Казка про рінину, подарунок моря - Андієвська Емма

Усі ми підвладні тим самим законам, і не я їх започаткував. Передумова чинна й тут, хоча вона зовсім проста і її легко дотримувати. Якщо ти хочеш, аби не лише ти, а й усі твої нащадки завжди володіли тим, чим ти віднині володітимеш, ніколи за жодних обставин не заводь розмови з дідком на роздоріжжі, коли смеркає. Якщо ти цього дотримаєшся, ти проживеш довге й щасливе життя, втішаючися на старість численними онуками й правнуками.

Чоловік зі сльозами на очах подякував, потиснув морю руку й повернувся в світ.

І, справді, від тепер усе пішло йому гаразд. Щойно чоловік зосереджував погляд на рінині, як у ній, точнісінько, як це казало море, відкривався краєвид за краєвидом — з ріками, горами й долами, і кожен закуток, кожне королівство й царство — на найменше бажання чоловіка ставало його власністю. А що до достатку людина хутчій звикає, ніж до злиднів, то чоловік невдовзі й забув, що колись,— а це колись здавалося йому в ті рідкі хвилини, коли він про те випадково згадував, таким далеким, наче відтоді минули тисячоліття, хоча з того часу пройшло лише кілька років,— він не мав навіть путящого мотузка, аби, доланий лихою долею, поповнити самогубство.

Як різнилося тепер його життя від тих злигоднів, що привели його на скелю, з якої він лагодився плигнути в море! Тепер навколо нього юрмилися не лише численні друзі, яких він, бувши бідним, ніколи не мав, діти з дружиною, а й міністри, полководці, вчені й просто челядь, ладна виконати кожне його бажання.

А що чоловік був не надто зажерущою й не надто квапливою людиною, а бажань у нього за часи попередніх митарств назбиралося подостатком, то йому й здавалося, що до бажання колись погуторити в присмерку з дідком на роздоріжжі він взагалі не дійде в своєму житті.

Не виключене, що він щасливо й звікував би свій вік, якби однієї днини, що нічим не різнилася від інших, йому не спало на думку, що коли людині чогось не вільно, вона не може бути щасливою.

Щоправда, цю думку чоловік одразу ж відкинув. Адже він ще не вичерпав усіх своїх бажань, і то, далебі, далеко принадніших, ніж якась там розмова з дідком у присмерку на роздоріжжі. Але тому, що всі інші бажання були здійсненні, вони перестали його цікавити, а від цього життя ніби попливло кудись в інший бік: квіти стали втрачати яскравість, свіжість і запах, сонце — тепло й сяйво, а в сміху чоловікові щораз частіше вчувався плач.

І тому одного пообіддя, коли після смачних потрав усе його метушливе оточення спочивало, милуючися водограями, чоловік прихопив зі собою рінину, перевдягся в лахміття служки, аби його не пізнали, й, нікому нічого не кажучи, нишком вийшов із палацу й подався, куди очі дивляться.

Однак щойно золоті прапорці на вежах палацу зникли за горою, як чоловік постеріг, що на дворі смеркає і він наближається до роздоріжжя, на якому стоїть дідок, ніби чекаючи на нього.

"Напевне море мало щось зовсім інше на увазі, чого я просто не зрозумів, коли остерігало мене перед роздоріжжям у присмерку й дідком,— подумав чоловік.— "Та й, зрештою, що лихого може трапитися, коли я з дідком лише привітаюся й піду собі далі".

"Доброго вечора,— обережно вимовив чоловік і побачив, що навколо ніщо не змінилося. На роздоріжжі все ще вичікувально стояв дідок і лише сутінки ледь-ледь згускли. А що дідок не відповів на його привітання, а тільки зневажливо зиркнув на нього, то чоловікові нестерпно закортіло похвалитися перед ним.

— Я досяг усього в житті,— поволі вимовив він, але дідок не озвався й цього разу, тільки вибалушився на чоловіка.

— Я справді досяг усього в житті, і то виключно завдяки оцій рінині в моїй долоні, що виглядає не більшою від голубиного яйця,— трохи голосніше повторив чоловік.

— Ти верзеш нісенітниці,— озвався нарешті дідок і ступив крок назустріч чоловікові.

— Це особлива рінина! В ній справді містяться всі гори й доли земної кулі, а, головне,— все те стає одразу моїм, вистачає мені того лише побажати. Всі царства й королівства.

— В такому мізерному камінчику не вміститься й миша, не те що гора, а королівство чи царство й поготів!

— Але ж цю рінину подарувало мені море! Вона не така, як інші!

— Морю вірять лише цілковиті бевзі. Ти не знаєш того, що знає кожна дитина: море підступне й брехливе. Я ще не подибував жодної тямущої людини, яка вірили б морю.

— Моя рінина — це найдорожчий скарб, що його море дало мені, як винагороду.

— Ну от, бачиш! Таких скарбів тонни на кожному березі. Порівняй її з іншими, і ти не відрізниш її від навколишніх камінців.

— Але ж завдяки цій рінині я став володарем цієї країни!

— Таких володарів тепер розвелося під кожною ворітницею, хоч греблю гати. Добрий мені з тебе володар, коли ти не заробив навіть на порядний виряд.

— Та ж це лахміття мого служки, бо я не хотів, аби помітили мій відхід й перешкодили цьому. Проте вистачає мені зосередити погляд на найменшій плямці чи подряпині цієї рінини, і я матиму все, що захочу.

— Ти сниш вочевидь,— сердито буркнув дідок,— і твоя рінина нічого не варта.

— Ти зараз побачиш! — вигукнув чоловік і вибалушився на свою рінину. Однак у ній нічого не ворухнулося, хоч і як він напружував зір.

— Море й справді ошукало мене,— аж підскочив чоловік, з пересердя пожбуривши рінину далеко від себе, і тієї миті зауважив, що біля нього нема ні дідка на роздоріжжі, ні вечора, ні тієї країни, володарем якої він щойно був, а тільки височіє стрімка скеля, в одній із заглибин якої він примостився, аби не впасти в море, освітлене вранішнім сонцем.

Гірко заплакав чоловік, збагнувши, що хоча море його й попереджало, він сам з власної дурної волі пожбурив від себе своє щастя, що містилося в рінині, де залишилися його дружина, діти, друзі й ціле царство, до якого не було вороття, бо ж двері, в ті краї містилися в рінині, що її він сам викинув.

Якби йому не було соромно перед морем за власну глупоту, він напевно кинувся б униз, як це він постановив тоді, коли вперше видряпався на цю скелю. А що тепер йому випадало ремствувати не на лиху долю, як колись, а на власну нерозсудливість, то, наплакавшися вдосталь, чоловік підвівся, востаннє глянув на морську гладінь і, обережно долаючи спуск до рівнини, пішов у світ, аби там за мізерний окрайчик хліба й ложку гарячої юшки розповідати охочим слухати, що він колись посідав і що, завдяки власній нерозважності, назавжди втратив.