Як у Чубасика сміх украли - Письменна Лариса
Не всміхнувся, як звичайно, не обізвався ні до кого, не став жартувати, а важко-важко зітхнув і похнюпився. Навіть його задерикуватий чубчик теж ніби зів'яв, засмутився.
Привів заєць Лапчак на галявину своє зайчатко Лапчачатко; стало воно підстрибувати, через голову перекидатися, щоб звеселити Чубасика,— Чубасик навіть не глянув. Їжак Стобурчак приніс на своїх голках достиглих суничок,— не взяв їх Чубасик. Столітній дуб вже не одним лискучим жолудком у хлоп'ятко поцілив,— не помітив його жартів Чубасик. Журиться.
І посмутнішав ліс — сміху Чубасикового більше не чути…
ХТО ЗНАЙДЕ ЧАРІВНИКА?
Світить над лісом сонце, та вже ніби не таке, не ласкаве. Пахуча материнка зарані одцвіла, бравий гриб боровик скапелюшився, мов гнила печериця, їжака Стобурчака старечі хвороби обсіли, сім'я Лапчаків зовсім зажурилася…
Тоді сказав своє слово наймудріший птах лісу — дятел Ковалик:
— Вік звікував я, лікарюючи в лісі. Знаю всі хвороби дерев, знаю, які проти чого ліки потрібні. Та не знаю, що скоїлося з нашим любим Чубасиком, яка в нього хвороба, чому він світом нудить?
— Ох, біда, біда,— зітхнула бабуся Клопотуха.— І що тепереньки робити?
— Треба всім зібратися — раду радити. Так-так-так! Може, разом щось і надумаємо.
І зібралися на великій галявині біля столітнього дуба. Стали думати: як Чубасикову хворобу прогнати?
— Може, я для Чубасика свіжого меду добуду? — сказав ведмідь Гуп-Туп-Медолюб.— Від усяких хвороб помагає, по собі знаю.
— Не допоможе, мабуть, Чубасикові мед,— похитав головою мудрий птах дятел Ковалик.— Шукаймо інших ліків.
— А якщо його вранішньою росою напоїти? — питає синичка Чепурушка.— Кажуть, помагає.
— Росою я вже напувала. Не допомогла роса,— мовила бабуся Клопотуха.
— А пришліть-но Чубасика до мене на болото,— просить чапля Довгов'язиха (вона зачула про Чубасикове горе і собі причапала з лісового болота).— Він там швидко повеселішає,адже ліпшого місця в світі немає!
— Таке вже мені щастя — болото, ні грибів, ні горіхів,— махнула сухенькою лапкою білка Клопотуха.— Не годиться болото.
Лисиця Облудниця примружила жовті лукаві очі й голосно заквилила:
— Ох-ох-ох!.. Бідний Чубасик, нещасний Чубасик!.. Віщує моє серденько — ніщо йому вже не допоможе, даремно ми тут час гаємо…
Довго гомоніли та сперечалися звірі й птахи. Мовчав тільки заєць Лапчак,— він завжди мовчав, боявся, щоб не засміяли.
І знову подав голос мудрий птах дятел Ковалик:
— Бачу я, самі ми ні до чого не дійдемо. Так-так! Доведеться кликати на допомогу чарівного кота Хитруна Веселі Вуса. Я думаю, що один тільки він зарадить нашому горю.
— Так-так-так!
Чарівного кота? Хитруна Веселі Вуса? Ми про такого не чули,— здивувалися всі.— Хто ж то?
Дятел Ковалик прочистив дзьоб, сів вище на гілці і повагом почав:
Давно колись, як ще я був молодим, пролітав через наш ліс старий сивий крук. Розповідав мені, що чув і що бачив на білому світі. Розповідав і про кота Хитруна Веселі Вуса,
ще й запевняв: немає такої загадки на світі, якої не розгадав би той чарівний кіт. Ото й спало мені на думку: чи не розгадає він — що за лихо з Чубасиком скоїлося?
— Кіт Хитрун Веселі Вуса? Так то ж мій родич! — вихопилася лисиця Облудниця. — У моєї прабабуні жив пан Коцький, то був його прадід. Та хіба ж кота Хитруна знайдеш? Він нашим лісом гребує.
Твій пан Коцький був пройдисвіт, а Хитрун Веселі Вуса — справжній чарівник,— одрізав дятел Ковалик.— Не заважай нам, Облуднице.
— А де ж він живе? — запитали у дятла.— Чи розповів тобі про те сивий крук?
— Так-так, розповів. Живе кіт Хитрун Веселі Вуса, може, далеко, а може, й близько, може, високо, а може, й низько; де й день не найясніший, і земля не найщедріша, та немає ні заздрості, ні злості, бо сяє там, мов сонце, щира усмішка і веселий жарт.
Задумалися звірі, притихли птахи. Нелегко знайти чарівника!
— І ще казав сивий крук, є одна певна прикмета: любить чарівний кіт співати. Та його пісенька теж чарівна, щоб здалеку її почути, треба мати добрі вуха, щоб зрозуміти,— щиру душу. То кому ж з нас іти по кота Хитруна?
— Я піду,— озвався ведмідь Гуп-Туп-Медолюб.—Я найдужчий звір у лісі, мені й шукати.
— Ні,— хитнув головою мудрий птах дятел Ковалик.—Душа в тебе, Медолюбе, добра, але завеликий ти, заважкий, спритності замало. Та ще твій шановний тато тобі в дитинстві на вухо наступив.
— Я піду,— сказала білка Клопотуха.— Я невеличка.
— Надто старенька ти, бабусю Клопотухо. Зморишся швидко, тобі не знайти.
— Тоді — я!— дзенькнула синичка Чепурушка.—Я молода, легенька, пурхну вгору— ніхто не перейме.
— А як не почуєш згори тихої пісеньки кота Хитруна?
— То кому ж іти? — розчепірив голки їжак Стобурчак.
— Зараз вирішимо. Так-так-так! Хто у нас найпрудкіший?
— Заєць Лапчак,— відповіли дятлові.
— А хто чує найкраще?
— Заєць Лапчак…
— А хто вміє в лісі, в полі, в ярку і на пагорку непомітно прошмигнути?
— Теж… заєць Лапчак…
— То Лапчакові й шукати чарівника. Так-так-так!
Всі здивувалися, а найдужче сам заєць Лапчак. Ніколи ще такої шани не було ні йому, ні його батькові, ані дідові-прадідові — всьому Лапчаковому роду. Аж засоромився, аж злякався вухань.
А другого дня рано-вранці провела його зайчиха Лапчачиха з зайчатком Лапчачатком геть аж до далекого узлісся…
ЧАРІВНИК ПРИХОДИТЬ ДО ЛІСУ
Може, далеко забрів заєць Лапчак, шукаючи чарівника, а може, й близько — хтозна. Лапи у зайця прудкі. Може, високо вистрибував заєць Лапчак, а може, й низько — ніхто не відає. Може, не відразу почув він чарівну пісеньку, а може, й відразу — вуха зайчачі довгі. Може, сміливо мандрував у незнані краї заєць Лапчак, а може, біг собі нишком, ховаючись від лихого ока,— нікому про те не дізнатися. Полохливе у зайця серце, та добра душа.
Але не встигло засмучене сонце оббігти півкола наївкруг верхівки столітнього дуба, як на весь ліс закричала-зачекотала сорока Вітрогонка:
— Іде заєць Лапчак!.. Веде кота Хитруна! Че-ке-ке! Хитруна Веселі Вуса! Який кіт! Що за кіт! Че-ке-ке!
Замахали вітами високі дерева. Заплескали листям зелені кущі. Стрепенулись, прислухаючись, звірі. Злетіли над лісом, виглядаючи гостя, птахи.
— Швидше!.. Швидше!..—чекотала радісно сорока.—Швидше на велику галявину! До столітнього дуба!
І знову зібралися всі — звірина й птаство — на галявину до столітнього дуба. Бабуся Клопотуха відчинила навстіж двері своєї дупляної хатки: ласкаво запрошую, дорогий гостю! Засапався, притупав ведмідь Гуп-Туп-Медолюб, знову причапала з болота чапля Довгов'язиха, причепурила ошатне пір'ячко синичка Чепурушка, пригладив голки їжак Стобурчак, вперше за літо умився заспаний борсук Хропунець, взула нові черевички зозуля Викрутасиха. Мудрий птах дятел Ковалик наклав на дзьоба подарунок Чубасиків — окуляри. І лисиця Облудниця прийшла — тиха та лагідна, хоч до рани клади.
Прийшов і Чубасик. Сумний-невеселий, ні до кого не озвався, ні на кого не глянув, сів на пеньок та й похнюпився. Навіть не запитав — навіщо його покликали?
— Стрічайте гостя! — шелеснув вітерець.
І от — м'яким кроком, билинки не сколихнувши, на оксамитових лапах ступив на галявину він: смугастий, пухнастий, зеленоокий, з веселими сніжно-білими вусами.
Наблизився чарівник до столітнього дуба — гриби боровики шанобливо капелюхи зняли — вклонилися, гостя вітаючи. А бліді поганки ще дужче зблідли, в землю провалилися, немовби їх і не було.
Рожеві сунички з-під листячка визирнули і враз зашарілися яскраво-червоним рум'янцем. Сором'язлива рута зеленими віями затріпотіла.
— Еге, то ось ти який, чарівний коте Хитруне Веселі Вуса!
Поглянув чарівник навколо зеленим оком, віялом розпушив розкішнії вуса:
— Привіт вам, друзі мої! Ви кликали мене? Я — до ваших послуг.
Як же зраділи звірі, як замахали крилами птахи! Синичка Чепурушка аж тричі перекинулася в повітрі — три мертві петлі зробила, білка Клопотуха била в долоні, чапля Довгов'язиха в захваті по-лебединому вигинала довгу шию… Лише заєць Лапчак тихенько тулився до дуба, наче то не він привів до лісу чарівного кота Хитруна. Та ще сумний-невеселий сидів на пеньку Чубасик.
Підступив до похнюпленого хлопчика кіт Хитрун. Зазирнув у його сумні очі, злегенька руки торкнувся оксамитовою лапою, жартома буцнув у коліно смугастим лобом і заспівав-замуркотав свою дивну тиху пісеньку. Чарівна була та пісенька, і хоч не кожен її розумів, усіх звеселила вона. Всіх, окрім Чубасика. Похитав головою кіт Хитрун, заходив-закружляв по галявині.
— Недобре діло скоїлося у вашому лісі, чорне діло. У Чубасика вкрадено сміх.
— Чуєте? — пішов лісом гомін. — У Чубасика вкрадено сміх!
— Хто посмів таке вчинити? — ревонув ведмідь Гуп-Туп-Медолюб.— Скажи мені, коте, і я його роздушу! — І щосили тупнув лапою.
— Хто вкрав сміх? Навіщо?! — обурено зашумів ліс.
Розгнівано гримнуло з неба, і темна хмара зронила кілька крапель дощу. Одна крапля впала на долоню Чубасикові. Глянув крізь неї, мов крізь чарівне скельце, кіт Хитрун Веселі Вуса і сказав:
— Украв сміх той, що сам тихий, мов тінь, чорний, мов кривда, підповзає непомітно, мов лихо.
— Немає такого в нашому лісі! — заверещала лисиця Облудниця і подалася в кущі.
— Щось і я такого не знаю. Так-так-так… Може, який лихий гість? Так-так!—стукнув дзьобом дятел Ковалик і протер листком окуляри.— То що порадиш нам, шановний коте Хитруне? — Як знайти того лиходія?
Дятел Ковалик умів красно мовити, чемно поводитись.
— Буду шукати! — блиснув зеленими очима кіт Хитрун.—
З лісу не піду, доки не знайду й не поверну сміх Чубасикові.
А хто з вас хоче допомагати — нехай завтра на світанку приходить сюди на галявину.
Всі прийдемо! Всі будемо шукати! Хіба ж то життя — без Чубасикового сміху? Мов день без сонця.
Всі хвилювалися, всі обіцяли, один тільки хлопчик Чубасик сидів мовчки, байдужий до всього.
ЗМОВА В ЗЕЛЕНОМУ БАЙРАЦІ
В глибині лісу, далеко від великої сонячної галявини, за густими колючими хащами підступною пасткою причаївся Темний байрак. Недобра слава йшла про це місце. Мало хто зважувався наближатись до нього.
Моторошно, непривітно у Темному байраці. Навіть в ясний день не загляне сюди сонячний промінь. Вітер не гойдає зелених кущів, не торкає дерев,— повсихали дерева, почорніли кущі.
Лише непорушно лежить на дні Темного байраку величезний жовтий камінь, голий та холодний, немов стереже чиюсь лиху таємницю.
Біля жовтого каменя, поклавши перед собою важку довбню, сидить сірий лісовий розбійник Вовцюга-Волоцюга.
