Федько, прибулець з інтернету - Гридін Сергій

Не розуміючи, що з ним роблять, Федько зарепетував як недорізаний:

— Я здаюсь, я все скажу! Гроші у підвалі, у глечику, коштовності закопані в саду під грушею, а я в дитинстві не слухався тата!

— А-А-А-А-А-А, мамо! — закричав і собі Професор. — Інопланетянин! Бий його, Сашку, бий чим-небудь! Бо зжере і не подавиться.

Біленький узяв Федька на руки і відскочив до столу.

— Я тобі дам — бий! Ич, моду взяв. Він і так геть затурканий.

Петрик трошки заспокоївся і вже з цікавістю поглянув на прибульця. Вірус набрав загрозливого червоного кольору, ніздрі у нього роздимались, і він весь був схожий на бичка перед коридою.

— Дивитися треба, шановний, на кого сідаєте. Тільки приліг, тільки рідний Інтернет уві сні побачив — як отаке вайло всілося і ну давити! Що ж ви за люди такі?! Один олівцем штрикає, другий задушити хотів… Ех, нема мені щастя!

Обличчя Професора стало буряковим. Він такого ще не бачив! Хто? Що? Справжній Вірус! І в кого? У них із Сашком! От хлопці з класу заздритимуть! І він зручніше вмостився на ліжку, готовий слухати, звідки ж узявся цей милий Вірусик, який тепер забезпечить їм популярністю до кінця шкільних днів!..

Розділ 3

— Оце так історія! — в захваті прошепотів Професор. — Хто б розказав — не повірив би! Але ж ось він, лежить, розвалився на ліжку, відпочиває.

Тут Петрик згадав про гру, яку все ще тримав у руках, і друзі, миттю забувши про Віруса, відвернулися до комп'ютера.

Хлопці схилили голови над столом і щось зашепотіли, дивлячись, як встановлюється гра. Ось-ось — і вони полинуть у чарівний світ піратів, вітрильників, золота й абордажів.

Федько лежав на ліжку, розкинувши свої коротенькі ніжки та насмішкувато дивився на Залізяку.

— Хіба ж це гра, — не витримав він. — Не вмієте ви розважатися, ось що я скажу.

— А ти можеш вигадати щось ліпше? Ти, вірус, який тільки все псує і від якого самі проблеми?!

Страховисько якось дивно посміхнулось, поглянуло на друзів, набрало темно-синього кольору, надулося і…

* * *

…Сашко розплющив очі, подивися навкруги і нічого не міг зрозуміти. Він стояв на березі моря, та де там моря — це був справжнісінький океан, з великими хвилями та скелями, що схилились над водою. Вдалині гойдався на рейді корабель з білими вітрилами, з гарматами на носі — точно такий, як у підручнику з історії. Тільки цей мав чорний прапор на вершечку щогли.

Біленький озирнувся і побачив, що біля нього стоїть якесь невідоме створіння, дуже схоже на його друга Професора, але взуте в подерті постоли та вдягнене в якесь лахміття. Ноги й обличчя його були брудні, як під час літніх канікул у селі в бабуні. Професор, а це був таки він, здивовано крутив головою на всі боки і кліпав очима, які стали завбільшки з чайні блюдця.

— Де я? Хто я? — прошепотів Петрик, повернувся до Сашка і враз розреготався.

"Здурів, — подумав хлопчик. — Ех, шкода втратити такого друга в молоді літа!"

— А що це з тобою? — ніяк не міг заспокоїтися Професор. — Ну в тебе й вигляд!

— Та ти на себе подивись, опудало городнє!

— Сам ти опудало! Вирядився, як на карнавал. Піджак, як ото у кіно показували, (як же він називається… у XVIII сторіччі такі носили… забув). Чоботи начистив, голову хусткою зав'язав. Та ще й шпагу начепив, наче пірат якийсь. А шпага, до речі, з чого? В мами шампура для шашликів вкрав?

— Що би ото я молов? На себе поглянь! Весь обірваний, на ногах — казна-що, брудний, як той дядько, що по смітниках пляшки збирає!

Професор подивився на свої ноги, підніс до обличчя руки, від яких шматками відвалювався бруд, і аж скрикнув.

— Ой-ой-ой, — залементував він. — Що ж то з нами зробилось? А може, це якась масова галюцинація? — (от же розумний хлопець, слова які знає!).

— Оце розваги! Оце я розумію, а то втупить очі в монітор і бігає собі кнопками. А ти по-справжньому походи, з піратами повоюй, з гармати постріляй. От тоді й видно буде, чи справжній ти чоловік! — спершу почули хлопці, а тоді побачили на великій плескатій каменюці задоволену пику прибульця з Інтернету. Хазяїн пики (тепер ясного рожевенького відтінку) потягнувся, як кіт, замружив очі та влігся засмагати.

— Ах ти ж жертва антивірусна! Так це ти над нами познущатися надумав! Ну я тобі зараз влаштую показовий бій боксерів— суперважковаговиків!

Петрик надувся як індик і почав наступати на Федька, розмахуючи руками. Той злетів з каменюки і кинувся тікати, метляючи своїми ніжками та чіпляючись за уламки скель. Тіло його стало перелякано-жовтим. Він волав, наче первісна людина, яку хочуть з'їсти шаблезубі тигри.

— Так ви ж самі хотіли справжню гру! Я Ж ДЛЯ ВАС СТАРАВСЯ! От невдячні! Та я в собі останні вірусні нахили придушив, навіть не поламав і не зіпсував нічого, а ви!..

Професор вражено зупинився. А це ж дійсно чудова пригода, варта двох, а то і трьох найсвіжіших рольових ігор! Хлопці з класу обридаються від заздрощів! Ох ти ж мій маленький Вірусик! Він уже був готовий розцілувати це химерне створіння в його поросячий носик. Лиш одне його непокоїло в цей момент:

— А чого це я обідранець якийсь, а Біленький виглядає як франт? — поцікавився він у Федька. — Чим це я гірший за нього?

Федько вже трохи заспокоївся і насторожено виглядав з-за каменюки. Очі його ще перелякано блищали, але колір поступово змінювався на блідо-рожевий — Вірус приходив до тями.

— А хто мене супчиком годував, хто ковбаскою врятував від лютої голодної смерті? Якби не він, то лежав би я зараз десь під тином одинокий та покинутий! А ти мало що бити хотів, так ще й всівся на мене, мало всі кості не переламав.

— Ну гаразд… Ходімо, подивимось, у що ти нас втягнув, — відвернувся Професор, усе ще ображений на Федька за невдале, на його думку, перевтілення.

Біленький поправив шпагу, яка весь час лізла йому між ноги та заважала ходити, і пішов за другом. Вірус поплентався за ними, не полишаючи скиглити:

— Ну та візьміть мене хтось на руки! Це я в реальному світі літати можу, а у віртуальному — тільки ходити, та й то недовго. А ще ж я місяць нічого не їв!

— Ах ти ж брехун нещасний, — повернувся до нього Сашко. — Ти ж у мене вдома всі припаси повиїдав!

— Так це ж коли було!

— Ну давай, лінивий комп'ютерний хом'яче, лізь на спину! Нехай уже — понесу тебе трохи.

Біленький посадив його собі на плечі, і друзі рушили вузенькою стежкою між скелями, яка вела від берега до лісу і ховалася серед дерев*..

— Слухай, Федьку, — несподівано обернувся Професор, — а як ми додому попадемо звідси? Скільки ми маємо тут, як гірські барани, по каменюках стрибати?

— А поки всі рівні у грі не пройдете, не попадете нікуди! Такі правила, хіба ти не знаєш? А от що для цього зробити треба, то навіть і не питайте — не знаю я. Будете самі розбиратись. А я буду сидіти собі на теплій шийці та контролювати процес!

Хлопці переглянулись, і в їхніх очах майнула тінь жаху! Що ж тепер робити, куди йти, як звідси вибиратися? Вони озирнулись навколо. Корабель, що досі стояв на рейді, розправив вітрила і плив до берега. Чайки квилили та літали над ним, шукаючи їжі. На носі судна стояла якась людина, і вже можна було побачити в її руках підзорну трубу, направлену в їхній бік. Людина розмахувала руками і щось кричала. На її крик на палубу вибігло ще кілька постатей, у їхніх руках поблискували шаблюки!

— А зараз я би швиденько втікав звідси, — знову обізвався Вірус, відсвічуючи червоним кольором. — Не подобаються мені оті дядьки, які на нас дивляться та залізяками махають! Може, вони просто хочуть нам подарунки передати, але щось вони не схожі на помічників Святого Миколая!

І друзі майже побігли по стежці, ховаючись між дерев від підозрілих незнайомців.

Незважаючи на небезпеку, годі було не зачаруватись навколишньою красою. Високі корабельні сосни росли на кам'янистому ґрунті, тягнучи вгору міцні гілки. А небо — синє-синє, без жодної хмарки. Дуже цікаво було уявляти, що в рідному місті зараз зима, сніг та мороз! А тут — хоч купайся, хоч засмагай (звичайно, якби не ці чужинці, що, судячи з усьоґо, мають намір їх упіймати).

Петрик ішов попереду, а Біленький з вантажем на шиї ледве за ним встигав. Професор перечитав дуже багато книжок, і для нього не було секретом, що оті люди, які махали з корабля, — ніхто інший, як справжнісінькі пірати. І це його зовсім не тішило!

Друзі вже досить довго йшли вгору. Федько пригрівся на плечах у Сашка і тихенько похропував. Біленький хвалив себе за те, що багато уваги приділяв спорту. Саме тому він міг нести свій вантаж, не відстаючи від Професора. Тим часом Петрик уже ледве тягнув ноги.

"Ох, — подумав Професор, — це тобі не книжки читати, тут треба мати здоров'я, як у слона, щоб отак бігати".

Він удав, наче наступив на щось колюче, й присів під деревом, тільки й мріючи, щоб прилягти на теплому сонечку та витягнути втомлені ноги.

— Привал! — сказав Петрик, і Сашко теж радо всівся поруч, з полегкістю знявши з шиї комп'ютерного монстра та поклавши його під дерево. Той навіть не прокинувся, і лише посіпував уві сні своїми куцими ніжками. Було видно, що Федькові сниться щось дуже приємне. Він зрідка усміхався і ставав ніжного-бузковим, аж мало не пахло від нього квітами.

Розділ 4

Петрик трохи відпочив і, піднявши голову, став оглядатися. Під деревом дуетом похропували Біленький та Федько. Зверху чудернацькі птахи видавали якісь дивні звуки, гули великі волохаті бджоли. Неподалік посеред галявини росли дерева, на одному з яких біліли велетенські квіти. Вони були схожі на квіти магнолії, які хлопчик бачив у Криму, коли відпочивав там разом з батьками. Над цими квітами снували дуже-дуже гарні кольорові метелики, що розмірами більше нагадували пташок, ніж комах.

Професор підвівся й з цікавістю попрямував до галявини — йому страшенно захотілось роздивитися цих створінь зблизька.

Навшпиньках він підійшов до кущів, які колом охоплювали невідомі дерева, й обережненько став крізь них пробиратись. Але раптом хлопець відчув, як земля втекла у нього з-під ніг. Петрик голосно скрикнув і інстинктивно схопився руками за кущі. Він повис у глибокій ямі, не маючи змоги самостійно вибратися нагору.

— Біленький, Федько! — голосно кричав він. — Рятуйте, допоможіть мені вилізти звідси!

Сашко здригнувся, різко підняв голову, але не міг розгледіти, звідки лунає голос.