Позика - Ткач Михась
Хату не замкнула і хлів одчинений покинула, бо корову ще не порала. "Хіба вони мене довго триматимуть? Скажу, що така сума непосильна для мене. Може, все-таки увійдуть у моє положення?" — міркувала в дорозі.
У сільраді вже сиділо кілька чоловік. За дверима, на яких висіла табличка "Голова", хтось голосно сварився, кричав, вчувався жіночий плач. Туди викликали по одному. Тих, хто відразу підписувався відпускали, а тих, що упиралися,— залишали подумати у загальній кімнаті. Потім викликали ще раз і ще.
Настя сиділа, мов на голках,— ждала своєї черги. Сусідка Параска теж вдова, в якої не було ні кола ні двора, лише хатка з двома віконцями, обставлена соняшниками, сказала:
— Хай мене хоч вішають, а підписуватися не буду!
Її довго тримали — вийшла з червоними од сліз очима і, нахилившись на одвірок, тихо мовила:
— От мучителі...
Настю покликали останньою. Вона зайшла поволі, стримуючи хвилювання, провела поглядом по кімнаті. За столом, відкинувшись на спинку стільця, сидів Федір Заїка, ліворуч Архип, а трохи далі, біля вікна, засунувши руки в чорне галіфе, стояв Іван Малахій.
— Ну що, обдумала? — глянув на Настю голова сільради.
— Скільки не думай, Федоре, то гроші з неба не впадуть, їх десь треба взяти.
— Ми це вже чули,— перебив її Федір Заїка.— Ось підписуйся — і не мороч нам голову.
— Я вам сказала, що на половину підпишуся, а більше — несила.
— Ти що, за дурнів нас вважаєш,— підбіг до неї Іван Малахій.— Чи думаєш, нам нічого більше робити, як, теє, умовляти вас, отут. Та ми тебе звідси не випустимо...— процідив крізь зуби і холодним поглядом провів жінку з голови до ніг.
— І чого ви вже так на вдову навалилися. Зважте хоч на сиріт, — промовила Настя зніяковіло. І тут відчула, як в грудях щось здушило, наче камінь там застряв.
— Ти тут нам, теє, не кривися. Москва сльозам не вірить,— безжально застеріг секретар.
— Дай Бог, щоб твої діти отак плакали,— не стрималася Настя. Хотіла вийти з кабінету, але їй загородив дорогу Малахій. Із-за столу вийшов голова сільради — всі троє обступили жінку. Почали змушувати Настю, аби підписувалася. Більше всіх сатанів Іван Малахій: він то засовував руки до кишень галіфе, то виймав їх, бігаючи по кабінету. Розмахував кулаками перед Настею, торохтів стільцями, матюкався. Залякував:
— Ти ще пожалієш! Ми тебе туди... до Сибіру! На Колиму!
Настя ледь стояла на ногах, тіло було напружене до краю, горіли скроні. "До Сибіру! — пульсувало в голові,— На Колиму". Вона добре усвідомлювала, що це таке, добре розуміла: Іван Малахій на вітер слів не кидає. Ще до війни, як він головував у сільраді, не один десяток односельців було відправлено у ті далекі чужі краї — відправлено навіки, бо звідти так ніхто й не повернувся. Настя це пам'ятала, але поступитися, підписати собі вирок на своїй землі не сміла. "Хай краще загину на чужині, ніж отут..." — думала вона.
Надворі вже зовсім потемніло, а в кабінеті лампу ніхто не запалював. Якась пташка билася у вікно чи то спросоння, чи знетямки. Було сумно.
— Відпустіть мене,— почала проситися Настя.
— Ось підпишися на сто — і на всі чотири сторони,— тицьнув їй до рук список та ручку Федір Заїка.
— І на копійку не підпишуся! —відхилила той папір Настя. Така упертість жінки ще більше збісила Івана Малахія.
— Ти бачиш, — гримнув він. — Всі підписалися — Скороход який був, теє, непідступний, а здався. А вона: "і на копійку". Підпишешся! Як миленька! Узнаєш де раки зимують, твою мать! — матюкнувся Малахій і вдарив Настю п'ястуком руки у скивицю.
Жінка знітилася враз: слів забракло. Притулилася до одвірка — невимовний жаль застиг на її змарнілому обличчі. Але Малахій пхнув її від порогу і силоміць запроторив до сільрадівського ізолятора.
— Посидить ніч — стане розумніша,— мовив сердито і замкнув двері.
Настя спочатку плакала, притулившись до стінки. Потім спам'яталася: "Не мають права вони мене отут тримати!" Застугоніла в двері та почала озиватися:
— Одчиніть мені! У мене хата не замкнена, корова без догляду, і діти десь плачуть голодні. Випустіть, що це ви робите! Бога побійтеся!..
В коридорі вчулися кроки, а потім голос чергової:
— Тітко Насте, не кричіть, бо їх немає нікого. А я ключів не маю. Вранці прийдуть — відімкнуть.
"Що оце його робити?" — запанікувала жінка. Всю ніч вона тинялася з кутка в куток, як пташка в клітці, поневірялася — шукала виходу, а його не було.
На ранок, коли через заґратоване віконце в ізолятор почало пробиватися світло, Настя сіла на підлогу, бо ноги вже не тримали. Русі коси її були розпущені, а в голубих, як небо, очах відбивалася безвихідь.
Коли зовсім розвиднялося і в сільраді вчулися голоси, Настя підвелася і знову почала стукати та проситися, аби хоч на годинку пустили її до дітей. Але ніхто на неї не звертав уваги, так ніби в цілому світі не було жодної живої людини. Голодна, роз'ятрена — душа, мов рана, горіла, — а що робити Настя не знала. Їй страшно було не за себе — за дітей. Розуміла: поки не підпишеться на сто карбованців — не випустять. "А підпишуся — як житиму?" — поставало питання, але відповіді не знаходила. Від думок паморочилося в голові, відчай сковував все тіло. "Якби це хоч Василь був..." — думалося.
— Ех, Василю, Василю! Де ти, голубе, є? — зітхнула з болем. Уявила його таким, як знала до війни. І погляд його, і добра посмішка, і слова ті ніжні, що колись казав їй — все зринуло в пам'яті. За згадками незчулася, коли й день поминув. І знову ніч застала її в ізоляторі. Тепер вона вже не просилася, щоб випустили, а сиділа тихо, мов закам'яніла. З голови не виходив той останній день, коли Василь збирався в дорогу... Все дивилася і дивилася в його голубі засмучені очі. І враз ніби голос Василя: "Насте..." Далі почула кроки... Жінка підхопилася — все в ній перевернулося. Не злякалася, а так ніби втратила контроль над собою.
— Це ти, Василю, — прошепотіла. — Господи— живий! А я журюся-журюся...
Хотіла сказати: "Іди швидше до хати, бо діти там напризволяще", але не мовила жодного слова — вуста не розімкнулися. Подумала: "Це ж він у госпіталі лежав" Прислухалася — десь наче озивався дзвін, і голос якоїсь пташки, і гомін людський. А потім їй вбилося в голову, що вона надворі. Пригадалися слова з пісні, яку чула від матері: "Ой матінко зірко, як у чужій сторонці..." І вже позбутися тих слів була не здатна. Повторювала їх раз-по-раз, аж поки не настав ранок.
О десятій годині двері одімкнув голова сільради. Настя, що сиділа у кутку, не підводячись, озвалася:
— Відпустіть мене швидше. Ви ж чули, Василь прийшов...
— Хто? — не зрозумів голова її останніх слів. Жінка повторила:
— Василь мій вернувся з фронту. Був тут вночі...
— Голова сільради прийняв те за вигадку і сердито буркнув:
— Ось підписуйся на сто — ніхто тебе тримати не буде.
— Настя не стала заперечувати, як раніше, а підвелася, підійшла ближче до Федора і мовила тихо:
— А хіба я проти — підпишуся на сто. Треба ж державі допомагати.
— Бач, як подіяло! — відзначив задоволено голова. Він дістав списки і показав Насті, де розписатися. Та вивела поволі своє прізвище проти цифри сто і вийшла з сільради. Але подалася не додому, а зовсім в іншому напрямку.
Згодом її бачили, як ходила по селу та хвалилася своїми бідами. Дивна така: обличчя від безсоння та поневірянь геть зчорніло, в очах відчувалася хижа пустка. Коли хто питав, куди вона йде, то казала: "Позичила державі сто карбованців, то несу ось у вузлику". І показувала синю хустину, що тримала у руці. Хвалилася людям, що Василь її прийшов з війни, а для переконання додавала: "Сидить з дітьми вдома". Хто чув таке від неї, то дивувався: "Коли це він прийшов?"
Потім її бачили на вулиці і наступного дня: ходила по селу зранку до вечора. Говорила одне і теж: "Я позичила державі гроші, яких у мене немає",— і сміялася. Той сміх, як дрібні хвильки у холодну погоду на воді, морозив односельцям тіло.
Вдома вона ні за що не бралася — не топила піч, не поралася біля худоби — все їй було байдуже. Дітей то пестила надмірно, то забувала про них зовсім. Люди всьому лад давали.
Восени, як почалися заморозки, Настю відвезли до лікарні. Коли її виводили з двору, то просила:
— Василеві скажіть, щоб дітей не обіжав. І гроші хай віднесе у сільраду, ті, що я державі позичила. Там — у голубій хустині зав'язані...
