Бондарівна - Гончар Олесь
Люди уважно слухають, люди думають, і погляди багатьох мивовіль звертаються в той бік, де край ярмарку, одразу ж за насипом дороги, видніється бронзове погруддя жінки в простій селянській хустці — відважної комуністки, партизанки, чиє життя стало легендою в цих краях, увійшло в епос народний...
Тричі розстріляна — це вона.
Не перебільшення, а дійсний факт. Тричі в неї посилали кулі вороги, і відбувалось це тут, у Великих Соро-чинцях... Скатована, змордована, щоразу видобувається з-під трупів і, стікаючи кров'ю, повзе... Куди? Додому! Що це? Сила інстинкту? Сила сліпа, підсвідома? Чи це сила найвищої любові? Щось схоже на жагу птаха, який, пориваючись до місця свого гніздування, долає в темрявах ночі тисячокілометрові відстані, вічно дивує нас таємничістю звершеного, бо ж так досі до кінця й не розгадано природу тих устремлінь, які, долаючи все, ведуть журавку до рідних місць у холодних підзоряних висотах...
— Ти ж комуністка! Чого ти не тікала в евакуацію, як інші? — допитувались у сорочинської Бондарівни кати.
— Я вдома! Чого я маю тікати? Чого маю кидати рідну хату, село, людей? Це ви вдерлись до нас, а ми — вдома!.. Тож хто має право зігнати мене звідси, де я виросла, де батьки, діди й прадіди лягли в землю?
У цьому була вона вся, дочка народу, людина непоборна у внутрішній своїй переконаності й правоті.
Мало зосталось серед живих її ровесників, більше пам'ятають її ті, котрі були ще дітьми в передвоєнну пору, коли Ольгу Антонівну, передову колгоспну ланкову, щойно прийняту до лав Комуністичної партії, сорочинці вибрали головою сільської Ради.
— Якою ж вона була? — звертаємось до односельців цієї незвичайної жінки.— Що вам від неї найбільше запам'яталось?
— Добра була до людей...
— На коні верхи їздила, оглядаючи поля.
— До нас, дітей, приязно ставилась...
— Сина свого любила...
Такою ось береже її народна пам'ять. Не визнавала вона пришельців, приниженням вважала для себе, що мусить ховатись, що не можна тепер їй жити відкрито. Люди самі дбали, щоб якось переховати Ольгу Антонівну. А коли розшукували, ловили її фашистські людолови, то кричали на вулицях:
— Де ця ваша Бондарівна? Де ця найзатятіша ваша комуністка?
І справді була вона затята — затято незмиренна до загарбників, до поневолювачів. З тих була натур, що їх нічим не залякати, котрі зостаються вірними обраному ділу до кінця. З перших днів окупації стала вона зв'язковою партизанського загону, що базувався у зарічан-ських лісах, піклувалась про постачання партизанів харчами, зброєю. Добре розуміла Ольга Бондаренко, чим це їй загрожує, бо ж зоставалась вона й далі в селі, у цих же своїх Великих Сорочинцях, де навіть Гоголю не було пощади від фашистських бузувірів. Окупанти спалили будинок, в якому народився великий письменник, не пощадили його оселю, його сонячну колиску. Влаштували погром у музеї письменника, нищили книжки, стріляли в зібрані тут скульптури, п'яний гітлерівський офіцер, стріляючи куди попало, викрикував: "Гоголь? Я такой писатель не знал. Нет такой писатель! Это большевики выдумали!"
А потім настав той трагічний осінній день, коли озброєні до зубів есесівці зігнали до кручі над річкою захоплених під час облави активістів села. Серед них були і Ольга Антонівна Бондаренко, і її чоловік, і десятки тих, з ким вони разом трудились упродовж багатьох передвоєнних літ, а тепер мусили разом зустріти й свою смертну годину. Ось вона, ця стрімка круча над Пслом, місце розстрілу сорочинських активістів, радянських патріотів. Поряд п'ятиглава Преобра-женська церква, в якій вінчались колись мати та батько
Гоголя і де було зроблено метричний запис про народження младенця Миколи, майбутнього генія вітчизняної літератури. Неоціненний архітектурний пам'ятник з унікальною художньою різьбою по дереву, він будувався колись як гетьманська церква і, кажуть, кожну цеглину сюди передавали із рук в руки десь аж із Лубен,— цілі козацькі сотні, хлібороби й горожани виходили на ті роботи і, розтягнувшись на десятки верст живим ланцюгом у полях, цеглину за цеглиною передавали до місця будови, почуваючи, що в цей час вони й самі стають будівничими, скромним трудом своїм долучаються до вічності.
І ось тепер, у двадцятім сторіччі, історична ця будова стала свідком такого розбою, дикості, вандалізму. Розповідають, що, загледівши фашистських автоматників, старі селянки нажахано хрестились, відмахувалися від них, мов від нечистої сили, ці горлаті зайди з черепами на рукавах здавались їм втіленням самого зла, породженням тьми, носіями духу руїни і людовбивства.
Цілий день есесівці розстрілювали біля церкви над Пслом сорочинських чоловіків та жінок. Мешканці села, що були тоді ще малими, розповідають, як, зачаївшись у заростях по той бік річки, отам, де зараз гребля гідростанції, спостерігали звідти кошмарну сцену розправи, бачили, як над кручею людей шикували, як змушували вбивці їх роздягатись, роззуватись, комусь перед розстрілом зав'язували очі... Навіть звіддалеки діти впізнавали тоді в гордо випростаній жінці свою Бондарівну, вона щось крикнула катам межи очі, а потім видно було, як падає вона з кручі в річку слідом за розстріляними мужем своїм та іншими односельцями. Оцей Псьол, одна з найсвітліших і наймальовничі-ших річок України, він у день розправи став багряним від крові, стогін стояв тут, ріка текла вся кривава, бо ж розстріляні, з рваними ранами падали з кручі просто у воду. Фашисти вважали, певне, що Бондарівні кінець, адже якщо навіть і не на смерть влучена в серце автоматною кулею, то доконає там, унизу, захлинувшись у водах своєї річки. Купами навалені лежали на мілководді людські тіла, їх не дозволялося забирати, хіба що хвилею відіб'є котрогось униз по течії, то там люди підберуть крадькома... Одначе, над Бондарівною доля наче змилостивилась чи, може, вода рідного Псла виявилась для неї живлющою, бо вночі розстріляна опритомніла і, стікаючи кров'ю, самотуж видобулась на берег й ледь жива поповзла до своєї домівки.
Завдруге розстріляли її біля кладовищенського рову, цього разу вона була з підлітком-сином. Мати в останню мить закрила сина своїм тілом і, прорешечена кулями, разом з ним повалилася в рів. І знову фашистський метал виявився неспроможним лишити цю жінку життя. Тяжко поранена, вона по якомусь часі очунялась, намацала в темряві сина біля себе, він був мертвий. Втратила найдорожче, здавалося, після цього й саме життя втрачає смисл. А проте, знівечена, сторозтерза-на, вона з останніх сил знов потяглась на ліктях додому, бо ж треба жити, боротись, мститись ненависному ворогові...
Звідки бралися сили в цієї жінки? Звідки ця справді неймовірна, рівна хіба що чуду, життєстійкість? Вроджені задатки винятково міцного організму? Двожиль-ність трудової натури? Чи якісь, іще не відомі науці, гени витривалості? Було це, певне, та не тільки це...
Через багато літ, коли судили одного з десь пійманих убивць, на процесі він зізнався, що майже містичний жах проймав його перед цією жінкою, що аж моторошно стало йому, коли після розправи над урвищем, а потім на кладовищі, він, вдершись до хати цієї розстріляної, знову побачив Бондарівну... живою! Стоїть біля своєї відчиненої, ще дівочої скрині — збирає саме у вузлик одежу, щоб іти в ліс до партизанів. Жінка щойно з-під куль, вкрай змучена, вся окривавлена, а в погляді — твердість і спокій. Як вона вибралась звідти, із рову, де син її ще не загорнутий лежить серед трупів? І на собі ж вона щойно відчула всю холодну владу смерті, пережила все безмежжя розпуки, а проте на обличчі її не було страху, тільки гнів і презирство побачив убивця, коли вона звисока, ніби аж з погордою глянувши на нього, мовила:
— За душею прийшов, душепродавець?
На смерть переляканий зустріччю з Невмирущою, він від порога сліпма розрядив у неї всю обойму. Але й тієї миті йому здавалося, що перед ним людина, котру куля не бере, був певен, що цю Бондарівну-головиху не можна вбити нічим.
Тільки народ здатен подарувати людині безсмертя. Саме завдяки любові народній Бондарівна й сьогодні живе.
Біля самого в'їзду у Великі Сорочинці, поряд із ярмарковою площею височіє край шляху на п'єдесталі її погруддя. В образі Бондарівни є щось тепле й суворе, перед вами образ звичайної української жінки в селянській хустці, і кожен, хто тут проходить, мимоволі затримає свій погляд на цьому зображенні жінки-тру-дівниці, жінки-матері й подумає про її життя, таке просте, сильне і благородне, що справді може бути символом стійкості й витривалості самого народу.
Тиша вляглась над майданом, де цілий день текла, бурунила ярмаркова круговерть, де стобарвно все вигравало на сонці, де пісні народжувались одна за другою, лунали жарти і сміх, а часом повивала чиїсь обличчя задума... Вляглась курява над шляхами, що ведуть увсібіч від Сорочинців, пороз'їжджались учасники ярмарку, зовсім безлюдно стало тут. Зоряно сяє небо над безгомінням серпневої ночі, дрімають верби, на шляху ні душі, і тільки перед постаментом з образом Бондарівни застигли в мовчанні двоє — дівчина і юнак. Схилились одне до одного і наче слухають щось. Може, бринить їм у душі той спів, ще денний, почутий із уст сивоусого, чи, може, озивається до них їхня Бондарівна своїм трагічним і безстрашним життям.
1975
