Червона троянда - Малик Володимир

Та фашист-офіцер
люто вигукнув: "Геть!
Бо інакше, щеня,
і тобі буде смерть!"

Підніма пістолет,
хлопцю в груди ціля
і шипить, мов змія:
"Геть мерщій звідсіля!"

Васильок, Васильок,
кучерявий чубок,—
попід серцем війнув
крижаний холодок!

Блиснув промінь скупий,
вдарив постріл, як грім...
Та моряк затулив
хлопця тілом своїм.

Він упав на траву
Василькові до ніг.
"Порятуйте ж його!" —
тільки й вимовить зміг.

Васильок нахиливсь,
до матроса припав,
а троянду свою
над собою підняв.

І вона у той час,
мов почувши наказ,
спалахнула вогнем,
заіскрилася враз.

З несподіванки всі
остовпіли на мить.
Стало тихо кругом.
Тільки вітер шумить.

Опустилися вниз
у ворожих руках
автомати стальні
на міцних ременях.

Офіцер же ціля
прямо в квітку оту.
Ні,— в голівку малу,
ніби льон, золоту...

Вдруге постріл гримить.
Знову куля свистить...
Тільки чом же фашист
сам додолу летить?

То із круч, із кущів,
автомати тріщать.

Вороги — хто куди —
перелякані мчать.

Та рятунку нема —
кулі їм навздогін.
То пішов на "ура"
партизанський загін!..

Полонені хлоп'я
підняли на руках.
Не в одного сльоза
заблищала в очах.

"Ми за долю твою,
ми за землю свою
відомстим ворогам
у звитяжнім бою!"

Васильок, Васильок,
золотавий чубок,
в тебе очі горять,
ніби двійко зірок!

Глянь — чия ж то хода
богатирська така?
То лісник-партизан
поспіша до синка.

У руках — автомат.
І на зводі — курок.
"Ти живий, мій малий,
мій Васи ль-Ва си льок!"

Теплі руки простяг,
обнімає синка.
В серці радість бурлить,
як весняна ріка...

Васильок з-за щоки
пальцем кулю дістав.

"Тут із штабу наказ —
Буреломець прислав....

Він його у загін
сам доставить хотів,,
та в нерівнім бою
з ворогами згорів..."

Раптом зирк — аж іде
Буреломець живий,
ще димить у руках
автомат бойовий.

Усміхається він
і прискорює крок.
"От і стрілися ми,
Васильок, Васильок!"

* * *

А тим часом на ліс
синій вечір упав.
На поляні моряк
перед строєм лежав.

У бинтах, у крові,
на траві-мураві,—
тільки очі були,
ніби зорі, живі.

Та на грудях міцних
безкозирка лежить,
і троянда на ній,
наче пломінь, горить.

Поховали його
при вечірній зорі
у зеленім гаю
на високій горі.

І поклали вінок
із соснових гілок...
Витри сльози з очей,
Васильок, Васильок!

Бо матрос, коли жив,
не ридав, не тужив —
вік не довге життя,
та красиве прожив!

Тож не треба над ним
ні тужіння, ні сліз!
Глянь — трояндовий кущ
з його серця проріс!

І троянда одна
на кущі розцвіла,
як багряна зоря,
що на сході зійшла.

Не троянда — то кров,
що пролита в бою
за життя, за народ,
за Вітчизну свою!

Запальна, як весна,
ніби прапор, ясна,
тільки в мужніх серцях
розквітає вона!

І на приступ іде,
і на подвиг веде,
що б не трапилось там,—
не відступить ніде!..

А троянда в імлі
червоніє, горить.
Васильок на землі
коло неї стоїть.

— Нумо, синку, ходім,
бо далека нам путь...
~ Цих червоних троянд
не забудь, не забудь!