В первісні простори - Івченко Михайло

І спитати, чи є хоч одна людина щаслива в тім божевільнім хаосі життя їхнього?

Сіла на ліжкові, спустивши злегка ковдру, і тонкі плечі її з вузенькими стрічками від сорочки нервово тремтіли. А вона болісно ламала руки, з молитовною тугою звертаючись до вікна, в повільній задумі провадила:

— І тільки подумать, що таке життя? Одвічний потяг до сонця, до світла, одвічне шукання краси.

І як мало потрібно задля цього. Лягти і слухать, як вітер об лист дерева шумить, як бавляться в зелених тінях дерев світлі сонячні плями. Слухати музику життя, первісно-прекрасну, прекрасну в закінченості ліній, в суцільній гармонії. І злитися з нею всією істотою, і застигнути в цьому спокої сполучення.

— Так, так, — радісно киваю їй, а в неї в очах блищать теплі втішні сльози.

Якась нитка, чула, рожево-тепла, зв’язує нас — се так яскраво я вчуваю.

Підходжу до неї, ласкаю тонкі тендітні плечі, цілую м’яку і ніжну смуглу кожу, а вона стомлено схиляється до мене і, соромлячись, обережно ласкає мене.

— Так, так, ми підемо в ці первісні простори шукати нових цінностей життя. Ми втечемо від тих, хто ніколи не зміг знайти краси життя. Вона так близько від нас, вона рідна й тисячами голосів змагається сполучитись з нами. А ми всі розтоптали її, заплювали небо й землю, і самі в цім чаднім хаосі плутаємося, борюкаємося, знищуєм один одного.

Тихо снуються срібно-зелені серпанки місячних променів, тремтять і переплітаються, і довгі пасма їх стеляться на підлогу кімнати. А в молочнім сяйві непорушним сном зачаровані на далекий простір простяглися срібно-сині стовбури дерев, і велетенські тіні від них розіслались, переплутались по яру. Тиху зачарованих снів музику точать, ніжно-болісною тугою кличуть до себе.

— Ні, я нікуди не піду звідси, мій рідний невідомий товаришу, — відповіла задумливо панна. — Я вчуваю, як міцно я зв’язалась з усім навколишнім. Я живу одним з ним життям, я вчуваю, як струни того життя переплітаються з струнами мого власного життя, як все це наповнює мою душу вщерть і дає мені спокійну здорову радість. Ні, я нікуди звідси не піду. Не хочу, не хочу!.. — болісно простогнала вона.

— Але ж, моя панно, ви застигнете в цій спокійній радості, заснете звичайною звірячою сплячкою. Ні, повинні йти за мною, я візьму вас владно, я поведу вас за собою.

Людина не може навіть в цих первісних умовах бути спокійною, мусить щось своє творити.

— Щоб дійти до того бруду, від якого ми зараз тікаємо? — іронічно запитала вона. — Ні, красно дякую, досить і того, що є. Більш мені не треба. І з вами я не піду. Чуєте? Не піду!

— Але ми втекли, панно, ми порвали з старим усе.

А в тих первісних просторах безмежна широчінь для нашого духу. І ми зуміємо знайти наш шлях, ми відшукаємо найтоншу, найціннішу красу життя. Тільки далі звідси, туди, в невідомі простори. Я вчуваю — якийсь дух, невідома сила гонить мене туди. Але я хочу з вами йти, хочу, щоб ви допомагали мені, щоб ви дали мені жіночу ласку, теплінь свого глибокого серця.

— Ні, я не маю сили більш. Нові шукання — нові розчарування, нова втома. Чого мені шукати, коли я все знайшла? Ні, і не переконуйте мене, залиште.

— А сюди прийдуть, панно, нові люди. Шляхи пробиті, і вони знайдуть їх, і посунуться густою валкою, і забруднять їх. І обплутають вас цілою низкою своїх умов. Ні, я не хочу. Я тікаю далі від цього, а ви як знаєте.

Вона глибоко й недовірливо подивилась на мене. А потім одвернулась від мене, впала на ліжко і заховала голову в подушку. І я помічав, як в нервових конвульсіях тремтіла вона вся і тихо плакала. В пристрасних обіймах цілувала подушку, безсило піднімалась, і дивилась на мене заплаканими очима, і потім знову ховалась в подушки. А ніч повільно снувала сірі серпанки, в довгі поеми сплітала їх. Здавалась безкінечною. Панна кілька разів піднімалась в ліжкові, важко зітхала і в безсилій розпуці ламала руки. І було чути глибокий її стогін.

І ось почали згасати місячні промені надворі, танули довгі тіні, в сірі тумани вбирались дерева — вставав тихий зимовий ранок.

Вся безсила, з розпатланими косами, піднялася панна і довго, з болісною ласкою, запитуюче дивилася на мене. А потім в пристрасних поривах обняла мене і міцно-міцно поцілувала.

— Так, мій любий. Я піду з тобою. Куди б ти не пішов, я буду з тобою нерозлучно, що б не сталось. В первісні простори, мій любий, в первісні простори.

* * *

— От і поладнали. Ну, щасти вам доля, — радісно, широко посміхаючись, говорив лісничий.

Нетерпляче сіпали коні, а ми кутались в хутру, сідаючи в сани, — і два чорних собаки привітливо махали вовнистими хвостами.

Ліс був тихий, ясний, наче вимитий, в свято принаряжений, білим пухом вкритий, в світлу радість снів зачарований.

А на сході стояла закохана в себе яскраво-сиза смуга хмар, червоною каймою позолочена, і на тлі її радісно синіли поодинокі кущі дерев.

— Світлої дороги вам в первісні простори, мої панове! — в останній раз кинув нам лісничий і довго ще проводжав нас лагідними прижмуреними очима. А назустріч нам повільно посувались, ясно-білим пухом вкриті, безмежні простори лісів.

1919