Нечиста сила - Королів-Старий Василь
Й діди мої Чортів не боялися, та й я не боюся жодної пригоди. А тепер так я навіть дуже радий. Одно, що це — цікаво й дає цілком нові враження, яких мені, письменникові, треба. Я відколи живу, не вилітав понад хмари. А це дуже приємно!
Але ж Хапун вирячив очі, як теля на нові ворота, ляпав вухами й рішуче не знав, що ж йому робити з тією дивовижною людиною? Пустити її додолу він не міг, бо парубок напевне б розбився, а тоді б загинула людська душа, чого ще ніколи через жодного Чорта не траплялося. Нести його до Єврейського Королівства також було не можна, бо там приймали тільки самих євреїв. Вертати назад було пізно, бо Хапун знав, що він вже й так спізнився на засідання на Лисій горі. У Чортового ж Батька було темно: видимо, той вже давно був на зборах. Що ж казати?!
— Слухай-но сюди,— озвався знову Хапун.— Так ти таки й справді не боїшся того, що ви, люди, звете нечистою силою?..
— Ха-ха-ха! — засміявся письменник.— То ти хочеш, щоб я побожився? Про мене...
— І не гніваєшся на мене?
— Тю-тю на тебе, Чорте! Та посоромся, нарешті. Повинен же ти мати розум! Я ж тобі щиро кажу, що дуже тобі вдячний за повітряну подорож. Тепер, як верну додому, то враз почну вчитися на літакові. Бо я вже знаю, що це зовсім не страшно...
— Ти знаєш що, парубче?! — сказав тоді Хапун.— Сьогодні всесвітні збори Невидимої нашої Сили на Лисій горі. Я вже через тебе спізнився й не можу далі розводити з тобою теревені, хоча ти мені й дуже до вподоби. Лишається одне: дозволь мені віднести тебе туди, а перед світом я донесу тебе назад, куди ти сам схочеш. Тільки одна умова: ти сидітимеш там, де я тебе посаджу, й мовчки чекатимеш, поки я прийду за тобою.
— Про мене. Я згоден,— відповів письменник.— Тільки й у мене буде до тебе одне прохання. Даси мені там паперу й атраменту[11] та шкляночку чаю з цитриною. То, поки ви там радитиметесь, я напишу свою чергову статтю до газети.
На тому вони й погодились. Хапун полетів, як вітер. Приніс письменника до Лисої гори й звелів якійсь Поторочі принести паперу, атраменту, чаю, посадив його в калавурці[12] у Мани, а сам метнувся до Вія за пробаченням...
Всі вислухали Хапуна з величезною цікавістю. Чекали тепер, що скаже йому Вій. Але ж Вій не сказав Хапунові й слова, тільки звернувся до зборів:
— Панове громадо! Ви чули Хапунову пригоду. Мені здається, що випадково це може бути нам на користь. А що, якби цій людині дати певні припоручення? Що ви на це скажете, мої панове?
Першим озвався Гуд, старий дух Кавказу. Говорив він з придихом, як звичайно говорять кавказці.
— З того, що розповів нам кунак[13] Хапун, можна гадати, що той письменник — людина, варта довір’я. Коли він козацького, тобто лицарського, роду, то він дотримає слова. А коли він нічого не боїться по-дурному, як звичайно робить більшість людей, то, певне, згодиться якийсь час пожити межи нами. Довідавшись про наше життя, вдачі та чини, може своїми книгами виправити одвічну помилку людей відносно нашого брата. Нехай же йому допоможе Аллах, а ми так само мусимо допомогти йому якнайбільше...
Тоді попрохав слова знаний польський Чорт Борута.
— Всамперед запитаю вельможного колегу пана Хапуна,— почав він, ввічливо кланяючись,— як та людина одягнена: по-панському чи по-хлопському?
— В одежі панській, а в білизні селянській: має вишивану сорочку з жовто-синьою стьожкою.
Тоді Борута повернувся до зборів й сказав:
— Світлі збори! Прекрасні Пані! Ясновельможні Панове! Видко, що то — не пан. В противному разі, я був би дуже обережний.
Увесь свій вік я маю діло виключно з панами й ще не здибав жодного, котрий би не силкувався мене одурити. Людина ж, що носить вишивану сорочку зі своєю національною одзнакою, то — добра людина. Тим-то я радив би запросити сюди того пана письменника.
Всі інші згодились на тім одноголосно.
— Приведіть сюди Людину! — звелів тоді Вій.
До залу вступив письменник. Очі його заграли захопленням, коли він угледів таке дивне видовисько, блиск, пишноту, розкоші. Він виступив на середину, чемно вклонився старому Вієві, а потім всім присутнім й щирими словами привітав збори.
— Шановна Людино! — звернувся до нього Вій, пильно його оглядаючи.— Скажіть нам, що ви думаєте про Невидиму Силу? Тільки прошу вас говорити коротко, не як ваші люди, бо ми не маємо часу на балачки.
— Я думаю, мої панове, що жива Невидима Сила, котра населяє землю, воду й повітря, мабуть, подібна на електрику, що ми, люди, звемо громовиною. Ніхто з нас не бачив самої електрики, але всі знають її властивості: блискавицю, грім, світло, силу. Для всіх, хто вміє з нею як слід поводитись, вона пожиточна. Хто ж не знає, як з неї користуватись, той має тільки шкоду. Так я міркую й про Невидиму Силу.
— Знаменито, славно! — загули всі в залі.
— Чи не згодилися б ви, пане письменнику, пожити деякий час з нами, бути нашим милим гостем? Ви б побачили на власні очі наше життя й працю, а потім могли б написати цікаві людям й корисні нам книги,— запитав знову Вій.
— Це було б дуже цікаво. Й написати не штука, але ж чи найду я видавця, щоб мої книги видрукував?
— Ну, це вже ми вам допоможемо! — озвався Дідько.
— Тоді з найбільшою радістю приймаю ваше ласкаве запрошення. Вважаю це для себе за велику честь. Але... вибачте, світле панство! Навіщо ви про все мене питаєте, коли ж ви, я гадаю, самі бачите всі мої думки?
— То правда. Ми знаємо ваші думки, тільки ж, коли ми говоримо з людьми, то хочемо, щоб вони своїми власними словами сказали нам, що думають.
По тому Вій звернувся до зборів:
— Так згодні всі, панове громадо, просити пана письменника до нас в гостину?
— Згода! — залунало з усіх кутків одно слово.
Вій поглянув на Схід. Там вже почало світлішати.
— Наш час надходить! — промовив він.— Швидко почне світати. Дякую всім присутнім.
Кінчаю засідання й прошу всіх, а також вас, пане письменнику, в сад, до вечері...
Заграли ніжні музики, зачувся чудовий спів Русалок. Вони співали:
Над тихим Дніпром срібноводним
Складаємо щирий привіт
Всім силам незримим природним...
Хай житимуть тисячі й тисячі літ!..
Хай правда по світі полине,
Щасливі хай будуть всі люди...
Відціль, з чарівної Вкраїни,
Хай радість розійдеться всюди!..
В саду стало ясно, як вдень,— то старий Дідько засвітив свої вогні. На великих полянах самі собою з’явилися довжелезні, розкішно прибрані столи. Гості посідали, а перед кожним вмить стала та страва, що він найбільше любив...
Три роки прожив у Невидимої Сили в гостині письменник. Бачив він всі таємничі царства всіх духів, пізнав їхні звичаї, довідався про їхні вчинки й вже почав був писати про них книгу...
Але прийшов тисяча дев’ятсот кувернадцятий рік. На землі почалася страшна колотнеча. Люди робили такі діла, на які ніколи не зважився б найгірший Чорт. І було їм вже не до того, щоб читати книги про Невидиму Силу.
Письменник, що за цей час звик бачити тільки саме добро, гірко засумував. Поживши довший час з Чортами, не злюбив він лихих людей. Прийшов він до Вія й почав його просити, щоб той звелів однести його до безлюдної Африцької пустині до найстарішого й наймудрішого Сфінкса. Вій радо пристав на його бажання.
І от, перед тим, як письменник мав відлетіти до Африки, він на часинку забіг до мене, бо ми з ним були товаришами й колись писали вкупі у одній газеті. Коротко він розповів мені багато цікавого з своїх вражень за останні три роки. Розповідав він так швидко, як Чорт. Через те я багато дечого не міг затямити. Однак дещо я пам’ятаю й посписував у цій книзі. Тільки не за все твердо ручуся, бо ж на власні очі я нічого того не бачив, то й, можливо, що часом десь трохи помилився...
Та дарма! Коли мій товариш видасть вже свою книгу "Про Невидиму Силу", тоді вже ви й самі побачите, в чому я помилявся. А до того ж часу будете знати принаймні хоч трохи правди про ті створіння, що невидимо живуть обіч з нами та нам допомагають...
[1] Диви з Персії — міфічні істоти.
[2] Джини — у мусульманській демонології духи, що населяють гори.
[3] Тролі та Ельфи — лісовики.
[4] Леді — персонаж шотландського фольклору.
[5] Коррігани та Нічні Прачки — міфологічні істоти.
[6] Гастрман, Шотек, Скршитек — персонажі чеського міфологічного фольклору.
[7] Фотель — крісло.
[8] Ярмулка — шапочка з м’якої матерії без околички, яка щільно прилягає до голови.
[9] Лапсердак — старовинний довгий верхній одяг польських і галицьких євреїв.
[10] Люстриновий — пошитий з люстрину, вовняної або напіввовняної тканини з глянцем.
[11] Атрамент — чорнило.
[12] Калавурка — сторожове приміщення.
[13] Кунак — товариш (татарське слово).