Мати Божа - Кобилянська Ольга

Чи в тебе є доволі сили й любові?..

. . . . . . . . . .

Я осталась сама.

Годі описати той мучачий сум, що обгорнув мене. В передчутті якоїсь несказанної, страшної, будучої боротьби, котру я мала ще перевести, защеміло моє серце, немов у судорогах, вся моя відвага опустила мене, і я немов зів'яла...

Одначе я ж могла те все відвернути! Я хотіла йти, стати відважною; я хотіла — вперед, скоро, летючим кроком, щоб не спізнитись, не любити, не терпіти марно... Однак що сталось зо мною? Щось важкого заважало мені, і я ледве що змогла ступити пару кроків. Чи в моїх жилах було олово? Чи я була поражена? І що це була за пітьма, що залягала навколо мене, немов та ніч, і через котру я не бачила нічого?

Страшна хвиля!

В божевільній розпуці підняла я руки до неба.

Лиш сей раз, сей однісінький раз нехай би мене не опускало воно, нехай би прибув мені бог на поміч, змилувався наді мною,— лиш сей однісінький раз в моїм житті!

А в дожиданні пригадались мені слова:

— І між тим коли другі, занехтуючи власну силу, звертались все наново о поміч до мене, думала ти, що я також сама стояла в своїм превеликім горі, коли вони мого одинокого сина прибивали на хрест...

. . . . . . . . .

І я скинула неміч з своїх суставів, зібрала всю свою силу і з любов'ю, яку не відчувала досі ніколи для нього, полинула я вперед, немов та стріла. Сонце запалало на сході і пригнобило пітьму. Шляхи показались ясно й виразно...

[1894]