Казка про жарт-птицю... - Нестайко Всеволод

Знову полізли на корабель. Повсідалися.

Став Літун-Плавець-Ходило до керма. Завів реактивного двигуна. Дзвінким голосом виголосив чарівне заклинання:

Тири-дири-нашатири!

Вісімнадцять на чотири.

Дев'яносто сім на три.

Корабель, розгін бери,

Не лети вже в синє небо,

А пливи, куди нам треба!

Фіть!

Забулькало під кормою.

Посунув корабель.

— Поїхали! — загукали брати.

І попливли вони Синім морем.

День пливуть…

Два пливуть…

Три пливуть…

Перепливли Синє море.

Попливли Зеленим морем.

День пливуть…

Два пливуть…

Три пливуть…

Перепливли Зелене море.

Попливли Червоним морем.

День пливуть…

Два пливуть…

На третій день припливли до берега.

Бачать — стоїть на березі на горбку чудернацька хатка, на людську голову схожа: круглими віконцями на світ дивиться, дверима всміхається. Жовта стріха — як волосся руде. Над дверима козирок-піддашок — наче ніс кумедний. А в'юнкий плющ під тим носом, ніби вуса, кучерявиться і вниз по горбку зеленою бородою спадає.

Вийшов з хатки дідусь. Обличчям на хатку точнісінько схожий. Усміхається весело і привітно.

Здогадалися брати, що це й є Чарівник-Жартівник Нежурись. Привіталися чемненько і розказали, чого приїхали. Вислухав Чарівник-Жартівник Нежурись уважно і каже:

— Помогти вам може тільки чарівна Жарт-Птиця. Більше ніхто. Тільки Жарт-Птиця може знову навчити вас сміятися, повернути вам радість життя. От!

— А де ж, де ця чарівна Жарт-Птиця? Як її упіймати? — скрикнули в один голос брати.

— Упіймати її дуже важко.

— А як хоч побачити її?

— Побачити — не знаю… А от спробувати поговорити з дівчатами, які охороняють її, можна. Неподалік у лісі є сунична галявина. Щодня опівночі Жарт-Птиця прилітає туди пастися. Суниці — найулюбленіша їжа Жарт-Птиці. Недарма в народі кажуть, що ця ягола чудодійна і що вона повертає здоров'я і силу… От! Щоб ніхто випадком не скривдив Жарт-Птицю, на суничну галявину приходять її стерегти сестриці-сміяниці. Старша Веселиця Прекрасна і шестеро її сестер. Кожна стереже раз на тиждень. Гуртом, звичайно, туди не йдіть, бо тільки сполохаєте Жарт-Птицю і вона одразу відлетить. А по одному спробувати можна.

Ледве дочекалися брати вечора.

Першим пішов на суничну галявину найстарший брат — Чарівник-Будівник…

Сів за кущем ожини, став чекати.

Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. Дивиться-вдивляється Чарівник-Будівник — не бачить Жарт-Птиці. Тільки рожеве сяйво у траві перекочується.

Аж тут зашелестіли кущі, і вийшла на галявину дівчина. Висока, струнка, як тополя, ставна, чорнобрива. Гарна — очей не відвести. Сіла на галявині, вінок із чорнобривців плете, всміхається. Чарівник-Будівник слова не міг вимовити. Мовчав зачарований. Нарешті зашепотів стиха:

— Дівчино-сміянице! Дуже потрібна мені Жарт-Птиця! Дозволь упіймати.

Обернулася Веселиця Прекрасна:

— А ти хто такий? — питає. — Що вмієш?

Розказав Чарівник-Будівник про себе.

— Ну що ж — покажи своє уміння.

Звівся Чарівник-Будівник на рівні ноги. Чарівне заклинання проказав:

Майна — віра!

Віра — майна!

Хай палац

Зросте негайно!

Рукою махнув — і з'явився на галявині казковий палац.

Глянула на нього Веселиця Прекрасна, похитала головою, зітхнула:

— Ні! Не подобається мені!

— Чому? — здивувався Чарівник-Будівник. — Такий же палац чудовий.

— Без любові, без радості зроблено, — сказала Веселиця Прекрасна. — Прощай!

І не встиг Чарівник-Будівник слова вимовити — зникла. І казковий палац зник. Знову стало темно на суничній галявині.

До самісінького ранку ждав Чарівник-Будівник. Але Веселиця Прекрасна і Жарт-Птиця так і не з'явилися більше.

А як сонечко зійшло, побачив Чарівник-Будівник там, де сиділа дівчина, вінок з чорнобривців. Взяв Чарівник-Будівник той вінок і сховав на грудях. А тоді повернувся до братів і розказав, яка його невдача спіткала.

Другої ночі пішов на суничну галявину Чарівник-Садівник. Сів за кущем ожини, став чекати.

Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. Дивиться-вдивляється Чарівник-Садівник — не бачить Жарт-Птиці. Тільки рожеве сяйво у траві перекочується.

Зашелестіли кущі, і вийшла на галявину дівчина. Сірі очі добротою світяться, ніжні уста як червоний мак горять. Сіла на галявині, вінок із червоних маків плете, всміхається.

Чарівник-Садівник мовчить зачарований. Нарешті зашепотів:

— Дівчино-сміянице! Дуже потрібна мені Жарт-Птиця. Дозволь упіймати.

Обернулася дівчина: — А ти хто такий? — питає. — Що вмієш?

Розказав Чарівник-Садівник про себе.

— Ну що ж — покажи своє уміння.

Звівся Чарівник-Садівник на рівні ноги. Чарівне заклинання проказав:

Не проста — золота

Хай тут яблуня зроста!

Повів бровою, і виросла на галявині золота яблуня, рясно обліплена золотими яблуками.

Глянула на неї дівчина, похитала головою, зітхнула:

— Ні! Не подобається мені!

— Чому? — здивувався Чарівник-Садівник. — Така ж яблуня гарна.

— Без любові, без радості зроблено, — сказала дівчина. — Прощай!

І не встиг Чарівник-Садівник слово вимовити — зникла дівчина, і золота яблуня зникла.

До самісінького ранку ждав Чарівник-Садівник. Але дівчина-сміяниця і Жарт-Птиця так і не з'явилися більше.

А як сонечко зійшло, побачив Чарівник-Садівник: де сиділа дівчина, вінок із червоних маків лежить. Взяв Чарівник-Садівник той вінок і сховав на грудях. Повернувся до братів і розказав, яка і його невдача спіткала.

Третьої ночі пішов на суничну галявину Чарівник-Годівник. Сів за кущем ожини, став чекати.

Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом.

І вийшла на галявину дівчина. Карі очі золотисто проміняться, щоки рум'яні — наче мальви лісові. Сіла на галявині, вінок із лісових мальв плете, всміхається.

Чарівник-Годівник занімів зачарований. А як опанував себе, зашепотів стиха:

— Дівчино-сміянице! Дозволь мені упіймати Жарт-Птицю. Дуже треба.

Обернулася дівчина:

— А ти хто такий? — питає. — Що вмієш?

Розказав Чарівник-Годівник про себе.

— Ану, покажи своє уміння.

Розстелив Чарівник-Годівник скатерть-самобранку, проказав:

Еники-беники

З сиром вареники.

Беники-еники

З маком крученики.

Печене-варене

Хай буде все

У мене!

І вмить на скатертині-самобранці запарувало-запахло і печене, і варене, і холодне, і гаряче, і солодке, і гірке… Глянула дівчина, скуштувала трішки, похитала головою, скривилася.

— Не подобається!

— Чому? — здивувався Чарівник-Годівник. — Така ж смакота!

— Без любові, без радості зроблено, — сказала дівчина. — Прощай.

І зникла.

А як сонечко зійшло, побачив Чарівник-Годівник на тому місці вінок із лісових мальв. Взяв той вінок, сховав на грудях. Повернувся до братів і розказав, що і в нього нічого не вийшло.

Четвертої ночі пішов на суничну галявину Майстер-Видумляйстер. І він сів за кущем ожини, чекає.

Опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. І вийшла дівчина-сміяниця. Очі — мов фіалки лісові! Краси невимовної. Сіла на галявині, вінок із лісових фіалок плете, всміхається.

Майстру-Видумляйстру мову одібрало. Ледве спромігся прошепотіти стиха:

— Дівчино-сміянице! Жарт-Птицю дозволь упіймати. Отако треба!

Обернулася дівчина:

— А ти хто такий? — питає. — Що вмієш?

Розказав про себе Майстер-Видумляйстер.

— Покажи ж своє уміння.

Звівся Майстер-Видумляйстер на рівні ноги. Проказав чарівне заклинання:

Тангенс-синус

Керосинус.

Мінус

Косинус-бензинус.

Кібер-Бібер

Апарат.

Бібер-Кібер

Автомат.

І на землі задзижчали, загули, заморгали лампочками чудернацькі апарати-автомати, які могли робити все, що заманеться.

Глянула дівчина, похитала головою, зітхнула.

— Вибачай! Не подобаються мені твої керосинуси.

— Чому? — здивувався Майстер-Видумляйстер, — Такі ж ловкі, геть усе можуть.

— Без любові, без радості зроблено, — сказала дівчина. — Прощай!

І зникла — мов не було.

А як сонечко зійшло, побачив Майстер-Видумляйстер на тому місці вінок із лісових фіалок. Взяв він той вінок, сховав па грудях. І пішов до братів розказувати, яка його теж невдача спіткала.

П'ятої ночі вирядився на суничну галявину Чаклун-Красотун.

— От я таки впіймаю, — казав ідучи. — Мене красою не вразиш. Я у тій справі сам — будь здоров — спеціаліст.

Прийшов на галявину, сів за кущем ожини, став чекати.

Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим світлом. Зашелестіли кущі, і вийшла на галявину дівчина. Гарна, наче сонце ясне. Золоте волосся — як сонячний цвіт кульбаби. Сіла на галявині, вінок із кульбабок плете, всміхається. Чаклун-Красотун все на світі забув, очей одірвати не може. Ледве отямився, забелькотів:

— Дівчино-сміянице! Дуже не… не… ме… ме… Жарт-Птиця!

Обернулася дівчина:

— А ти хто такий? — питає. — Що вмієш?

Розказав Чаклун-Красотун про себе.

— Гаразд, покажи своє уміння.

Побачив Чаклун-Красотун у траві велику банькату жабу, тицьнув на неї пальцем і проказав чарівне заклинання:

Ану швидко, ану скоро

Стань царівною, потворо!

І вмить баньката жаба обернулась на струнку красуню-царівну.

Глянула на неї дівчина, похитала головою, зітхнула:

— Ні! Не подобається мені!

Та Чаклун-Красотун і сам бачив, що його царівна-жаба не може рівнятися до дівчини-сміяниці.

— Прощай! — мовила дівчина.

І зникла.

А як сонечко зійшло, побачив Чаклун-Красотун на тому місці вінок із кульбаб. Взяв він той вінок, сховав на грудях. І пішов до братів признаватися, що і йому не пощастило.

— Ех ви! — сказав Одівець-Кравець. — Чарівники називається! Тепер я піду! Де ви бачили дівчину, до гарного вбрання байдужу?

Пішов Одівець-Кравець на суничну галявину. Став чекати.

Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. Вийшла на галявину дівчина-сміяниця. Очі сині-сині — як волошки польові. Сіла на галявині, вінок із волошок плете, всміхається. Одівець-Кравець заціпенів, ворухнутися не може.

Ледве отямився, зашепотів:

— Дівчино-сміянице! Дуже потрібна мені Жарт-Птиця! Дозволь спіймати.

Обернулася дівчина:

— А ти хто такий? — питає. — Що вмієш?

Розказав Одівець-Кравець.

— Ну, показуй своє уміння.

Звівся Одівець-Кравець на рівні ноги. Проказав чарівне заклинання:

Крій-шиття

До пуття,

Максі-міні

На машині.

Гофре-плісе,

Зигзаг — і все!

Мить — і вже тримає Одівець-Кравець на плічках дві сукні: одна довга, друга коротка. Глянула дівчина, похитала головою, зітхнула:

— Не подобається!

— Чому? — не йме віри Одівець-Кравець. — Наймодніші ж фірмові сукні.

— Без любові, без радості зроблено, — сказала дівчина. — Прощай!

І зникла — мов не було.

А як сонечко зійшло, побачив Одівець-Кравець на тому місці вінок із волошок.