Молочко - Франко Петро

Шандарі по голосі пізнали, що один з утікачів це малий хлопець, а впрочім у таку темну ніч не можна було знайти нічого хочби і ліхтарню мав. Хлопці задержалися задихані. Згубили всякий напрямок. Вітер понуро шумів у горі. Долом було тихо і затишно. Груди з трудом ловили віддих. Відгомін вистрілу вже давно загубився, відбиваючися від дерева до дерева. Хлопці пильно надслухували, але тиша стояла грізна і крила в собі всякі страховища і несподіванки.

"Ти ранений?" запитав Михась.

"Ні, то я так зі страху крикнув", – признався Івась, що помимо втоми дзвонив зубами.

"Мусимо найти стежку і перейти яр, заки до нього дійдуть шандарі, бо інакше пропадемо серед болота". Пів години ходу видалося для хлопців майже цілою вічністю. Всякий тріск гильки під їх ногими видався їм якимсь нечуваним ревом, що напровадить на них вовків. Думали, що вже давно повинен бути яр, де легко зможуть найти перехід. Праворуч мусіли бути багна, бо там показувався блудний огонь.

"Як тут страшно", прошептав Івась.

"Пс... тихо", схопив його за руку Михась.

"Чути кроки, мабуть се стежка, але хто по ній ходить?" Нечайний гук вистрілу заморозив кров у жилах хлопців, які тісно притулилися до себе в невимовнім жаху. Їм здавалося, що туй туй якась жорстока рука вхопить їх за ковнір і покарає за якісь провини. За вистрілом послідували грубі проклони і шамотання, зойки, глухі удари, а в кінці здавлений натугою голос: "Ану, Семене! тягнім їх в болото". "Таж се Тарас!" трохи не скрикнув Івась – "з відки він тут узявся?"

"Слухай, Івасю, то не наша річ, що тут діється, затям собі, що ми нічого не чули, ані про ніщо не знаємо. Але тепер ходи. Вовки прочистили нам дорогу". Глухі стогони доходили зі стежки. Когось підносили і попихали через кущі.

Роздався невідомий для хлопців голос: "Скачіть – безпечно – не потовчетеся, там дна нема".

В слід за тим глухий плюскіт і дикий, звірячий рик, потому все затихло. Івась чув, як йому волос ставав дубом, але не було часу розважати, бо Михась тягнув за руку, і оба в безмежнім страху квапилися вперед тай не помітили, як і так невиразна стежка десь їм згубилася з під ніг. Ішли бурянами та корчами. "Ми знов заблукали", простогнав у розпуці Івась, "коби ця страшна ніч вже скінчилася".

"Коби з ліса, а там дамо собі раду", потішав Михась. Івась помітив, що Михась говорить якось крізь затиснені зуби, начеби якийсь біль у собі здавлював. "Чи не тяжко тобі двигати?" запитав по хвилі Михась. "Я ще якось витримаю". "Треба би спочити",

"Ні, ні! Не можемо сідати! Ми зігрілися, а по друге, як сядемо то цілком змилимо дорогу". Цілою вічністю видавалася хлопцям дорога через ліс. Всякий шелест видавався їм чимсь грізним і дуже небезпечним. Зі всіх усюдів доходили до них зловіщі голоси. З поза дерев кидалися на них дикі постаті топлеників, вовків і опирів. Аж відітхнули хлопці, коли перед ними дещо прояснилося і вони опинилеся на краю ліса. "Але де ми?", слабим голосом запитав Івась, "мені шумить в ухах, і вже довго не витримаю". Михасеви зсунувся мішок на землю і він сам майже впав на нього.

"А тобі що, Михасю, ти ранений?"

"Диви, он світло! Щоби то могло бути? Чейже не село, бо воно за горбом, а на горбі капличка між чотирма липами".

"Гей та ми дома, Михасю!" зрадів Івась, коли глянув пильно в напрямі світла. "Я писав Ганусі, щоби по вечері вийшла з ліхтарнею до каплички і там ждала". Надія додала обом свіжих сил, і хлопці небавом зблизилися до каплички, перед якою стояла закутана у мамину хустку Гануся та тримала в руці велику ліхтарню.

"То ти Ганусю?" закликав з далека Івась, "а ходи поможи нам університет нести".

"Так", тихим голосом відповіла Ганна. Вона з трівогою довго вже очікувала хлопців. Тепер коли їх побачила, з ліхтарнею в руці підбігла до них. "Неси, Ганусю, збіжжє в село, я… я не можу", вистогнав Михась і зімлілий упав на мішок. – "Що тобі? Ти ранений!" – скрикнув Івась і разом зі сестрою приклякнув і зачав розпинати Михасеви сорочку на грудях. Гануся не розуміла з початку оклику Івася, але коли побачила закрівавлене рамя Михася, не випитувала нічого, лише скоро вдерла полотна зі сорочки та перев'язала прострілену руку. Михась скоро прийшов до себе. Гануся не допитувала нічого, лише помогла Михасеви стати на ноги. Михась з болю сичав, але перемагав себе. "Згасіть ліхтарню, щоби нас ніхто не побачив", сказав тихо.

"Збіжжє віднесу завтра рано де треба, ніхто навіть не догадається", сказала Гануся.

Івась і Гануся взяли Михася між себе, мішки зі збіжем на плечі, і пішли до села.

Ніхто не довідався про пригоду хлопців.

Тільки ніхто більше не називав Михася "Молочком", бо Івась загрозив, що кождому, хто би на це поважився, він зуби повибивавби, очевидно при помочи Тараса.