Прокляття - Гуцало Євген
Проривав і шарував із року в рік сапами. А бур’яни росли високі, росло бур’янів багато й густо. Поки той довгий-предовгий рядок із краю в край доглянеш, то й сонце в потилицю напече, аж памороки паморочаться, й комарі та мухи накусають, що живого місця на тобі нема. Чекаєш того перепочинку та ковтка теплої води з пляшки, наче порятунку від бога. Від куряви хоч як запинайся хусткою чи не запинайся, однаково з голови до п’ят усі чорні, лише зуби зблискують білі в жінок. І не до співів, і не до жартів, бо кожній на думці тільки одне: коли вже той день до вечора, коли вже ділянку доб’ють.
Але на огляди художньої самодіяльності, на районні олімпіади народних талантів голова колгоспу хор-ланку виставляв. А ще їхній хор-ланка співав і на виставках досягнень у сільському господарстві. Ці виставки досягнень відбувалися щоосені в районі, колгоспи привозили хто що — і відгодованих свиней, і коней, що землю під собою били підкутими копитами, і снопи жита, пшениці та проса, і повні мішки гороху та гречки, і цукрові та кормові буряки, і яблука та груші. їхній хор-ланка співав біля досягнень із їхньої ж Заливанщини й співав:
Із-за гір та з-за високих Сизокрил орел летить...
Щоправда, на виставці досягнення з їхнього колгоспу не всі були колгоспні, хоча й не гірші поміж інших досягнень на виставці. Щоб не осоромитися, голова колгоспу наказував колгоспникам приносити все найкраще із своїх хазяйств, і вони, звісно, приносили. Тому-то їхня Заливанщина привселюдно могла похвалитися найрум’янішими та найсоковитішими яблуками і грушами, велетенськими гарбузами, неймовірних розмірів соняшниками, золотим литвом качанів кукурудзи, добірною картоплею. Не кажучи вже про квіти, бо й квітів люди не шкодували зі своїх дворів, знаючи, що голова колгоспу віддячить — чи гички випише саме тобі, а не комусь іншому, чи соломи виділить, коли доведеться покрівлю на хаті перекривати, чи накаже бригадирові дати коней у першу чергу, щоб привезти торфу з торфовиська чи палива з лісу.
Хор-ланка співав біля досягнень із Заливанщини:
Льотом сталінським орлиним всім осяюе він шлях...
У червоних чобітках, у запасці, у вишитій сорочці, у барвистих биндах, що різнобарвно гадючилися в чорному, галчиного крила волоссі, з паперовими квітами в биндах, співала в хорі-ланці і Лукія.
Як співала? Власне, співав хор-ланка, бо в кожної жінки таки був голос, та й яка ж то українка, котра не співає! А Лукія поміж інших жінок лише розтуляла та стуляла рот. Щоправда, розтуляла і стуляла рот вона так, що ніхто й запідозрити не зміг би, співає чи не співає ця вродлива смаглява жінка. Співає, ще як! Адже такий гарячий рум’янець пашить на щоках, адже так мило й проникливо дивляться її карі очі, адже так ревно перехиляє голову то на ліве, то на праве плече. І, звісно, чи не кожному здавалося, що поміж інших натхненних голосів чують і її лагідний голос, і не одному здавалося, що поміж інших голосів її голос чи не найсердеч-ніший та найчарівніший.
На вершини всі ми линем, сонце променем в очах...
І не могла вона відмовитися від тих хорових співів: без неї, виявляється, хор-ланка розпадався, вже переставав бути хором-ланкою.
Під час тих співів Лукія впала в око районному начальству, оте районне начальство пропонувало заливанщицькому голові колгоспу висунути голосисту буряківницю на активістку, аби з трибуни всяких нарад і зльотів ділилася трудовим досвідом, але голова колгоспу зумів якось викрутитися, Лукія так і не потрапила на жодну з трибун ані в районі, ані в області.
— Наталко, що з тобою? — допитувався за обідом Степан, прискочивши машиною з колгоспу.
— А-а, ти не повіриш, коли скажу,— метушилась Наталка по хаті, хоча навіщо метушитись, коли обід на столі, спокійно їж разом із чоловіком.
— По роботі щось?
Наталка, себто Наталя Семенівна, вчителювала у їхній сільській школі, у середніх класах читала дітям хімію, зоологію та ботаніку.
— Значить, так, Степане Андрійовичу...
Вона зупинилася посеред хати, її виразисті карі очі світилися глибоким смутком, який завжди так розчулював чоловіка, примушуючи його сповнюватися мимовільного жалю-співчуття до Наталки.
Вловивши незвичайність миті, він випростався за столом дебелою постаттю, аж зарипів стілець.
— Тільки, Степане Андрійовичу, не втрачай рівноваги.
— Мене так просто не вибити з рівноваги.
І хоч очікував на її річ, та все ж таки, вона це бачила з виразу настороженого обличчя, наперед побоювався довідатися негадане й неждане.
Вона молитовно склала руки (колись, іще в молодості, й так само ще тепер він розчулювався на цей жест) і сказала:
— Я сьогодні була в матері... Занесла харчі...
— То й що? — нетерпляче обірвав, і кутики його губ владного малюнка сіпнулися дражливо.
— Мати Лукія заговорила.
Тепер пильно дивилася на Степана, що сидів за столом.
Він відклав ложку, звівся. Високий та громіздкий, мало стелі не сягаючи крупно виліпленою сивою головою, здавалося, він зараз прожогом вискочить із-за столу й побіжить
кудись, бо йому нагально треба кудись бігти, десь бути, тільки не вдома.
— Як заговорила? — злетіло.
— Як усі люди.
— Ти... ти... сама чула?
— Чула так, як тебе чую.
Степан важко підійшов до неї, узяв II смагляве обличчя в лещата міцних долонь і стиснув так, як стискують на стиглість кавун.
— Ти... ти... знаєш, що ти говориш?
—• 3-з-зна-аю...— надсадно видушила. А коли відпустив її обличчя, відсапалася й сказала: — Мова повернулася ні з того, ні з сього. Я зовсім не сподівалася, що вона заговорить, а як почула — мало сама не збараніла, язик віднявся. Мова' ще тільки повертається... Знаєш, мабуть, у неї і пам’яті не було, пам’ять теж повертається.
— Чому ти про пам’ять так?..
— Чому? Бо раптом спитала, хто я така. Ми ж не так рідко зустрічаємося, повинна б не забувати, а тут — забула. Я сказала, що невістка, а вона якось так недовірливо дивилася, наче я обманюю її.
—— А може... а може, вона завжди вміла говорити? А перед людьми лише прикидалася? І перед нами прикидалася?
— Свят, свят, Степане, що з тобою? І чого б це мати Лукія придумувала для себе таке горе? Не придумувала, горе справжнє.
— А як знову пропаде мова в неї?
— Хай господь боронить. І подумалося ж тобі таке! Маємо радіти, що говорить, хай говорить... Куди ти? А хто пообідає за тебе? Усе прихапцем та прихапцем, і не поїси по-людському.
— Не вірю, ото піду й" сам подивлюся. Так хочу з нею говорити. Адже завжди мовчала. Адже я син материн — і ніколи не говорив із матір’ю, голосу її не чув.
— Чого такий зворохоблений, Степане? Заспокойся. Не треба так нервувати. Радій потихеньку, що дар мови повернувся.
— Та радію... Радію так, аж плакати хочеться.
— Авжеж, це вже така радість, що не хочеш, а заплачеш.
— Не повірять люди, ніхто не повірить!
•— Повірять. Почують — і повірять, бо ще не в таке вірять.
— Може, мати і в мене спитає, хто я такий?
— Може, й спитає, коли забулась...
— Господи, про що ж із нею говорити?
— Хіба для рідної матері не знайдеш слів? І рідна мати знайде слова для тебе, вже якось порозумієтесь.
—1 А може, вдвох підемо до неї?
— Та не бійся, зовсім перестрахопудився, йди ж до матері, йди.
Зоставишся сама у великому, на п’ять кімнат, будинку, Наталя Семенівна спершу завагалася — прибирати чи не прибирати зі столу, коли обід так і не з’їдено. Чим-чим, а Степан завжди любив похвалитися апетитом, на який ніколи не скаржився. Сніданок, обід, вечеря мали бути вчасно на столі, а він вчасно з’являвся до сніданку, обіду та вечері. Авжеж, були відхилення від узвичаєної норми, але в якого голови колгоспу їх не буває. Про чергове таке відхилення в сім’ї чимало говорилося, Степан у мальовничих подробицях розповідав про ті перепони, які склалися в нього на шляху, скажімо, до обіднього столу, а Наталя Семенівна щиро співчувала, знаючи, що її співчуття йому потрібне, що воно для нього має лікувальні властивості. Чоловік не шанував людей, які байдуже ставилися як до своїх харчів, так І до режиму харчування. До хворих він ставився не те що погордно, а просто зневажав, особливо ж зневажав хворих на шлунок, на всякі виразки. Мовляв, самі винуваті, самі себе довели до такого стану. Мовляв, коли ти сам не дбаєш про свій організм, про своє здоров’я, коли ти сам собі ворог, тоді ти байдуже ставитимешся й до дорученої тобі справи, до співробітників. А коли йому доводилося зустрітися з людиною, що зналася на стравах і любила поїсти, яка тямилася на марках вина чи коньяку, але нітрохи не зловживала, зберігаючи у цьому такий необхідний здоровий глузд,— Степан Андрійович не приховував свого захоплення, а потім і не забував, згадуючи за будь-якої слушної нагоди, нітрохи не сумніваючись, що така людина по-справжньому шанує себе, як найзацікавленішу міру справжніх цінностей у цьому світі, що така людина ніколи байдуже не поставиться до дорученої їй справи, до співробітників. І ще не сумнівався Степан Андрійович у тому, що не тільки він зумів по достоїнству пошанувати когось, але й його по достоїнству пошанували, тому-то після зустрічей із такими людьми сповнювався ще дужчої, ще невитравнішої самоповаги, необхідність у якій відчував завжди...
Отже, Наталя Семенівна вагалася прибирати посуд зі столу так, наче хазяїн, який несподівано вискочив із хати, ось-ось повернеться назад, статечно всядеться на своє місце на покуті, на якому ніхто ніколи не смів сідати, й доїсть страви — з належним пошануванням страв і самого себе.
Хоч і знала, що начебто не повинен повернутись, а чекала.
А потім зрозуміла, що чекає на звук мотора машини.
И тільки подумала про звук мотора, який мав би долинути з двору, і тоді б вона переконалася, що Степан Андрійович поїхав до матері, як до кімнати долинув сигнал клаксона. За першим сигналом, різким і коротким, долинув другий сигнал, протяжніший і вимогливіший. Хто б міг сигналити? Невже чоловік? Але чому він досі не завів машину й сигналить?
Коли йшла через веранду, знадвору долинув третій сигнал клаксона, який начебто сам захлинувся від свого безсилля.
По крутих приступцях ганку вона заквапилася до відчинених навстіж дверей гаража. Побачивши хазяйку, на хатньому причілку, під блискучою цинковою ринвою, звелась руда німецька вівчарка Травіата й заскімлила.
Довгі чоловікові ноги двома нерухомими колодами стриміли з "Волги", й Наталя Семенівна відчула не те що занепокоєння, а напад раптового страху.
— Степане! — покликала з дверей гаража.
Але мовчав навіть клаксон, який досі клично озивався кілька разів.
Сірі чоловікові очі застигли на нерухомому обличчі двома болісними безхмарними калюжками.
