусила Марійка гукнути її.

— Що ти робила там, у гречці? — спитала вона, коли Оксана згодом підійшла до неї.

— Нічого я там не робила, — відповіла розгублено Оксана.

— Ось не дури! — пильно дивлячись на подругу, Сказала Марійка. — Що ти знайшла там?

Оксані подих перехопило. Ледь стримуючи хвилювання, вона здвигнула плечима.

— А що я знайти могла там? Голку впустила та поки знайшла, — надумалась раптом дівчина. — Іще добре, що з ниткою була.

— Голку? — примружила очі Марійка. — А що ж ти почервоніла отак?

— Нічого я не почервоніла! І що ти причепилась до мене? Як той реп'ях! І завжди ти отак...

Марійка спалахнула:

— Он як! То це вже я не подруга тобі, — а реп'ях! — .і замовкла ображена. Знову взялась за шитво.

Намагалась вишивати й Оксана, але не ладилось:

— Давай уже гнати, Марійко, — по довгій важкій мовчанці озвалась Оксана примирливо.

— Жени собі, — холодно відказала Марійка.

Е, ні. Не така вона дурна. "Ти того тільки й ждеш, мабуть, — подумала Оксана, — щоб я погнала. А тоді моїм слідом — у гречку". Од самої думки цієї дівчину пройняв острах. І вона терпляче ждала, аж поки Марійка не звелася перша з місця.

Отак і гнали потім — і разом, і нарізно: за всю дорогу словом не обізвалися.

Оксану вже починало гнітити мовчання це. І жаль було подругу: отак обидила її ні за що. Та вся ця прикрість одразу ж зникала, тільки-но дівчина згадувала про чоловіка в гречці. І натомість серце виповнювало чуття вдоволення собою за додержане слово — обіцянка нікому не казати.

Уже були близько села, як раптом Марійка озвалась:

— То оце така ти, Оксано, подруга мені!

— Яка це —"така"? — зраділо кинулась Оксана. Зраділа, що заговорила Марійка.

— А ніяка! Бо справжні подруги ні з чим ніколи не криються одна од одної.

— І я од тебе не криюсь.

— Не бреши. Ти думаєш, що я — дурна. А я все чисто бачила.

— Що ти бачила? — навіть зупинилась Оксана.

— Все. Бачила, як ти озирнулась, а тоді вийняла з торби пляшку й присіла в гречку. Кого ти напувала?

Оксана так і обмерла. Як блискавка, вдарила думка — "пропало все!" Що одмовлятися тепер — річ даремна, розуміла вона. Але що ж робити — не знала. З жахом в очах дивилась на Марійку і враз у розпачі затулила лице долонями й забилась у плачі.

В такому горі Оксану Марійка ще не бачила ніколи. Навіть розгубилась. Стала, як тільки могла, заспокоювати її. Та дарма. Оксана в плачі нічого не чула. І тільки, коли Марійка надумалась врешті: — "Та цить-бо, он люди!" — Оксана одразу притихла.

Поки обгонили їх косарі, помовчали дівчата. Потім Марійка обережненько дорікнула Оксані:

— Дурненька! Ну, чого ти? Хіба я кому скажу! А хто ж він такий?

Критися далі'Оксані не було-вже чого. Вона розповіла Марійці про чоловіка в гречці. Переказала всю розмову з ним.

— Тільки ж, Марійко! — застерегла під кінець. — Ні слова нікому. А то його вб'ють.

— Чи я не розумію! — гаряче мовила Марійка. Потім вони домовились разом вигонити узавтра. Дещо з харчів для втікача і Марійка візьме. І на тому розлучилися.

Пригнала додому Оксана — на обличчі таємність така! А дід на призьбі — люльку палив, глянув примружено:

— О, вже, мабуть, натворила щось?

—Ні, — схвильовано одказала дівчина. І очі опустила. Мовчала. А далі подумала: дідусь же — свої. Хіба скажуть кому? І, повагавшися трохи, розповіла все про чоловіка, що в гречці їхній ховається. Дід замислився. Велів більш нікому — ні гу-гу. О, ні! Хіба вона не розуміє? Його ж уб'ють. І не сказала навіть батькам. Та дід сам, мабуть, розповів їм. Бо, як вечеряти сіли, батько раптом спитав:

— Так що ти там бачила у гречці?

Оксана аж похолонула. А дід:

— Кажи, дочко. Хіба тут чужі?

Дівчина розповіла. Все. І як наткнулася на нього, і про що говорили, і який він є.

— У ногу ранений: холоша до коліна обірвана й нога зав'язана та в крові. Ніяк і поворухнутись йому. А казав, що ніч оцю полежить іще, а тоді до лісу буде лізти.

Батько замислився, а згодом сказав:

— Ну, і мовчіть же.

А повечерявши, одразу ж вийшов з хати. Вже й поночі, вже й спати лягли, а він десь надворі.

Оксані не спалося. Дивилася в темряву хати й тривожно прислухалася. Надходила гроза. Спершу глухо й далеко-далеко десь загриміло і притихло. А під вікном осики листячком зашепотіли сполохано. Вулицею парубки йшли — пісні співали.

Тужили молоді голоси і тихо десь за хатою гасли. Те тиша. Враз блиснуло в хаті, мов хто креснув, а на леваді, наче з гармат, пальнуло. Аж шибки забрязкотіли. Блиснуло ще і грякнуло із степу. Гроза. Поза хатою буря метнулась. У садку між дерев заплуталася на мить, вирвалась і гайнула далі. Зашумів дощ, і грякало, і блискало в хату.

Мати божкала і хрестилася. А Оксана затулила руками обличчя і притихла. А в голові думки пензлями малюнок малювали. Ніч у степу... Громи... У гречці у самій сорочці він лежить. А навкруги — степ, голий, німий... Малюнок фарбами. А потім блекнути став чи дощем затуманило. Сіро... тьмяні крапки кіп...

Заснула.

А кинулась — дверима рипнув хтось. А, це ж батько. В хаті поночі й тиша. Десь далеко-далеко загриміло і стихло. А під вікном осики шепотіли стомлено.

Батько роздягся і ліг на полу скраю. Тиша. А Оксана не спить. І чує — мати раптом спитала:

— Що це ти швидко так вернувсь?

— Нічого не вийшло, — утомно сказав батько. Трохи помовчав, а далі став пошепки розповідати. Уже були з Грицьком за слободу виїхали, а тут, як на зло, — військо назустріч. "Хто такий? Куди серед ночі?" І завернули. Ще добре — викрутились. "Хотіли, мовляв, до дощу снопів привезти". Ну, і відпустили.

— Та як же воно тепер буде?

— Завтра поїдемо. Вдень.

— Що-бо ти "вдень"! — занепокоїлась мати.

— Удень іще безпечніш, як в отаку ніч. Повна слобода солдатні. Може, зранку вирушать. Поїдемо за житом та в снопах і перевеземо.

Оксана насторожилась, аж голову підвела і вухо до батьків наставила. Батько почув.

— Що ти, Оксано?

— Про кого це ви, тату? Кого перевезете?

— Та вже ж не кого, — і додав ласкавенько: — Спи вже, спи, дочко.

Якийсь час у хаті панувала тиша. Можна було подумати — всі сплять. Та ні. Ось батько раптом звівся на лікоть і тихо:

— Оксано, ти ще не спиш?

— Ні, тату. А що таке?

— Окрім дома оце, ти нікому не проговорилась?

— Ні, ні, — похопилась дівчина й відчула, що почервоніла дуже. "Добре, що хоч поночі в хаті", — подумала і спитала: — А що таке?

— Та... нічого. Спи вже.

Оксана одвернулась лицем до стіни, але чуйно прислухалась. Може, ще батько щось буде говорити про чоловіка в гречці.

— Мусій до пана в маєток почимчикував, — по довгій мовчанці сказав батько. Мати промовчала. — А ти кажеш—"випросив копи". Одробляти пішов.

—Одробляти? — не зрозуміла мати. — Що ж він уночі?

— Наслухається за день між народом та вночі й несе ото панові—вечірній рапорт!

— І що-бо ти кажеш! — навіть обурилась матії.

— Оте, що ти чуєш!

Уранці, тільки-но схопилася з ліжка Оксана, — мерщій до матері:

— А що, татко поїхали вже?

— Ні, не поїхав, дочко, — зітхнула мати.