Дороговказ - Панч Петро

Ще й усмішка не зійшла в Дубини з писка, як Сірник одним духом перехопився через пліт на садки.

Дубина лише вдаривсь об пліт, потім прожогом кинувся на вулицю. Загубивши десь шапку, він, увесь буряковий, важко стрибав попідтинню й несамовито кричав:

— Ловіть, ловіть, он, он тіка, харциз!

Але до його хрипу на порожніх вулицях пристали тільки одні собаки: вони скакали і вулицею, і садками, ніби навмисне вказуючи слід двом козакам, що вже закладали в рушниці по другій обоймі.

Яким Сірник, з думкою доскочити до вдовиної клуні, перевіз уже п'яту загату. Але крізь тини все ще навздогін клюкали кулі. Щоб не бігти голим картоплинням, Яким кинувся в лози. Він встиг зробити лише декілька кроків, як його очі впали в чиїсь очі. Під бляшаним кубом перед ним засичав огонь.

Це так було несподівано, що в перший момент ніби і вогонь, і очі заревіли з переляку. Але не встиг Яким і подумати: "Так от де Дубини гнали самогон",— як чиїсь руки, довгі і цупкі, притиснули його револьвер до кульші, в цей же момент, уже з картоплиння, крикнув Василь Дубина:

— Переймай, Андрію, переймай його! — а собаки кинулися навперейми козакам.

Просидів Яким у буцегарні до полудня, мов у льоху.

Як зотліле ганчір'я, рвалися думки. Попробував було говорити з вартовим, але той, немов звір, заричав у відповідь, а з майдану неслися безладні співи.

Яким хотів уже опуститися на долівку, як гримнули двері.

— Виходь!

Його ввели до сільради, все ще обліпленої революційними плакатами.

Допит почався з того:

— Ти їхав з козаками?

— їхав.

— Де вони?

— їх же й спитайте, а я не знаю.

— Брешеш.

— Я тобі не собака.

— Ах ти ж мразь — ти ще будеш тикати?

— Катюзі по заслузі!

Отаман підскочив і вдарив Якима в обличчя:

— Гнида ти комунальна! Яким упав на стіну.

— А ти панська! — огризнувся він 1 вдарив отамана ногою просто в живіт.

Тоді все, що було в хаті, насіло на Якима. Тільки сторож, мовчки й похмуро зітхаючи, сколупував крадькома свіжу кров із стін.

За півгодини по Лисогорці зарипіли вози, й загін рушив із села.

Легко стрибаючи по колії, в екіпажі проїхав отаман, а попереду комендантської сотні, всього в виразках, роздертого й без шапки, повели Якима, і село стихло.

Але порохом ще курилися дороги, як до Лисогорки повернула Стефа з дітьми. Ще здалеку вона угледіла на своєму подвір'ї згарище.

Вони закричали в три голоси.

Мабуть, хтось указав їй туди, куди армія пішла.

Курява над військом уже послалася на ліс.

Забула Стефа про втому і, спотикаючись, ріллею кину* лась навпростець. Розхристана дитина на руках заходилася від сліз, а друге десь уже зосталось у борозні.

Попереду була рілля, як море, і за нею в долині все глибше в ліс ховалася курява.

Стефа наздогнала отамана, коли вже військо надходило до Довгої Балки.

І тут сили зрадили її: вона не стала, а впала навколішки.

Зупинив отаман коні:

— Що за манія? — На літньому обличчі насупилися брови.— Чого тобі?

Стефа, тяжко дихаючи, намагалась підвестись із пороху. Дитина уже не сиділа, а висіла на руці. Отаман скривив обличчя, й гукнув:

— Гей, хлопці, підведіть її!

Стефа стала на ноги із повними блакитних сліз очима кинулась до отамана:

— Пане, верніть чоловіка, верніть, пане! Отаман насупив чоло:

— Може, того, що постріляв козаків?

— Паночку, він не стріляв їх, я знаю!

І впала на приступку екіпажа, а дитина з вереском покотилася до ніг.

Отаман нервово здригнувся, засік віями і обурено крикнув:

— Чого ти хочеш? Побачить його —гаразд!

Цупкі руки схопили Стефу за розхристані плечі і поривчастим рухом втягли до екіпажа.

— Паняй!

Екіпаж у хмарах куряви помчав повз навантажені вози. Козаки без будь-якого ладу сунули за возами, пленталися стежками між дерев. Часом який-небудь з них зазирав до екіпажа й моргав тоді до другого:

— Наш отаман гав не ловить, іч, кралю підчепив.

— Ой батьку, січові звичаї забуваєш!

Отаман совав важкими бровами і нервово зиркав то на валку, то на дитинча, що вже почало бавитись ефесом кривої шаблі.

В лісі зривалися постріли, і Стефа кожного разу з ляку вся скидалась і блідла.

Дитинча залишило вже ефес і потяглося за темляком. На замурзаному його видику сонечком заграла усмішка. Розповзлися поза щелепи довгі вуса і отаманові, і він обережно одним пальцем погладив по пухкій ручці, що смикала до себе темляк.

Раптом Стефа смикнула дитину, зірвалася на ноги і без слів, одним стрибком опинилася на стежці.

Отаман лише зиркнув у той бік, і брови впали на очі.

— Паняй!

На стежці голічерева, розкинувши руки, лежав Яким Сірник. Його можна було пізнати лише по роздертих штанях, бо куля не залишила від обличчя нічого.

Стефа не голосила і не кричала. Вона впала на розхристані груди і в німій розпуці скам'яніла.

До самої ночі ніхто із Лисогорки не пішов шукати ні Стефи, ні Якима. Вранці тим же лісом лисогорці повертали назад із підвід. Вони забачили, як на стежці щось рухалося, ^зупинилися,

— Ото воно там йкраз і було,—тикаючи назад пужалном, сказав мій візник:;^ отам, де стовп.

Під боком у Якима, в якомусь дранті, спала дитина, а Стефа сиділа збоку й гладила посинілу Якимову руку. Люди скинули шапки й наблизились до стежки. Хтось гукнув.

— Стефо!

Вона, мов від пострілу, зірвалась на ноги, дико озирнулась на людей і стрибками кинулась у кущі. На тому місці й поховали Якима.

Коли стали опускати в яму тіло, Стефа крадькома визирнула із лісу, тихо покликала дитину:

— Олито, Олитко! — і знову зникла в кущах.

Без слів лисогорці закопали його тіло, без слів і залишили в балці одиноку могилу.

Згодом хтось уночі, влада була ще отаманська, над могилою поставив кам'яний стовп.

— Старі люди говорять,— закінчив візник, озираючись назад,— що таку фігуру могли витесати ніде інше, як тільки в Таранівці.

Харків, 1924