Парамон-Парамоша - Шкляр Василь

Я ж не проґавив; вони заробили десять штрафів, а фолу не дає. На мило його!

Важкий був матч, що там казати. Сходили потом гравці, у декого вже здавали нерви, але найтяжче доводилось Парамонові, бо він був і гравцем, і болільником, і суддею, і навіть тренером. Аж зчорнів на лиці. Баскетболісти хоч брали хвилинні перерви, а Парамон же й тоді розмахував руками і давав настанови:

— Охрім! Центр візьми! І більше проходів по краю, чуєш? По краю. Та горбоносого закрийте, бо він вам наробить лиха!

Парамон як у воду дивився, коли казав про крайнього нападаючого "Атлантіка". Той горбоносий хоч і зростом був менший за інших, але кидав з таких далеких дистанцій, коли ніхто й не сподівався, і м'яч, описавши довгу дугу, чисто влітав у кошик, навіть щита не торкався, мовби його затягувало туди магнітом. О, він, мабуть, півжиття забрав у Парамона, той горбоносий. До Гори йому, звісно, далеко, але Гора найсильнішим був під щитом, а от кидати здалеку не наважувався.

До кінця матчу лишалося якихось три хвилини, наші вели з рахунком 91:84, і Палац спорту здригався від крику болільників. У тому гармидері навіть губилися Парамонові настанови.

Отоді й попсував усім крові горбоносий. Спершу закинув м'яча майже з центру, потім влучив од бокової лінії, нарешті зробив таку передачу, що там лишалося тільки пальця підставити — і рахунок став 91:90.

Наші запанікували, навіть Гора скис, і весь час поглядав на табло, де поволі стрибали секундні цяточки. І коли вже здавалося, що ось-ось пролунає сирена, суддя раптом викинув угору десять пальців і призначив фол у наш бік. Це — все.

Пробивав, звичайно, горбоносий. Довкола залягла така тиша, що чутно було, як він постукує м'ячем об підлогу. Довго стукав, дуже довго. Просто знущався над усіма, Парамонові навіть здалося, що на лиці горбоносого причаїлася зла усмішечка.

Кидок — 91:91.

І знов італієць стукав м'ячем, обмацував його, виважував на долоні, і хай там сміявся чи не сміявся, але ж видно було, що йому не до сміху, горбоносий вмивався потом.

М'яч випурхнув із його руки, летів, летів і раптом торкнувся кільця, на мить зупинився, наче його хто притримав, потім поволі покотився по металевому обідку і... впав у кошик.

Трибуни охнули, і в Парамона потемніло в очах. Він боявся вже й глянути на табло, де засвітилося 91:92, а секундні цяточки замигали у сто разів швидше. Невже поразка? Треба негайно щось робити. Парамон знову зірвався з місця й закричав з останніх сил:

— Швидше! Вкидай! Ну! Ну-у-у!..

"Буревісник" кинувся в атаку; одна передача, друга, третя (що ж вони тягнуть!), ще пас, м'яч у повітрі — і тут пронизливо завила сирена. Кінець.

На майданчику вчинилася чехарда — італійці на радощах не знаходили собі місця, підкидали вгору горбоносого, а розчаровані болільники посунули до виходу, і ніхто не помітив, як безсило опустився на лаву Парамон. В його очах заблищали сльози, сором признатися, але Парамон справді заплакав, бо тієї хвилини він уже не був ні суддею, ні тренером, ні гравцем, а був собі простим уболівальником, який, одначе, найдужче за всіх сьогодні жадав перемоги.

Отут і сталося найдивніше. Коли італійці ще витали на сьомому небі і переминали одне одному кості, коли наші гравці, повісивши спітнілі носи, рушили до роздягальні, ніхто не звернув уваги, як до арбітра підкотився кругленький дядечко з чорненькими вусиками і рішуче замахав руками.

То був представник міжнародної федерації, інспектор матчу (наступного дня дізналися з газет), котрий застеріг, що сирена спрацювала на три секунди раніше, отож мусили їх догравати. Суддя покірно кивнув головою і викинув угору три пальці. Італійці нічого не могли второпати, згарячу ще впиралися, заявляли протести, але що вдієш — суддя є суддя, мусиш коритися. Та й подумати тільки — що таке три секунди? Ніщо.

Так само думали й глядачі. Вони навіть уже не сідали і далі штовхалися до виходу, лиш голови повернули у бік майданчика, щоб на ходу додивитися цю комедію.

А втім, один чоловічок, котрого тут усі прозивали Шлангою, так не думав. Він раптом ожив, знову скочив на ноги і, склавши долоньки рупором, закричав:

— Часу вагон!!! Довгий пас Горі! Гора — під щит!

Чи то й справді його почули і все робилося за Парамоновою вказівкою, чи, може, просто не було іншого виходу — важко сказати, але все сталося блискавично. М'яч полетів од щита до щита, він ще був десь над серединою майданчика, коли кращий центровий світу вистрибнув угору і ніби завис у повітрі — то був незбагненно затяжний стрибок,— і всі італійці хмелем повилися довкола Гори, але пальці, які були найвище, пружно торкнулися м'яча — і він влетів куди треба.

Певна річ, ніхто не почув сирени у тому галасі, що сколихнув Палацом спорту, зате всі побачили, як суддя змахнув рукою і пальцем показав униз — 93:92.

Тепер уже з "Буревісника" утворилася мала-купа-невеличка, на майданчик помчали Охріменко і ще якісь люди, і тоді й Парамона підхопила нечиста сила і, як вітер перекотиполе, погнала на майданчик — через бар'єр, через ряд міліціонерів і тренерські лави. Баскетболісти обнімали усе, що траплялось під руки, і коли він протиснувся до Гори, той ухопив його, як дитину, і підкинув угору, аж вітром гарячим обдало Парамона.

— Я ж казав! Я ж казав! — захлинався од радості Парамон, проте Гора його вже не чув, баскетболісти підхопили Охріменка і гойдали його, як іграшку, а Парамон бігав довкола і все повторював: — Я ж казав! А хіба я що казав... Бач, бач...

Однак цього по телевізору не показували, через те Парамонові не дуже-то й вірили, коли він розповідав, як "Буревісник" посадив у калошу професіоналів завдяки йому.

— Це він, мабуть, тебе вгору підкинув, а впіймати забувся, ге? — оскалився коло своєї діжки Валькуй.

Мужики сміялися, аж дим цигарковий гойдався в буфеті, і тільки Степан Гой приклав до губів вузлуватого пальця й сказав:

— Ану, цитьте мені! Кому не інтересно, хай не слухає. Розказуй, Парамошо, то вони так, з дурного ума.

Далі вже ніби й не було чого розказувати, але раз просять, то де подінешся.

— Отако ми з ним і зійшлися.— Парамон узяв кухоль і, хоч насьорбався того пива по саму зав'язку, знову почав поволеньки тягти, щоб виграти час.

— Ну, обійняв він тебе, а далі що?

— Далі? Далі ми разом пішли в роздівалку, побалакали трохи.

— Про що?

— Про що? А про цю ж гру з італійцями. Вони мене всі обступили, ну, кажуть, якби не ти, то ще не вгадано, чим би й скінчилося все. Та що я, кажу, не я ж м'яча закинув. А вони: ну-ну, не прибідняйся, сам знаєш, як ти нас виручив.— Парамон бере кухоль, але вже не п'є, а тільки губи вмочає. Однак вдає, що пиво йому до смаку, і покректує від задоволення.

— А далі що? — Степан такий уважний, що краще б уже мовчав.

— Далі? А далі вони почали роз'їжджатися по домах.

— На трамваї? — встромляє носа Валькуй.

— Ні, чому ж? На машинах. У них же у всіх машини свої. "Волги". ГАЗ-24. У Гори біла така.

— А ти ж на чому? На "горбоконику"?

— Ні, мене Гора підкинув.

— Я ж кажу, підкинуть підкинув, а впіймати забувся. Ти що — головою вдарився?

— Ну, хватить! — Степан Гой стукнув долонею по столі, наче муху вбив, і підвівся.— Ходімо, Парамошо. Засиділись.

Не вірили Парамонові, ще й насміхалися, а таки ж трапилася нагода довести, на чиєму боці правда.

Якось Парамон приймав багаж, коли це раптом прибігає захеканий Коля Горобець, технік їхній, та:

— А ти хоч знаєш, чиї оце чемодани?

— Як — чиї? — не зрозумів Парамон.— Мої.

— Та ні, я знаю, що ти їх везтимеш. Я про тих, чиї вони насправді.

— А яке мені діло? — здивувався Парамон.

— А таке, що це "Буревісник" летить у Белград, пойняв? Баскетболісти! Он вони вже на посадку пішли. Там такі здоровані.

— "Буревісник"? — Парамон як тримав у руках чийсь портфель, то так і кинувся з ним до виходу на посадку, спасибі, Коля Горобець вихопив його на ходу і поклав на місце.

А там біля виходу топталося вже чималенько цікавих, і свої ж, аеродромівські хлопці, збіглися подивитися, кашкети па потилиці позбивали, дивувалися.

— Диви, диви, оно він.

— Хто?

— Та Горенко ж, чи як його.

— Який Горенко?

— Ну цей же, що Парамон про нього тороче. Гора.

— Де?

— Та ото ж, найвищий.

Парамон трохи припізнився, бо коли підбіг до гурту, то пасажири на Белград уже рушили до літака, але він одразу побачив серед них гравців "Буревісника" і найпершого — Гору, котрий і за своїх товаришів був вищий майже на голову. Парамон впізнав його зі спини, він би за тисячу кілометрів упізнав найкращого центрового світу, який завжди трохи горбиться в плечах, ніби соромиться свого велетенського зросту. Горбиться, але ж, мабуть, немає красивішого хлопця ніде на землі, он він який, Гора, що йому той Белград, що йому та Америка.

— Парамон! — Без Валькуна і тут не обійшлося.— Он твій друг пішов, біжи попрощайся.

— Біжи, Парамоне, а чо'.

— Він тут так оглядався — видно, тебе шукав.

— Чого ж ти стоїш? Брехав, значить?

— А ти й вірив? — Валькун.

Парамон не зводив очей з Горенка, наче ждав, що той озирнеться, і він справді, відвернувшись од вітру, що завжди гуляв на аеродромівському просторі, повернув назад голову. Парамон махнув йому рукою, а потім набрався духу й гукнув:

— Гора!

Горенко його не почув, аеродром свистів літаками, а тут ще вітрюган як на те зірвався такий, що валив із ніг. Голосу не почув, та помітив, що йому махає якийсь чоловічок у льотчицькій формі, і на хвильку спинився й побачив, як той чоловічок раптом зірвався з місця й помчав до нього. Ото ще біда: мабуть, щось трапилося, бо коли з голови чоловічка вітром знесло форменого картуза, він і не глянув на нього, а біг немов на пожежу, дрібно перебираючи коротенькими ніжками. І коли підбіг зовсім близько, Горенкові навіть здалося, що він десь бачив цього чоловічка, той он подає маленьку долоньку (вона сховалася у Горенковій руці, як осиковий листочок) і моргає вологими очками — видно, вітер нагнав сльозу. Але де, де вони могли бачитись?

— Не впізнаєш? — звівся навшпиньки Парамон.— Хіба забув, як з "Атлантіком" грали? Шланга я, Шланга, не впізнаєш?

Хлопцям, які стояли під козирком аеропорту, важко було здогадатися, наскільки дружня розмова відбулася між баскетболістом і Парамоном, але вони бачили, як Горенко подав Парамоші руку, а потім щось таке, як плечима знизав чи од вітру ховався — не вгадаєш.