Селенітка - Бережний Василь
Ну, хоча б краєчком ока поглянути на синє море, зелені трави, хоча б краєчком вуха почути щебетання птаства… Невже їй ніколи, до самої смерті, не вдасться вирватись з оцієї великої в’язниці?
Ярина аж голову підвела, та побачила тільки високі краї розкопу, а над ними — чорне, покраплене зоря-ми, небо. Землі звідси не видно було — затуляла стрімка скеля. Дівчина зітхнула й знову взялася за роботу. Ра-птом скребок черконув по каменю. Обкопала, вийняла, обчистила щіточкою. Це був не зовсім правильний куб з довжиною ребра не більше 25-ти сантиметрів. На одній із граней камінь мав лійкоподібну виїмку.
Ярина підвелася й віднесла знахідку професорові, який працював у другому кінці розкопу. Поклавши скребок і щіточку, він деякий час мовчки розглядав камінь, особливо заглибнику.
— Слухайте… — нарешті урвав мовчанку. — Та це, здається… Де саме лежала ця річ? Покажіть.
Незграбно перевалюючись у своєму золотистому скафандрі, він потупав за Яриною.
— Ось тут, — показала дівчина ямку, напівзасипану лискучим порохом. — А що?
— Це… така знахідка…
їх оточила вся різномовна група археологів, і, за винятком одного скептика, всі схилялись до тієї думки, що цей камінь оброблений розумною рукою, що він, певне, призначався для добування вогню!
— Вітаю вас! — вигукував Геннадій. — Епохально!
Ярині було трохи ніяково, але захоплення цей камінь у неї не викликав. Ну, знахідка, може, навіть цінна, якщо зважити, що це ж на Місяці…
На Яринину ділянку професор поставив ще трьох чоловік, серед них Геннадія, та як вони не старались — нічого не знайшли. А Ярина протягом кількох годин відкопала ще кілька дрібних камінчиків, у яких вчене око професора розгледіло наконечники стріл.
— Та їй сама Селена допомагає! — жартував Геннадій. — Недаремно ж вона — Селенітка! Слухайте, Яринко, та ви щаслива, як ніхто, а чому у вас очі сумні?
Після роботи він запросив її до Клубу, де можна порозмовляти без ніяких ларингофонів, своїм природним голосом.
Тут, у світлих залах, наповнених свіжим повітрям, люди відчували себе вільно, розковано, хоч і перебу-вали в надрах масивної гори.
Геннадій був у піднесеному настрої, сипав дотепами, веселими, хоч інколи й грубуватими жартами. Та розсмішити Ярину йому не вдавалось — крижинки суму не танули в її очах.
"Така гарна дівчина, а засмучена… — думав юнак, навіть не підозрюючи, що вона чує його думки. Та й ніхто ще не знав про цю її здатність. — Невже безнадійно закохана? А кого вона тут покохала? Хіба є хтось кращий за мене?"
Ярина усміхнулась, і він по-змовницькому стиснув їй лікоть.
Ішли під руку анфіладами кімнат, говорили про всяку всячину, але Ярина чула і його думки:
"І що в ній такого… Тонкий стан, гарні ноги… Очі зеленкуваті… Синє волосся — як небо над Землею літнього вечора. Красива. А що таке краса… Пропорції тіла… Ет, вигадка, уява. Хитрість природи. Інстинкт самозбереження, продовження роду… А то вчадієш, і — краса, поезія, кохання… Але ж це хвилює… Таки по-езія… От якби поцілувати… Дяка природі за таку хитрість… Ні, вона таки незвичайна дівчина. Щось таємниче, неземне… справді неземне… Селенітка… Місяць поставив свій карб… Яке лице… Пройтися б з нею по Хре-щатику… Хлопці в’язи собі позвертали б, озираючись…"
Ярина зніяковіла, розгубилась і випалила:
— А гарно в Києві… на Хрещатику?
Запитання було таке несподіване, що Геннадій аж здригнувся.
— Там казково! — вигукнув і подумав: "Ти диви… її думки співзвучні моїм. Це здорово…" Уголос по-чав розказувати про центральну магістраль Києва:
— Якби ви знали, як там гарно увечері. І що цікаво — довжелезний проспект освітлюється кишеньковим ліхтариком. Так, так, я не жартую. Над серединою Хрещатика висить велетенська призма, всіяна кришталевими кульками. Це — справжнє чудо освітлювального мистецтва. У ній сяє одна-однісінька лампочка на шість ват, але оптика створює такий фейєрверк, наче там безліч світильників і кожен дає міріади відтінків. Фестиваль ко-льорів!
Ярина зітхнула:
— Це важко й уявити…
— А хочете погуляти по Хрещатику?
Дівчина одразу спохмурніла, і знову в її очах спливли крижинки суму.
— Не треба про це…
Геннадій лише плечима знизав — не треба, мовляв, то й не треба. Подумав: "Мабуть, батьки суворі, не пускають саму на Землю, та якби вона схотіла… Ну, як її умовити?"
Яринині губи скривилися в гірку посмішку. Чудний цей Гена. Умовити… Та вона б…
Зупинилися біля оголошень.
— Погляньте, Ярино, — Геннадій кивнув на табло, — чи це не те, чого нам не вистачає для щастя?
Перед ними сяяли рядки, то збігаючись у зелене коло, то шикуючись у прямі червоні лінії:
Чи ви знайомі з Мельпоменою?
Записуйтесь у драмгурток!
Відеофон № 21.
— Ну, то що, Ярино, зіграємо Ромео і Джульєтту?
Він очікувально, майже благально подивився в її великі очі, опушені густими чорними віями, і гарячково думав: "Хоча б згодилась… треба, треба, щоб згодилась .. а чому б і ні… тоді у вільний час…"
— А це — ідея, — усміхнулась Ярина. — Тільки не знаю, чи вийде з мене Джульєтта…
— Та ви… Ось побачите, Ярино!
Зазвучала тиха, ніжна мелодія. Геннадій зупинився, приготувавшись зробити перше "па", Ярина поклала руку йому на плече — і попливли, полинули в танці.
"Познайомитися з її мамою, обов’язково, — думав Геннадій. — Екскурсія на Землю, а я ж повезу експо-нати, та найкращий серед них…"
Ярині було дуже ніяково: наче підслухувала. Чи попередити? Це його відштовхне… Сказала:
— Може ви, Геннадію, завітаєте до нас? Познайомитеся з моїми батьками…
— Охоче! — вигукнув юнак і одразу подумав: "Ох, і здорово! Як збігаються наші наміри!"
Посмішка знову освітила їй лице, і він ледве стримався, щоб не підхопити дівчину на руки.
III
Яринину маму в Лунополісі знали, звичайно, всі. Спочатку як лікарку, а потім як матір першої дитини на Місяці. І не лише знали, а й поважали. Деякі жінки навіть заздрили її популярності. Отож, ковзнувши оком по Карточці польоту, черговий космодрому приязно сказав:
— Ви помолодшали, доктор!
— Дякую за комплімент.
Пасажирка, схиливши голову, поспішливо пройшла до шлюзу.
— Щасливого польоту! — гукнув навздогінці черговий, та вона не обернулась, бо вслід ішли інші паса-жири, а надто поспішав молодий археолог з чорним лискучим саквояжем у руці. До старту лишалися лічені хвилини. Ось уже овал невеликого люка пасажирського відділення наглухо закрився, у шлюзі замигала зелена лампочка, і черговий натиснув кнопку. Гофрована труба шлюзу поволі склалася в гармошку і разом з кабіною чергового в’їхала в тунель. Тепер лише на телеекрані можна було бачити, що робиться, назовні, за сталевим щитом.
Навколо ракети заклубочилась біла хмара, і сигароподібна машина, зблискуючи на сонці, легко пішла в темно-оксамитове небо Місяця.
Саме в цей час до кабіни чергового підбіг високий чоловік у сірому спортивному костюмі. Певне, дуже поспішав, бо захекався, а на чолі виступили крапельки поту.
— Хотіли щось передати дружині? — співчутливо спитав черговий. — На жаль…
Чоловік і сам уже побачив, що спізнився.
— Ех… — махнув рукою і, нічого не сказавши, побрів назад.
На пероні електрички на нього чекала дружина.
— Це чортзна-що! — процідив сердито. — Ну, як ти могла?
Вона мовчала. Видно було, що їй дуже тяжко, обличчя аж потемніло від тривоги.
— Ти розумієш, що накоїла?
Чоловік окинув холодним поглядом її беззахисну постать. Губи їй здригнулися, та вона здужала стулити їх і мовчала.
Нарешті підійшов вагон, і вони поїхали.
А в цей час Ярина лежала в пасажирському салоні, умліваючи від радості й страху. Раділа, що нарешті летить до вимріяної Землі, боялася, що коли батько дізнається та попросить начальника космопорту…
Почувши її гарячий шепіт, Гена спробував усміхнутись, але усмішки не вийшло — від перевантаження набухають щоки, губи не слухаються. Але все-таки почав заспокоювати дівчину. Ну, й Селенітка! Запрацював механізм Космічної траси, і тут уже ніякий начальник не може завернути ракету…
Салон тісний, лежаки розташовані віялом — ногами до середини, головами — до м’якої оббивки. Місця Ген-надія і Ярини поруч, і, коли через наростання швидкості не можна було перемовлятися, вона все-таки влов-лювала його думки:
"Ох, і здорово… мама молодчина, згодилася. А той мало не впізнав… треба було більше гриму… А як витримає посадку… витримає… важко буде… витримає…"
"Так, мама добра, — думає й собі Ярина. — Та коли б не Гена, — нічого б не вийшло. Ну, й мастак гово-рити! А як це дотепно із гримуванням… Адже медконтроль не пропустив би нізащо… А мені й нічого… Невже це справді я лечу? Чи, може, це сон? Марення наяву?"
Ярина хотіла підвести голову, щоб подивитися на Гену, окинути поглядом округлий салон з мовчазними пасажирами, сіпнулася й не змогла навіть зрушити з місця. В очах попливли рожеві кола, у вухах зашуміло. Голова була важка.
"Значить, таки правда: лечу! — подумала Ярина. — Ми в космосі".
Раптом вібрація стихла, зникли шуми, і стало так легко-легко. Ярина аж усміхнулася, здалося, що вона пушинка, і, коли б не ремені,— опинилася б під плафоном, що білястим оком дивився зі стелі, так само оббитої м’яким коричнюватим пластиком.
— Ну, як? — із-за бортика на Ярину дивився Гена. — Правда, гарно?
— Так.
— Тільки лоскітно трохи.
Почувся голос стюардеси:
— Можна перевести лежаки в положення "сидячи". Кнопки праворуч.
Тепер пасажири сиділи кружка і могли бачити одне одного. Ярина скинула беретик, і голубе волосся хмариною знялося над головою.
— Пробачте, — звернувся до неї статечний чоловік, витираючи хусточкою розчервоніле обличчя. — Я думав, що ви — доктор…
Ярина не знала, що йому сказати, але й тут її виручив Геннадій:
— Її завжди плутають з мамою. Дивовижна схожість!
Чоловік недовірливо мгукнув, але більше в розмову не встрявав. А Геннадій так і сипав:
— Перший екзамен, Ярино, ви склали успішно, Земля вас любить, це ж ясно, обійми її будуть міцні, але не бійтеся, витримаєте, лежаки амортизують, і, між іншим, давайте перейдемо на "ти", у космосі, в невагомості, згода?
Дівчина зашарілась, опустила очі. Не встигла нічого сказати, як він провадив далі:
— Так ось, Яринко, тільки ми ступимо на борт великого космічного корабля, перед тобою одразу…
— Якого корабля? — перебила Ярина. — Про що ви кажете?
— Не "ви", а "ти", ми ж домовились, і космос цьому свідок.
