Бронзова дівчина - Самчук Улас

Чи бачила вона свою зорю? О, ні І Вона не бачила. Вона хотіла їсти й пити. І їла вона мало, це що попало й коли попало. Решту виносила своїй родительці, яка клякла з холоду в своїй печері й ждала.

Але, де Бона брала енергію, щоб жити? Звідки? Вона-ж ніколи навіть не ходила, тільки завжди бігала. Це було звірятко, правдиве звірятко в людській подобі, і рухи й поводження були звірячі. Метка й жвава, вона, як її били, наче вюн виховзувалася з рук і, кинувши якусь лайку, в ту-ж мить зникала. Вона боялася навіть лаятися, бо завтра-ж голод знову притащить її туди-ж саме й вона знала, що рука її не мати-ме більше шкоринки черствого хлібця. З похиленою вперед голою головою, з розтріпаним волоссям, розтинала вона повітря, й мчала. Вітер тріпав її лахами, рвучи й крутячи її, наче віхоть соломи, або лист, що відірвався від завмерлої галузки...

Настав голод. Вояки чужої, ворожої нації блукали в мертвому селі й робили реквізиції масла й сметани, яка мабуть дорожчою була і рідшою від радію. Вони обшарпували останні лахи нужденних і безборонних тіл, які снували мов голодні пси, мов ті могильні тіни. А Євдошка все бігала, лиш уже не давав їй ніхто. Штовхани й копняки примушували її вилітати з хати й бігти селом, а весна наступала, сміялися поля й вітер теліпав брудною сорочинкою дівчини. І бігла вона, все бігла далі, відбиваючи з усіх сторін, мов спритний фехтівець безжалісні удари коси смерти. І хоч тіло її було часом все у синяках й сильно боліло, її мала, суха, спіжова постать була гнучка й міцна. Погляд гострий, бистрий, а чорні оченята, ніби застукані у нірці мишенята перед обличчям ко-та-смерти. В боротьбі за істнування, не знаю, чи знайшов би хто з нас хоч на одну йоту більше витревалости й комбінацій від цієї дикої, двоногої тварючки. І за цю свою хоробрість, за це своє уміння, стратегічне вміння, вона ані один-однісінький разочок у життю не чула ні похвали, ні ласки, ні навіть вдячного погляду. її окружения було жорстоке, доля шпурнула її на саме дно безодні, де кожна мить, де кожний крок — то смерть —

Гидко про це писати... Тремтить рука й істоту всю батюжить сипна гарячка... Хочеться в злобі, в розпачі, шпурнути все, взагалі все, в смердячу яму дна, де чвакає пащекою незломлена смерть, з якого бється світ у нерівнім герці.

Чекайте... Я ще не впав, о, ні!... Я ще живу, йду! Моє чоло ще горде. В моїх грудях бушує люта злість, і посинілими, пінявими устами хочу я Еиблювати на втіху світові ще одну квітку, й цим побільшити ціну його геройського вінця.

Коли в огні повстань палахкотів мій край і бушував лютий, розярений голод, Євдошка мчала мов вічний докір, селом, навіть тоді, коли не їла, коли в її роті висихала слина й ущухав огонь її гарячих очей.

Коли я зустрічав її, в мені здіймалася дика злість звіряти, я кидався на неї безборонну і бив... бив кулаками, жаліючи, що їй ще мало боліло, що я не маю досить сили. Мені самому хотілося жерти, та все таки моя мама давала їй цілушку хліба й вона приходила, приходила, хоча знала, що буду її бити.

Та прийшов час, коли їй усі відмовили всього. До дому не принесла вона навіть гнилої бараболі, а мати пухла на печі.

Тоді Євдошка зникла з села. Куди, ніхто не знав, а може й знав, та не я. Я не знав. Коли-ж зявклась знову на вулиці свого села, то була вже не сама. Вона мала при собі ще маленького, гарного, клаповухого щеню-ка, який на диво був забавний і смішний. До якої породи належав, трудно сказати. Це видно мішанина дакеля з простим дворовим собачкою. Він мав лискучу чорну шерсть, його писочок і клаповухі вуха скидались на якусь щітку, такі були оброслі, а ніс оздоблювали ґре-надірські вуса. Як, і де дістала вона його, для мене таємниця. Як видно, доля дала їй того собачку, як збавлен-ня від голодної смерти. Це пахло ніби чудом, бо від цього часу дівча і песик ходили разом по хатах, при чому Євдошка бігала по старому, а за нею клубком котився чорний песик, збиваючи хмари куряви.

Вони заходили обоє иа подвіря, (бо в хату не пускали пса) і, чи був хто в хаті, чи не був, починали обоє співати. Себто? — питаєте, співати? Співала, може, дівчина ? О, ні, мої милі. Співали власне вони обоє, дослівно обоє. Вона співала якусь незнану мені, не народню й не сяіпецьку пісню. Зовсім з неукраїнським духом. Там було про дівчину, що впала з неба в пекло і ціле життя просила ясні зорі вивести її з безодні. При чому песи-чск спирався на задніх лапках, підносив вгору передні, примружував зарослі густою шерстю оченята, роздзявлю-вав мордочку й співав й собі у тон. І він дійсно співав — не вив, співав із чуттям, понижуючи, чи підвищуючи в міру потреби токи, вкладаючи у них усю свою собачу душу І Може він переживав усі страждання своєї пані, її всі болі до найглибших закуточків, та все таки його фігурка й постава викликували найвєселіший сміх. Його примружені сентиментальні оченята, і носик і лапки, якими він кемов проскз, кривили в усмішку найсуворіші обличчя селян і в його зуби латів який сухар, чи варена бараболя. Песик не їв. Він обережно брав це в зуби й клав в полу своєї пані, після чого вони мчали далі. Собачка й дівчина збудили цікавість і любов до себе. Євдошка була тепер певна, що кожного вечора вона нагодує хлібом свою матір.

Революція пройшла мов буря, як гидра стоголова, спиналась аж до неба, та міцна рука жандарма вігкала в її серце гострий ніж, і от конаючи в передсмертель-кій аґонії, величезний труп шелепнув раптом на сиру землю. Ще труп не охолов. Ще бється й дріжить у серці ніж, а з рани булькотить і піниться гаряча кров. На грудях гордо, впиваючися побідою, стоїть жандармський

І от по парі років, приїхав я знову до рідного села. Була весна. Цвіли дерева й голубінь неба, розпята над цвітучою землею, розбуджувала в мені захват. Я вже підріс, на моїх губах зійшов мошок будучої окраси мужчини. З грудей так і била молодість, сила й радість. Голос набув приємної хрипкости і в його токах почулися перші ознаки баритону. Блукаючи зеленими полями, між небом і землею, один в широкому просторі, мимоволі стаєш забавкою спокусливих дум... Проносяться в думках і вечорі й кохання й соловейко і всяка инша нісенітниця. І манить даль, й боїшся її, і надії з розпукою в серці ведуть боротьбу... і разом, ах, хто там знає, що...

Йшов у ліс, любувався полями, і водночас почував порожнечу. Мені хотілося мати знакомих, найкраще-б якусь ."п", що була-б царівною з казки, що вміла-б і манити і гаряче любити. В блуканню непомітно спав на землю вечір.

Я звернув з поля І межею, поміж зеленим житом, яке ще не вибило колосся, пройшов у сад своїх знайомих. Запущений старий садок. Глибока тиша і воркотіння за садом голуба, якось особливо чутко чути. Чути також скоки й скавчання здорового, рябого пса, якого я вже знав здавна і якого побоювався. Та він на ланцюгу і все безпечно. І дивно. У цьому садку я не був уже два роки, хоча знайомий мені тут майже кожний кущик. Он ті розлогі яблуні, серед котрих ми будували барикади і звірсько били в бляхи, що мало означувати гук гармат і клекіт скорострілу. Он дерево, яке обгриз голодний кінь, що тинявся дикий по полях і он там далі здох у бу-знику. А там он за городом стовп. Камінний стовп, старий, зчорнілий, оброслий мохом. Там, кажуть, вішальник похований був, тепер він ледве, ледве манячив у поно-чах, забувши мабуть зовсім, що під ким розстріляно пятьох людей.

У темноті й гущавині кущів блищить світло. Я знаю звідки воно. Там тьма і з її лона, ніби прибите в повітрі, блищить вікно. Я також знаю, що це вікно веде в їдальню, де в цей саме час на шерокому столі гудить теплий самовар. Він не шипить. Давно вже випили всі чай і розбрелись. Лише мабуть мій друг, той самий, з котрим будували барикади, сидить сам один, зігнувшися над книжкою й читає. Перед ним холодна чащка з недопитим чаєм, а вікном гудуть глухо ще не заснулі бджоли в уликах.

Над цею тишою колись ревіла буря, та пронеслася майже безслідно. Зрубай обгризле дерево — і в воду всі сліди. Я підійшов до дому, якого ще не видно з темноти й почув з відчиненого вікна:

Ципльонок жарений,

Ципльонок варений,

Ципльонок тоже хочет жїть...

Виспівує потиху жіночий голос. Я знаю цей голос. Мені знайомий його кожний тамбр. По цьому голосі я пізнаю й обличчя, веселе й байдуже... аж занадто, як колись здавалось, байдуже. Я знаю, це сестра мойого друга, яку він кликав Люба. Я не пішов у двері, лиш просто на огонь і заглянув крізь відчинене вікно в їдальню. Люба шила. Моя уява помилилась. На столі замість самовару, восьмого нумеру нафтова лямпочка з порцеляновим блідо-зеленим абажуром. Ні приятеля, нікого иншо-го не було. Сама одна. У другому углі, в кутику закритому великим кущем бозу, мало помітний вогник. То кухня. Там, видно, порається хтось, але мені до того діла мало.

— Кахи!...

Люба підняла голову й глянула в вікно.

— А між иншим, ви, знаєте — почала вона... Ні, ні... Не рухайтесь. Стійте. Стійте так між вазонами... — Я став між вазонами.—Отак. Чудесно. Ви гарні, так і знайте... Мені здається, що я вже бачила вас у такому стані, якраз у такому і перед цим вікном. Наші бандити пішли до озера ловити рибу при лучині... А мама спить. Але ви можете заглянути на хвильку.

Я розсунув горщечки вазонів і піднявшись на руки, плигнув до середини, просто на стару, не мягку вже канапу, що стояла під вікном. Люба не протестувала, ані не дивувалася мойому лицарському вчинкові. Ми привіталися за руки й почали розмову зовсім не ту, яку звичайно провадять знайомі люде, що не бачились два роки. Вона такаж, як і була, на йоту не змінилася, здається навіть те саме убрання з облізлою рукою плюшу. Я, звичайно змужнів, виріс. Мої вусики хутко попросять бритви, але я не повинен того робити. Мужчина, як я ще ним буду, значно кращий з вусами, а коли голиться, то та щетина дуже опісля противна.

Балакали про наукові справи, як моя знакома в школах була, як в інтернаті при місяці, на вікні, в одній сорочці, через зарослі сади на вулицю кидали наперфумо-вані хусточки офіцерам, як плели наушники на фронт салдатам. Билися бувало за незнайомого офіцера, за коси тягали одна другу... А між иншим, сказала вона... у нас сумно тепер. Страшно сумно. Вчера приходила тая...