Дівчина - Вражливий Василь

Потім сам пішов на хутір. Марина сміялася.

Полукіпки, ніби стояли в очіпках. А стерня однобарвна, золота розійшлася по лану. На других нивах шумів ще нескошений хліб.

Марина йшла позаді, чогось весело співала.

— Чого ти тікаєш од мене?.. Так я найду ж не такого, як ти.

Полукіпки настовбурчились, а хутір завився перед очима в зелені кучері; перед ним залягли бурти, і тому видно було самі дахи.

Марина догнала Гордія.

— Ну й дурень же з тебе, й подратувати не можна. То я так.

— Та так, — призирливо протяг він, — і з хазяйським так, і з усіма так, і зо мною так...

— А як же?..

— Сатана... як сучка, до кожного лащиться...

— На те я дівчина.

— А як жінкою будеш?..

— Твоєю. Так твоєю я не буду...

— Побачимо...— і він хутко йшов уперед. По його твердому обличчі йшли маленькі струмочки поту.

— А хазяйського зажену на той світ... Він думає, що не зумію... То побачимо.

Марина уважно слухала й лице її ставало серйозне.

— Якби не такий... Ти ось сам здох би з голоду, як би не найняли... А двох жінок мати — не твоїй кишені...

— А ти хочеш за такого, щоб кишеня була.

— Нічого я не хочу.

Гордій скрипнув зубами, схопив її за руку.

— Ти...

— Одв'яжись... Дивись — що я тобі таке? Осінь.

Плелося плямами, падало на душу осіннє павутиння.

1 осінь, ніби очі душі, що одкриваються то песливі, а то холодні. Осінь закутує небо павутинням, переплітає. Біля хутора вдень борються вітряки з вітром: дощаті, полатані крила млинків мотаються, як перед смертю. Чорні тіні пробігають по-землі й крізь про-ріхи показують зелені плями; високо підлітають, і одміривши крок, падають униз. Млини, як опеньки порозкидалися... Коли вітру немає, то вони виставляють широкі руки й стоять, ніби зайці.

Гордій прохав Марину.

— Маринко, давай запишемося!

— Туди к чорту, одна, мабуть, здихає з голоду, так ти й мене так... Е, ні, не на таку наскочив.

— Може тому віриш, — він показав рукою на хату, — так той злиднів таких не візьме.

— І не треба...

Літо минуло. З поля позвозили снопи і поскладали у великі, високі стіжки. Згущувалися повесняні мокрі трави, збивалися, як ковтун. Становилося жовто.

— Ти знаєш, вже скоро й додому. Гордій думав про жінку.

— Ну, як тепер вернутися до жінки?.. Вона ж знає. А — баба й кінець... Всі баби...— сплюнув.

Марина крутнула головою.

На току стіжки куріли свіжим сіном; зверху на них лежали палиці... Відкілясь чувся післяжнивний сміх, плескіт річки.

— Марино! — глухо сказав Гордій, сховав очі за густими бровами, — оце я думав. Спав, возив сіно і все думав... як ти не запишешся — рішу.

Марина захолонула, в очах перескочили жахливі вогники. Гордій міцно зціпив Ма-ринину руку, нахилився.

— Так, чуєш?., жінку відбила, тепер записуйся.

— Пусти... запишемося... який ти страшний,— нехай тобі пек.— По її тілі пролізли холодні плями, вона здригнула.

Це було на току, де виростає, чуючи зиму, жито, Довге й тонке, і де під ногами толочилася полова.

Сірі стіжки куріли. По степу носилося листя, і його, мабуть, десь їли, як і курай.

Не рипіли перевесла, не гули машини. Вівці йшли з стерні отарою, збивали пилюгу, а чабан лякав їх батогом.

Марина обминала Павла, не хотіла йти й до Гордія. Але ввечорі Гордій ЇЇ зустрів біля клуні, він стиснув її руки і, ніби не чуючи сам себе, питав:

— Ти запишешся після строку?

— Пусти... запишусь.

Він не помічав, як холодніла Марина і як довго шукала спокою.

— А я зразу хочу, зразу, — насупившись промовив Гордій.

— Гордієчку... в тебе жінка ,€... в тебе ж грошей немає.

А він не слухав її:

— Сьогодні... Ти водиш: літо пройшло! Нічого не хочу знати.

— А як я не хочу...

— Ти не хочеш?! — очі йому зробилися страшні, сам він дужче й дужче давив Марині руки.

— Та ні... то так!.. Тьху на тебе! який нетерплячий, запишемося після строку.

Після цього пройшло декілька днів... Почали йти дощі... Гордій ходив сумний. Одного разу зустрів Павла, той сміявся.

— Що ж Гордіечку... сам не з'їв і другому не дав.

Гордій останні дні не бачив Марини, а насмішки хазяйського, ніби не чув.

Він думав: — вона ж казала, що буде жити зо мною.

Але все ж таки пішов шукати Марину, її ніде не було... Тоді він увечері підійшов до хазяїна й спитав між іншим:

— Де Марина?

Хазяйський син стояв біля вікна.

—Я ж тобі казав... Згадав ти пізненько,— промовив він, — вчора пішла ще вранці додому... Роботи, значить, немає... а їй залишилося два дні. По хліб може батько приїде.

Скривився Гордій, пішов у клуню.

— Одурила! А жінка?..

У клуні було тихо, тільки в кутку пищали мишенята.

А біля клуні стояли явори, листки пообсипались, і вони були холодні й голі.