Зінченки - Сенченко Іван

Ну як на нього слово вплине, коли у нього тридцять платформ! Життя, Юхимовичу, складна штука. Є в ньому закономірні процеси, є й закономірні наслідки. Отак живемо і збираємо сили. Вони з одного полюсу, ми з другого. І це не жарт.

Я кажу:

— Ну, добре, Іване Марковичу. Змінимо тему коча б так. Беремо іншого якогось, пересічного селянина. Заздалегідь відомо, що база в нього є: по два гектари на пушу. Припускаємо, що він молодий, повний енергії. Що робити йому? Потрапляти в закономірний процес чи застосовувати волю, щоб зробити своє одноосібне господарство не капіталістичним, а соціалістичним чи якимось там іще?

— А що ж,— каже Іван Маркович,— і таке може бути, коли чоловік ставить за мету не звичайне хазяйнування, а експеримент. У нас і такі є — розвідники, експериментатори. Ось хоча б і невтомний Нестір Степанович...

Ми обоє знали і любили Нестора Степановича.

— Що він зараз робить?

— Майструє машини для майбутньої комуни... Може, зайдемо до нього?

Я Нестора Степановича знав змалечку від батька і разом з батьком схилявся перед ним. Той самородок, який раз у раз випирає рідна земля, немов каже: "Будь ласка, любуйся цим чудом природи". Хто ж він? Селянин, батрак, заробітчанин, косар, пильщик, копач колодязів, столяр, тесля, слюсар, токар, до безкраю симпатична людина, самоук-грамотій, автор знаменитої шахівської хати, вилитої з глини з мінімумом дерев'яних конструкцій. Це був винахід бідолахи-заробітча-нина з того куща шахівських селян, що на початку віку вже залишилися без землі, мав садибу в селі та півнаділу, тобто дев'ять сажнів землі в полі. Батько наш схилявся перед цим винаходом, і коли я підріс і вперше пішов з ним у поле, він показав мені і дворище Нестора Степановича, і його хату. Хата була як хата, тільки більш нужденна, ніж сусідські.

— Так зате тепла,— сказав батько.— ї дешево йому обійшлася.

Але раніше, ніж.з цією хатою, познайомився я ближче з самим Нестором Степановичем. Він, як і батько, співав у хорі. І от в одну з неділь восени 1910 року в належний час, після "достойного", до нас у двір зайшли, крім батька, Нестір Степанович, Іван Сіренький-Калюжний, Михайло Іванович Балковий. Були чимсь збуджені.

У неділю у нас завжди день був відмінний. Ще в суботу мама з старшою сестрою моєю попідводили зсередини стіни, змазали красивою світлою глиною долівку, присипали її білим піском, який ми носили з сестрою від Дубини. В неділю ми, діти, мали привілей покачатися довше, ніж звичайно, в постелі, то й качалися, пустували, гралися в ігри, не залишаючи полу, лежанки і череня. А мама в цей час священнодіяли біля печі. Була ж неділя, а в неділю вона ніколи не залишала нас без чогось смачненького — коржиків, плескачів, пирогів, балабушок, пампушок.

Стіл у кімнаті під чистою скатертиною, помиті й побризкані ще звечора навіконні квіти — калачики й фуксії — відливали свіжістю, святковістю, в кутку на покуті перед іконами, обвішаними вишитими рушниками, блимала лампадочка. Свято!

І в це свято наш тато увів своїх товаришів. Мама заметушилася, виставила на стіл свої пироги знамениті, кухоль сметани і до неї глибоку жовту, в зелену квітку, миску, солянку із сіллю. А крім того, дістала з мисника пузатенький графинчик — карафку, як називав його наш тато, маленькі чарочки. Всі посідали, цокнулися чарочками.

І бесіда почалася, незвичайна і така, що врізалася мені в пам'ять на все життя. В ті дні помер Лев Толстой. Звістка про це дійшла до Шахівки. Та перед тим її підхопили добрі люди й газети. Це для них була справжня пожива, вони перекидали її на всі боки і, захопившися, наговорили і про те, що було, і про те, чого, може, й не було. Я сидів на полу, обернувся увесь на слух, слова не проронив з розмови. З тих чуток і повідомлень наших гостей найглибше вразив торг за толстов-ську спадщину, насамперед за його чорнильницю, ручку й перо. Виявилось, що все це треба було чомусь неодмінно продати. Під час торгу на сцені з'явилися англійці, запропонували страшну цифру в сто тисяч карбованців і через те, що більше ніхто не зміг дати, зосталися переможцями. Заплатили гроші, уклонились люб'язно, забрали спадщину по Толстому і зникли. "А ми, дурні — сказав Нестір Степанович,— залишилися ні в сих ні в их". І гірко зауважив, що англійці завжди попереду, завжди вихоплюють з-під наших рук наше ж найкраще, найцінніше, а ми залишаємося ні з чим! Говорив він пристрасно, бо взагалі бог не покривдив його даром слова. А треба було б узяти те перо й чорнильницю Толстого, поставити їх на високому, найзолотішому, найкращому столі, сказати добрим людям: "Гляньте! Дивіться! Цим пером Толстой писав для свого народу книжки про те, як треба жити на світі!". З цього часу й запам'ятав я Нестора Степановича, виокремив його серед інших, полюбив і зберіг це почуття до цього дня.

1 Чепіги — українська народна назва сузір'я Оріон.

2 В і з — українська народна назва Великої і Малої Ведмедиці.

3 Волосожар — українська народна назва зоряного скупчення Плеяд у сузір'ї Тельця.

4 Покрова — церковне свято, яке відзначають 14 жовтня за н. ст. (1 жовтня за ст. ст.).