Попові груші - Кониський Олександр

Воно таки легкодухе таке було, полохливе, усього страхалося, уночі ні за що без світла у сіни не піде; з-під бовдура, каже було, куций виплигне, та на шию до мене...

Цілу ніченьку дитина не спала: усе їй таке ввижалося, що не при нас, не при вас, не при хаті згадувати. Цур йому!.. Да воскреснеть бог!..

Отеє що зведе їванець очима, зараз і жахається, і кричить:

— Ой мамо, мамо! Чортяки мене за ребра гаками хочуть тягти!.. Залізні груші мені в рот пхають!..

Або ввижається йому, що увесь він обріс огняними грушами... Прокинеться, верзе нісенітницю!

— Панотченьку! Простіть, не кляніть, не буду!.. Світом трохи заспокоївся, задрімав...

Батько й мати до отця Максима.

— Уважте! Спустіть наполовину, не проклинайте. Отець Максим — за се люблю його — слова свого не

міняє: що сказав, як відрізав.

Вертаються Шпаки від отця Максима, отут їм назустріч Одарка голосить:

— Лишенько! Горенько! Іванця чортяки втопилиі

— Де? Як? Коли?

— Прокинувся,— каже,— та прожогом з хати, та на пастовень, та до сажавки, збіг на кладку, та в воду сторч головою, тільки круги розійшлися...

Витягли: на ряднах трусили, на бочці качали, нічого не вдіяли...

Отець Максим як почув, аж заплакав...

— Я,— каже,— його по-християнськи поховаю, хоч він і наложив на себе руки...

Тут старшина проти нього:

— Не можна! Нехай виїде лікар, да становий, да слідчий... Приїхали... Всю громаду розпитували, і мене потягли.

Я нічого не потаїла, одна я правду визнала. Люде кажуть:

— З переполоху Шпаченко втопився. А я одна кажу:

— Неправда! Який там переполох!.. Так вже йому на роду написано.

Звеліли поховати Іванця як слід по-християнськи...

От якого клопоту всьому селу наробив Іванець! Коли б хоч з чого, а то із-за груш — нехай би вони погнили були! А то б пішов, вклонився, попрохав — отець Максим і дав би! Так ні ж! Чортяка підвела: крадене смачніше!..

А все через те, що страху в людях мало, бога забули, злодійство скрізь розвелося...