Прикрий епізод - Черкасенко Спиридон

Просто набридло та й не хочеться. А захочу, завтра буде моєю.

— А ти захоти. Сам же казав, що твоїх рук не мине.

— І не мине!..

— Хм... щось не схоже.

Він мовчав. Увійшли в коридор. Двері до панни були трохи відхилені. На столі горіла лампа під зеленим абажуром. А панна розкинулася на ліжку, закинувши чудові рученята за голову. Книжка валялася біля ліжка на підлозі. Вона спала, повернувши трохи голову до стіни од світла, і вві сні посміхалася. Певне, гарний сон бачила... може Високовича?.. М'яка сукня щільно оповивала струнке тіло, виразно окреслюючи дивні незаймані форми його.

Хм... не диво, що в голові пішло обертом.

— Йди до себе,— пошепки промовив Високович, ледве повернувши язика: спазма здавила йому горло. Він ввесь зблід, і ніздрі широко роздулись.

— Йди,— ще раз сказав і ввійшов у кімнату, зачинивши тихо двері.

Я пішов, нервово здригаючись, одімкнув свою прикру пустку, роздягся миттю й упав, немов прибитий, на стілець. Мені також здавило в горлі й хотілось плакати. Чого?.. Від недосяжності щастя? Чи ,я заздрив вродливому Високовичу?

Безглуздо, цілком безглуздо!.. Не про мене вона. Вони утворені одно для одного, й дурна була вона, що й досі вдавала з себе якусь недоторкану.

Устав, щоб причинити двері й лягти спати.

— Лясь! Лясь!..— луною пішло по коридору.

Я став на порозі.

З грюкотом відчинилися її двері, й звідтіля, обхопивши голову руками, мов несамовитий, вибіг Високович. Зігнута постать його була гидка й мізерна. Він миттю пробіг повз мене до своєї кімнати й замкнувся, а з панноччиних дверей полетіли в коридор Високовичеве пальто й кашкет.

— Негодяй! — розітнулося по коридору, грюкнули двері й дзенькнув замок.

— Ідіотка,— муркнув я,— міщанка!..

Мені шкода було нездійсненого бажання, опльованого пориву до щастя, розвіяних назавжди мрій.

Довго ще чув я, як за стіною щось робив Високович. Не спалося, видимо, сердешному. Ще б пак! Ідіотка!..

Почав дрімати, та не довелося мені спати сієї ночі: згук пострілу кинув мене з ліжка й розбудив увесь дім.

Вискочив у коридор. Повискакували товариші, служниці й перелякано дивилися одно на одного.

— Що за чорт? — нарешті промовив маркшейдер.— Де воно?..

— У Високовича,— відповів я похмуро.— Ану, чий ключ підійде до його дверей?..

— Та ви постукайте: може, то ненавмисне.

— Постукав — мовчання.

Підібрали ключ, одімкнули. Він лежав на підлозі в калюжі крові.

— Що з ним? Чого він? — розпитували.

Я знав — чого, але мовчав.

— Пошліть за поліцією,— сказав я і вийшов у коридор. Серце стисло кліщами.

На порозі своєї кімнати стояла вчителька й понуро дивилася сюди.

— Що? Застрелився? — спитала, і в голосі почулась мені захована зла радість.

— Так,— відповів я, втопивши в неї погляд, повний ненависті.

— Собаці собача й смерть,— відповіла як одрубала, повернулася й грюкнула дверима.

1911