Межи жорен пекельних - Марченко Валерій
Сталося це в Сибіру. Підтягнутий стрункий кореєць-офіцер підійшов до начальника табору і повагом простягнув петицію. — Що це? — запитав той. — Риса нада, — коротко пояснив кореєць. — Де я вам його візьму? Нема рису, — крутнувся спиною до прохача начальник. Падазиді, — було ламаною російською мовою, відтак пролунала якась команда по-корейському, і сотня полонених підійшли до вийстя шахти. — Риса буде? — перепитав парламентар. — Я ж сказав нє, — буркнув володар невільничих душ. Кореєць махнув рукою і люди один по одному стали стрибати в провалля. Всі заціпеніло спостерігали за жахливою картиною. Коли зник останній із сотні, почулося уривчасто-дзвінке: — Риса буде? — Нє! Друга сотня вишикувавшись підійшла до шахти. Наглядачі кинулися заступити вхід, але їм завадили це зробити інші корейці. І сотня пішла слідом за першою. — Риса? — зринуло моторошне. —Нема, де я вам візьму? — прорізався зденервований начальницький голос. Після того, як третя сотня поховала себе в шахтному стволі, раціон було обіцяно змінити. За якийсь час корейці їли рис. Це я нагадав, ви питали, стосовно мужності. А от про ницість... На це спрямовано все перебування з/к в таборі. І я зайнявся б невдячною, прикрою роботою зображати людину в гірших її проявах. Нещодавно в газетах писали про вас. Що там не відповідає дійсності?
Мені довелося б списати не одну сторінку задля спростування того пашквілю, як, зрештою, й усіх матеріалів про український визвольний рух, виданих в СРСР. Тому я лише нагадую, якою насправді була поведінка того офіцера... (прошу встановити його прізвище за газетою "Вісті з України" кінець 1978 р., а чи львівська обласна "Ленінська молодь" № 114-117, 1978 р. "Герої в масках і без них" — автор) під час нападу на очолюваний ним опер.загін у селі Підгородці. Отже, ми здійснили ту акцію успішно, без втрат захопили "стрибків" (інакше "колабораціоністів"), провели роз'яснювальну роботу серед населення: за ворожу до українського народу діяльність — численні виселення до Сибіру, примусову колективізацію, доноси в КГБ, було страчено голову сільради (чи колгоспу — перевірити по газеті). В газеті — брехня, слідством доведено, я до голови не заходив. Заскочені зненацька прибічники соціалістичних перетворень на селі опору не вчинили. Обеззброївши вартового, ми зайшли до приміщення сільради і наставили автоматичну зброю — вони піднесли руки і здалися добровільно в полон. Капітан (?)... сидів у другій кімнаті, обмірковуючи стратегію наступного наступу. Коли я прочинив двері, він шарпнувся був по пістолет, але тріск видушеної шибки і відтак просунена лискуча чорна цівка машинівера розвіяли в нього охоту змагатися у стрільбі. Він без вибриків віддав зброю. В кімнаті нас залишилося троє.
Один провадив допит з товаришем.... другий читав захоплену
документацію. Капітан в останню, на його думку, хвилю життя став неймовірно балакучий, очевидно, маючи намір виговоритися наперед. Виявилося, що він сам — проти насильницького заганяння людей до колгоспу, але мусить виконувати наказ. Він розуміє, у країні коїться чорти зна що і першопричина зла — Сталін. Тут він розлючено махнув п'ястуком на портрет, що висів на стіні, відтак, подумавши трохи, звівся на стілець і скинув його з брязкотом на підлогу: — Це він, падлюка в усьому винен, — кричав капітан міліції, топчучи образ незабутнього вождя. В ту ніч він наговорив про Сталіна купу гидоти. Пам'ятаю, як він ще розповідав, що в душі — віруюча людина і що любить українську мову. Одне слово, перед нами стояв не представник радянських каральних органів, а глибоко гуманний з широкими демократичними поглядами чоловік. Минуле цього міліціонера не мало одверто умисне злочинного характеру, і ми знайшли за можливе не розстрілювати його. Становище його на моєму суді було вельми лоскітним. Мабуть, до них щось донеслося про його одкровення до нас. І коли голова трибуналу на моєму суді суворо запитав: — А чому ви не загинули на посту, як належить бойовому офіцеру? — той аж упрів, збагнувши обсяг навислої над ним небезпеки. — Так не було коли помирати, — похлинувся він. — Адже
миттю — автомат під шию, пістолет відняли і все. Я, бойовий офіцер пройшов фронт і не раз бачив смерть у вічі. Мені нема чим дорікнути. Саме тоді от і виникла версія, що він нами був мордований. Подібне звинувачення відпадає з логіки речей: якщо могли розстріляти, навіщо бити та ще й довго?
Протягом стількох років з вами ведуть розмови працівники КГБ. Із своїм небуденним минулим ви — досить помітна постать, щоб їхня обіцянка звільнити, в разі розкаяння, не була здійснена. Отже, що вимагається від вас?
Десь напередодні свого від'їзду з 35 табору капітан Утиро викликав мене і сказав: — Гаразд, Василю, пиши ось на помилування. Осуджуй своє минуле, націоналізм і будеш на волі. Ми тоді довго розмовляли з цього приводу, він ніяк не розумів мене і наприкінці, не стримавшись, підвищив голос: — Ну, чого тобі треба, чого? Що тобі дати, аби ти зробив це? — Україну, — сказав я й вийшов.
1978 рік. Урал.
