Біля Лебединого озера - Дрофань Анатолій

А я думала, що це наш бригадир, він увечері тут був.

— А ви ж чого ходите одна так пізно? Не страшно? — поцікавився професор.

— Ну, що тут страшного... Я тут цілу ніч. Он там,— жінка махнула рукою кудись вбік,— сто п'ятдесят колгоспних корів. Я дояркою працюю, а мій дідусь — пастухом і сторожем. Але він захворів, і от я сторожую за нього.

Коли вона сіла на сіно, Гаша побачила, що це була молоденька дівчина. І Гаша, відчувши до неї якусь симпатію, щиро сказала:

— А ми приїхали з міста на полювання до Лебединого озера.

Дівчина помовчала, потім задумливо:

— Мабуть, це так цікаво. І ви теж стріляєте?

— Ні, Іван Іванович стріляє, а я хочу просто побачити білих лебедів.

— Білих лебедів? Дідусь казав, що він багато їх бачив тут, а мені так і не доводилося застати їх на озері. Я тільки бачила, як вони літають.

Степанида, мабуть, була рада, що зустрілася з людьми і що в розмові з ними може скоротати ніч. Вона допомогла професорові і Гаші поглибити ніші в копиці, охоче розповідала про себе, про те, як живе, як доглядає худобу. Потім Гаша сказала, що хоче пити, але вона згадала, що води вони не взяли з собою. Дівчина, зрадівши, що може чимось допомогти, запропонувала:

— А ви дайте котелок, я зараз збігаю і принесу. Чи не випили б ви молока — хорошого, свіжого?

— Нащо вам бігать, потерплю,— відмовилась Гаша.

— Та це ж недалеко. Ось тут метрів за двісті починається стерня, там велика скирта хліба, а за скиртою знову луг, і там наш табір. Давайте, давайте котелок.

— Ну, дивіться, якщо вам неважко, принесіть води,— погодилась Гаша.

Степанида взяла котелок і швидко зникла в темряві.

Коли вона повернулася, Іван Іванович, зарившись у сіно, дрімав, Гаша вилізла на копицю і, лежачи горілиць, дивилась у небо.

— Ви уже спите? — запитала дівчина.

— Ні,— обізвалася Гаша.

— А... ви нагору вилізли... Я вам принесла свіженького молока. Сама доїла. І води взяла в глечик. — Прихилившись до копиці, вона простягнула в одній руці котелок з молоком, у другій — глечик з водою.

Низько, здається, пропливали хмари. Зірки то щезали, провалюючись кудись у темряву, то знову з'являлися, переливаючись оранжево-червоним світлом. На річці зеленими і червоними вогнями горіли бакени і ніби пливли, тікаючи кудись вдалину.

Схиливши голову до Степаниди, Гаша пошепки, так, щоб не розбудити Івана Івановича, розповідала, як вона збиралась на полювання, як важко було умовити матір відпустити її, Гашу, на річку і як допомогла їй Зоя Космодем'янська.

— Хто? — перепитала Степанида.

— Зоя Космодем'янська,— повторила Гаша.

— А в{и знаєте, коли мені в чомусь важко, я теж думаю про Зою. І яка вона тільки була смілива!

Прихилившись головами одна до другої, вони шептались довго, ніби не годину тому познайомилися, а вже були давніми, нерозлучними подругами.

— Приходьте до нас у село,— запрошувала Степанида.— У нас такі хороші ферми — цегляні, з автопоїлками, підвісною дорогою. А скоро, казав голова, ще буде автодоїлка. Ви бачили, Гашо, автодоїлку?

— Ні, не бачила,— відповіла Гаша.

— І я не бачила,— зітхнула Степанида.— Я вже її просто не діждуся. Доярки кажуть, що тоді нам можна буде і в клуб частіше ходити, і в кіно.

Було за північ. Сяючи вогнями, кидаючи світлі доріжки по воді, пропливав по Дніпру великий пароплав. Поклавши голову на зігнуту руку, Гаша стежила, як він поволі повзе, усе віддаляючись.

Тихо жебонів голос Степаниди, дзвенів над вухом комар, чути було хропіння Івана Івановича під копою.

Потім пароплав почав щезати, ніби провалювався кудись у пітьму. Це навіть був уже не пароплав, а один вогник, маленький і тремтячий, ніби далека зірочка. І ось вона зовсім погасла. А разом з нею чомусь замовк і комар, ніби в нього обірвалась тоненька струна, по якій він водив маленьким смичком. Тільки жебонів ще голос Степаниди, але теж якийсь чудний, завмираюче-далекий...

Степанида, помітивши, що Гаша уже довгий час не озивається, тихо спитала:

— Ви, може, спите вже?

їй ніхто не відповів.

— Оце так, а я все гомоню,— сказала дівчина,— піду й собі.

* *

*

Гашу розбудив дощ. Вона підвела голову, кілька секунд оглядалася навколо. Степаниди не було, зник на Дніпрі пароплав, тільки зелені та червоні вогники бігли по річці, зникаючи в темряві. Було, як і звечора, тепло, але небо стало темним: у ньому погасли всі зірки.

"Треба злазити",— подумала Гаша.

В ту ж мить спалахнула блискавка. Від неї запаленіло все небо багряно-червоним полум'ям, і на одну мить Гаша побачила луг з копицями, праворуч, на пагорку серед стерні, скирту, про яку говорила Степанида. А коли вогонь погас, стало ще темніше, ще дужче залопотів дощ.

Гаша швидко сповзла з копиці, тривожно покликала:

— Іване Івановичу... Іване Івановичу...

З-під сіна почувся глухий голос професора:

— Що трапилось?

— Дощ, Іване Івановичу,— сказала Гаша.

— Дощ? Це погано. Ну, що ж поробиш, ховайся під копицю.

Коли Гаша залізла в продовгувату нішу і зарилася в сіно, знову спалахнула сліпучо-білим полум'ям нова зірниця.

Дощ глухо шумів, барабанячи в сухе сіно копиці. Спочатку Гаша навіть розрізняла окремі удари крапель. Потім вони злилися в суцільний шум, і коли б не гуркіт грому, що з кожним разом ставав усе сильнішим, ближчим, хороше було б спати під той шум у цій теплій, затишній ніші. Гаша підклала під голову руку, підняла комір кофти, щоб сіно не залазило за шию. Ніжні пахощі свіжосушеного різнотрав'я були такі сильні, що, здавалося, аж лоскотали в ніздрях. Якась стеблина колола Гаші ногу трохи нижче коліна. Вона простягнула руку, намацала те сухе упруге стебло, зламала його. І тепер було так зручно, м'яко, затишно.

"Це, мабуть, мама,— подумала Гаша,— почувши грозу, буде хвилюватися, непокоїтись. Та коли б вона знала, як їй, Гаші, хороше тут, зрозуміла б, що всі хвилювання даремні. А де це зараз Кость і Вова? Може, не встигли доїхати, і дощ застав їх на ріці, і вони оце десь мокнуть, бідолахи?"

Минуло з півгодини. Гроза посилювалась. Гаша відчула, як холодна струминка води побігла зверху і примочила їй волосся. Вона відсунула голову, але і там було вогко. Тоді трохи зігнулася, глибше залізла в нішу. Гаша заплющила очі. Але навіть через вії видно було світло блискавок, що все частішали.

Чути було, як перевертається, зітхає професор. "Мабуть, і він лає себе, що не відмовив мені,— подумала Гаша.— І теж даремно. Адже їй так гарно, цікаво тут".

Через кілька хвилин після особливо сильного удару грому Іван Іванович чомусь виліз з-під копиці на дощ, різким голосом покликав:

— Гашо, Гашенько... Більше тут залишатися не можна... Гашо...

Вона розплющила очі, відсунула рукою сіно, що затуляло нішу.

— Що таке, Іване Івановичу?

— Нам негайно треба йти звідси.

— Чому? — здивувалася Гаша.

— А он глянь.

Гаша висунула голову. Десь далеко на Дніпрі темно-червоним сяйвом палахкотіла пожежа.

— Ця грізна сила, на жаль, не знає, під якою копицею сидять люди. І не роздумуй, вилазь, вилазь,— додав професор чомусь роздратовано.

— Але ж такий дощ...

— Дощ як з відра, але все-таки від копи треба відійти хоча б метрів на двадцять.

Вони пішли від копиці в напрямі болітця. Кинувши на землю оберемок сіна, професор сказав:

— Лягай, Гашенько.

Він хотів зверху прикрити її сіном, але Гаша відмахнулась.

— Та нащо ви, хіба це допоможе?

Кілька хвилин лежали мовчки. Гаша відчула, як по спині, ніби холодні п'явки, поповзли струминки води. По обличчю боляче били тверді краплини дощу, і вона, розстебнувши жакет, прикрила голову полою.

"Коли б мати хоч на одну секунду могла все це побачити",— подумала Гаша.

— От тобі й Лебедине озеро,— промовив професор з якоюсь важкою іронією, глибоко зітхнувши.

Блискавки били раз по раз. Небо стрясалося від якогось суцільного гуркоту. Гаша ніколи в житті не бачила такої сильної грози, не бачила такої страшенної зливи.

— Гашенько, ти, мабуть, зовсім занепала духом,— сказав професор.

— Ні,— відповіла Гаша, не розплющуючи очей,— але дощ і оглушливий грім уже мені набридли.

— Знаєш, Гашенько,— промовив професор після паузи,— у людини повинна бути сила волі. І ось бувають хвилини в житті, коли людина завдяки цій силі переборює неймовірні труднощі, хвороби і навіть смерть. Але треба, щоб ця сила, цей вогонь не погас. Ось так і ми можемо цілісіньку годину пролежати під зливою, але завтра будемо цілком здоровими, ніби нічого й не трапилось. Головне—не занепадати духом.

Гаша посміхнулась:

— Підбадьорюєте, Іване Івановичу.

В цю хвилину вдарив грім якось особливо різко, з трісканням, ніби над головою розкололось величезне дерево. Гаша почула навіть коротке сичання десь у повітрі. Слідом за тим покотилася луна.

— Це вдарило, здається, зовсім близько.

Гаша розплющила очі, підвела голову, побачила поблизу над землею вогонь, схожий на полум'я величезної свічки.

— Що це, Іване Івановичу, погляньте?

— Де?

— Он подивіться,— Гаша показала рукою в темінь.

— Так воно й є. Вдарило поруч з нами. Горить копиця.

— Копиця? — перепитала Гаша.

— І дуже близько,— сказав професор, швидко підвівшись.

Гаша схопилася й собі.

— Так її ж можна ще погасити,— вигукнула вона, ледь стримуючи дрож всього тіла.

— Мабуть, можна, якщо не гаяти часу,— промовив професор, протираючи пальцями окуляри.

— Ну, то побігли! — майже крикнула Гаша.

Полум'я розгоралося. Йдучи ввечері з професором, Гаша не помічала, що на болоті так багато купин. А тепер раз у раз спотикалася, била ноги, падала. Полум'я піднялося вгору, і вже можна було бачити, що горить не копиця, а скирта хліба, про яку згадувала Степанида.

Підбігши ближче, Гаша помітила, що хтось уже намагається вилізти на скирту, але щоразу, піднявшись на метр-два, сповзає на землю. Це була Степанида. Вона обернулась і, ніскільки не дивуючись появі Гаші, владно сказала:

— Це добре, що ви прибігли, допоможіть мені. Ставайте тут, а я вам на плече.

— Лізьте.

Кілька разів Степанида не втримувалася і знову зривалася. Але нарешті, зібравши всі сили, відштовхнулась від плеча Гаші і, зціпивши зуби, лізла все вище і вище. Горіли наколоті руки, німіли пальці, здригалися від напруження ноги, але вона таки трималась.

Ледве переводячи подих, Степанида видряпалась наверх.

— Гашо, там налигач біля вас,— крикнула,— кидайте скоріше мені і теж вилазьте сюди.

Степанида ухопила мотузку і, тягнучи її щосили до себе, допомогла Гаші вилізти нагору.

Дощ, що лив ніби з якоїсь прірви, не давав розгорітися вогню.