Де подівся Леваневський - Антоненко-Давидович Борис
Його заперечення можливості побудувати соціалізм у одній країні Сталін блискуче спростував, успішно здійснивши колективізацію та індустріалізацію. Ні, Євграф Фірсович ніколи не був прибічником поглядів Троцького, і коли в середині двадцятих років у партії постало питання, чи продовжувати дискусію з Троць-ким, Євграф Фірсович, не кривлячи душею, проголосував проти. От хіба що хтось наклепав на нього за той анекдот про Гатчину й Троцького, що його він чув од когось і, може, сам розповів комусь. Анекдот таки подобався Євграфові Фірсовичу: як зватиметься всім відома Гатчина, перейменована раніш на Троцьк, тепер, коли Троцького оголошено ренегатом? Відповідь — "Рене-
Гатчина" була така дотепна, що Євграф Фірсович зареготав би й зараз, якби ситуація не була така сумна. А втім, і в анекдоті нема нічого поганого, та й Євграф Фірсович не пам'ятає, щоб він взагалі розповідав кому-небудь якісь анекдоти. Та якби в цьому була його провина, то слідчий, напевно, й розпочав би з анекдоту допит. А, власне, про що питав слідчий?
Євграф Фірсович став перебирати в пам'яті запитання, які йому ставились, і свої відповіді, й з усім цим було, либонь, гаразд. От тільки із відповіддю про соціальне походження загнувся трохи й сказав: "Походжу із селян-бідняків". І в цьому була правда. Не розводиться ж про те, що батько, коли дід погорів (чи не від того й пішло прізвище — Горєлови?), подався з села шукати щастя-долі в Москві. Колись батько закінчив першим учнем церковно-парафіяльну школу, й це допомогло йому через якийсь час улаштуватись лакеєм у "Слов'янському базарі". Батько хотів "вивести сина в люди" й дати йому не сільську освіту, а "справжню", де вчаться паничі, ось чому Євграф Фірсович опинився в одній з московських гімназій. Проте закінчити її не пощастило Євграфові Фірсовичу: батька за щось прогнали з "Слов'янського базару", не стало більше "чайових", а платити п'ятдесят карбованців річно за право навчання в гімназії він уже не міг, і Євграф Фірсович пішов з п'ятого класу.
Усе сказано правильно, але слідчий, видимо не вірячи його словам, здивовано спитав: "Селянсько-бідняцьке походження і — гімназія?" — "Так, неповних п'ять класів гімназії, а після демобілізації — робітфак і Московський університет".
Слідчий занотував: "Освіта вища". І це було правильно. Але хіба такий лаконічний запис міг сказати про страшне приниження батька, коли він, низько вклоняючись, намагався з усіх сил догодити п'яним купцям, потурав усім їхнім диким забаганкам, втрачав не тільки людську гідність, але й людське обличчя! Ось що коштувала гімназія!.. Нічого цього не відбивав протокол допиту, і що більше думав про нього Євграф Фірсович, тим дужче дратувала його і хитрість слідчого, і брак наполегливості під час допиту в самого Євграфа Фірсовича. Заснув він, змучений думками, аж перед ранком.
Збудив його загальний "підйом" о шостій годині, — більше спати йому не давали. До прозурки в дверях раз у раз підходив коридорний і, бачачи що Євграф Фірсович куняє сидячи, кричав:
— Не спати! Встати й пройтись по камері, інакше —карцер!
Довелось долати сон і терпляче чекати, що його ось-ось знову викличуть на допит.
Одначе на допит його не викликано, а натомість надвечір вивели з камери в двір, посадили у велику закриту машину, відому вже в місті під назвою "чорний ворон", і повезли для чогось у тюрму.
Це зовсім спантеличило Євграфа Фірсовича, і він не знав, що й думати. Чого це в тюрму, коли його не засуджено, навіть не допитано як слід, не з'ясовано, власне, в чому ж його провина?
Нічого не розуміючи, Євграф Фірсович опинився у великій камері, де на нарах і під нарами розмістилось не менш як душ двісті людей. "Ого, скільки їх тут!" — подумав він, розглядаючись, де б примоститись і собі. Досі Євграф Фірсович був певний, що за ґратами сидять тільки справжні злочинці — злодії, шахраї, грабіжники, ця клята спадщина капіталістичного минулого, та ще ті недобитки контрреволюції, що останнім часом з одчаю підняли голову. Але невже їх так багато?
Коли в'язні, трохи розсунувшись, дали місце сісти на нарах Євграфові Фірсовичу, він з острахом і цікавістю став розглядати камеру, шукаючи очима характерних бандитських пик і невдало підроблених під доброчинних радянських людей білогвардійських фізіономій. Та хоч як напружував він свою уяву й зір, а бачив навколо таких же звичайних людей, як і по той бік ґрат. Таких же службовців, колгоспників, траплялися й робітники, надто з молоді. Окремим гуртом трималися в камері китай-ці-городники з півдня Читинської області, в яких часто купував на базарі Євграф Фірсович редиску й огірки. "А їх за що ж? — подумав він. — Такі ці китайці працьовиті й чемні..."
Особливо вразила його велика кількість військових, серед яких був навіть ад'ютант командувача Забайкальської військової округи — старший лейтенант Прозванцев, якого в камері жартома звали "мятежный лейтенант Прозванцев". Здивували Євграфа Фірсовича й літні червоні партизани — колишні забайкальські козаки, що воювали з білими сотнями отамана Семенова. Хоч партизани трималися в камері теж окремо, пильнуючи своїх "сидорів", проте Євграф Фірсович залічив їх в одну суспільну групу з командирами й червоноармійцями, що здобула перемогу Жовтня й стерегла його здобутки.
Коли Євграф Фірсович оббувся трохи, він помітив, що тільки чотири чоловіки з усієї великої камери викликають у нього сумнів щодо своєї безневинності. Перший був Петька — досить типовий кишеньковий злодій, яких не раз бачив Євграф Фірсович на базарі й залізниці, люди їх ловили на гарячому й нещадно били, поки їх не брала прибула на ґвалт міліція. Але про Петьку одразу ж попередили Євграфа Фірсовича: це стукач, якого треба стерегтись; тюремна адміністрація навмисно впихнула його в камеру "ворогів народу", щоб мати там своє око, для чого Петьку через день викликають на коридор, де він дає інформації і підгодовується.
Другим непевним чоловіком видався Євграфові Фір-совичу молодий грек Посполітаки, або, як його звали в камері, — Посполітайка, що був уже засуджений за шпигунство на користь Греції. Цей блондин із зеленавими очима, крім прізвища, нічого не мав грецького у своїй зовнішності, і Євграфові Фірсовичу було невтямки, що могла мати від його шпигунства далека Греція, коли Посполітайка сидів безвиїзно в Читі, працюючи тут перукарем? У камері він був дуже потрібною людиною, бо зумів пронести й вдало переховував під час трусів лезо безпечної бритви, яким, приладнавши його до патичка з віника, потай голив "заможних" в'язнів за цигарку махорки. Проте Посполітайка голив і дурно, якщо хто не мав чим заплатити, — з гуманності й любові до свого фаху.
Деяку підозру викликав засуджений як шпигун кореєць Кім: занадто він низький для корейця й чи не є він потаєнний японець, що прикидається корейцем? Збивало з пантелику тільки те, що тоді як японці визначаються своєю чистотою й охайністю, Кім був страшенний нечупара, ніколи не вмивався й ходив по камері брудний і смердючий. А втім, з півлітра літепла, що видавали в'язням на добу, важко було виділити половину на вмивання, а коли виходити з тюремної теорії, що відро води заміняє кілограм масла, то вічно голодному Кімові не було ніякої рації витрачати воду для зовнішніх потреб.
Дуже непевним щодо свого соціального походження видавався Євграфові Фірсовичу комірник із "Загот-зерна", кремезний дядько Силаев, засуджений за економічну контрреволюцію: не інакше як колишній куркуль, що завчасу втік з села й приховувався в місті. Коли наступного дня в камері дехто одержав передачу й блатний Петька попався на тому, що нишком поцупив у когось кілька сухарів, його тяжко били. Петька повалився від ударів на цементову підлогу, і треба було бачити, як, відштовхуючи інших, до Петьки підскочив шулікою Силаев і бив його щодуху передом чобота в живіт, у голову й груди. Якби на одчайдушний крик Петьки коридорний наглядач не відчинив дверей до камери, навряд чи Петька залишився б живий. Від нього враз відступились, і, важно відсапуючись, Силаев сів на нари, дуже невдово-лений, що не дали порішити злодюги. Так розправлялися колись з конокрадами куркулі на селі, і Євграф Фірсович пам'ятає ще з дитинства одну таку трагічну сцену. "А втім, — подумав він, — не милосердствували з конокрадами й злидарі, в яких забрано стару шкапину — єдину годувальницю великої сім'ї". Отже, й цей єдиний аргумент проти Силаева був нетривкий.
З особливою бентежною цікавістю поглядав Євграф Фірсович на військових. Хто б міг думати, що їх у тюрмі так багато сидить! Кого тут тільки не було: піхотинці, танкісти, два спішені кавалеристи, пілот і бортмеханік; навіть якийсь бухгалтер-інтендант і політрук доповнювали цей своєрідний військовий кворум. Особливо інтригував Євграфа Фірсовича політрук: людина з такими обов'язками скоріше сама могла посадити когось у тюрму, ніж сидіти в ній засудженою. Як виявилось, Євграф Фірсович був недалекий від істини.
У камері виділявся рухливістю й балакучістю молодий чоловік Рум'янцев, що донедавна працював витівником у місцевому робітничому клубі. Чи то за інерцією від своєї веселої спеціальності, чи тому, що він був засуджений тільки на п'ять років — надзвичайно короткий, як порівняти з іншими, строк, Рум'янцев був оптиміст, бадьорий і енергійний. Це він ціною красномовності й уміння розворушувати найчерствіші людські душі випросив у двох скнар, що одержували передачі, триста грамів хліба й зробив з них мініатюрні шахи, в які сам ніколи не грав; це він посунувся й дав біля себе місце Євграфо-ві Фірсовичу; він же став йому й за гіда в цьому лабіринті людських доль. На прохання Євграфа Фірсовича він розповів про дивовижний поворот фортуни в політ-руковому житті.
— Уся біда політрука в тому, що він звернув увагу на трьох червоноармійців, котрі на політзанятгях ставили йому всілякі каверзні запитання, особливо про Троць-кого...
("Отак, як і мені студенти", — подумав Євграф Фірсович).
— Політрук, знаєте, сам був не дуже підкований, такі запитання його пантеличили й дратували, і він не придумав нічого кращого, як написати на тих трьох рапорт, що вони, мовляв, навмисно ставлять йому провокаційні троцькістські запитання.
("А може, й мені слід було б написати заяву на тих моїх студентів?" — подумав Євграф Фірсович і тяжко зітхнув).
— Червоноармійців посадили на губу, і незабаром військовий трибунал обвінчав їх на десять років кожного...
