Хвороба після одужання - Первомайський Леонід

Яків склав газету й хитаючись став ходити вздовж вагону. Думав про сестру й про те, що він з нею робитиме. Уявляв її собі чомусь в білій довгій сорочці з розпущеним волоссям і великими очима. В неї очі, як і в нього, прозеленкуваті— він побачить ніби свої очі — тільки божевільні.

Починала боліти голова й думки стрибали безупину одна через одну, уходила думка й знов поверталася.

У вагоні було душно. Надворі стояла весіння погода й уже не було снігу на полях зовсім, а число, до якого встановлено опалювати вагони, не прийшло й управління шляхів не скасовувало постанови про терміни опалення.

Яків подумав щось про наше безголів'я, про економію й про те, що так господарюючи ми навряд чи дійдемо до бажаної мети й знову його думка стрибнула назад.

Зараз проводяться райконференції, він не на одній не був, чи зможе ж він бути на окружній ? У паркомі подивилися на нього запитливо й без слів дали відпуск. .. невже в нього такий безнадійний вигляд? А який вигляд мають божевільні? И думки знову повертали до сестри. . •

На станціях до вагону заходили нові пасажири, инші хапливо ^прокидалися й бігли до дверей. За четвертою зупинкою у вікно постукав світанок. Він був холодний і туманний, біліло на обрію небо й схожий був обрій на обморожене вухо. .. чого вухо ? — подумав Яків і зрозумів, що вухо тому, що зараз він думав про сестру, як у дитинстві вона вчила його абетці й тягала за вухо, коли підчас занять він раптом надимав губи й кричав:

— Хоцу кіску!

А ранок нечутною кошачою ходою прийшов. За рожевим туманом на обрію не видно було сонця, але присутність його відчувалася. З запітнілих вікон вагону збігали сльози й висихали.

Прокинувся дядько, що спав, підклавши під голову торбину й шапку, помацав усі кешені, за пазухою і в халявах, упевнився, що гроші при ньому й документів не вкрадено, пішов до вбиральні. Прийшов відтіль умитий і свіжий, розчісуючи густу бороду. Він сів насупроти Якова, подивився з — під напіввилізлих брів, зібрав чоло в зморшки над переніссям і сказав, ніби залишив на хвилину внічну розмову.

— А що ж таке з сестрою?

Якову не хотілося розповідати про сестру, але хотілося говорити, щоб не було так важко й він з подробицями, намагаючись говорити як можна простіше, розповів дядькові про лист і про те, що вмерла в нього матір і сам він хворий, лише встав з ліжка...

Сказав і стало легко. Подумав, що так ніколи нікому б не сказав і носив би слова в собі, від них було б важко, а дядько чужий, ні його не знає й ніхто не взнає думок і необережних слів його. .. Потім стало ясно, що в потязі й у дорозі люди чи од нудьги чи ще чогось стають добрішими й говіркішими... а дядько ж усе мовчав і лише в нього розпитував ?!. Яків одразу — ж злякався дядька, замовк і більш ні слова не промовив за всю дорогу.

Коли вийшов з вагону, захотів згадати дядькове обличчя і ніяк не міг уявити яке воно. Згадав лише густу бороду й зморшки над переніссям і те, що дядько спав, поклавши голову на шапку, а очей, носа, навіть постати згадати не міг...

Була перша година, коли він під їхав до дерев'яного будинку з ґанком, що його підпирали два трухлявих стовпчики. Розплатився з візником і зійшов на ґанок. Порожнеча була всередині й тривога. Пройшов сіни й зайшов у першу кімнату. Було порожньо. Пройшов далі. Якась незнайома жінка сказала, що Марію вже пять днів, як одправлено до лікарні, що в неї біла гарячка...

— Он там її речі лежать, можете забрати, — додала вона, зі співчуттям дивлячись на Якова.

Яків блукав очима по кімнаті, по темному вбранні жінки, що на фоні його різко виділялися лише руки білі з прозорими голубими 4* жилками, а голови та обличчя в жінки не було (він не помічав його).

Яків пообіцяв зайти за речами, розпрощався й вийшов.

Мабуть у будинкові був неприємний запах, бо він з насолодою втягував носом свіже весіннє повітря.

Боліли плечі від важкого пальта й трошки було жарко, але роз-стібнути ґудзики було лінь.

У канцелярії лікарні сказали йому, що Марію вчора поховали на Благовіщенському кладовищі...

IV

Ховали якогось військового.

Також військовий говорив промову, а оркестра грала шопенів-ського марша, потім греміли салюти, засипали могилу й військовий пішов попереду колони червоноармійців.

Птахи сполохані пострілами вернулися до своїх напівзруйнова-них зимовими вітрами гнізд, лагодили їх, носили трісочки, галузки й відкілясь солому.

Яків сидів на могилі сестри, дивився на хрест і думав, що коли б він приїхав раніш, хреста не: поставили— б... Проте хрест — це символ сестриної віри, хай стоїть. Ще думав він про те, що сестра не збожеволіла, а померла від білої гарячки й це краще для неї... а йому погано, бо він не знає де могила матери, обходив усе кладовище й не знайшов материної могили.

Було образно через це, як в дитинстві, коли мати за якусь провину не давала пиріжків. І була могила матери, як пиріжок, що його не дали за невідому провину.. . Довго шукав її (провину) й нарешті знайшов, чи може так лише здалося.

Одна ніч їзди додому, а скільки разів він був дома за три останні роки ? Вирахував і виходило, що ні разу ...

Пригадував матір і не міг уявити,— згадувалась або дядькова борода, або рука незнайомої жінки.

Подумав: яке жорстоке наше життя і яка жорстока наша революція. Забрала мене й я не знав, що забираю частину чужого життя .. в

Вже через хвилину думав инакше:

— Це так і треба... я навіть не можу пригадати її обличчя, значить вона недорога мені... й що вона зробила для мене крім як породила? При чому тут революція?.. Зрештою революції не" має часу розбиратися в сімейних справах . ..

І захотілося визначити своє місце в революції, чого раніше ніколи не було.

Реаліст, недоучка, безвусий ентузіяст — у революцію, як у романтичну пригоду, а тепер не може без неї... І все. І більше нічого. Оце його місце.

Не правда .. .

Захотілося стати на могилу, вирвати хрест, махати ним і кричати розпачливо : не правда — а — а — а ! — щоб чули всі й щоб вірили ... а хіба взнаєш чи повірять ?

Різко підвівся й трохи не побіг з кладовища.

— Невже я знов захворів? — думав він відчуваючи, яки ого починає трусити й температурити.

"Температурити" — Зосіне слово й він пригадав Зосю. Зося єврейка, а він одружився з нею. Це революція. До революції він з нею б не жив, бо й мати, й сестра, й мітичний, бо не пам'ятає, батько — були релігійні й він таким був би, коли б... коли б не революція!

Зайшов у будинок, де провів колись дитинство.. . Знову вийшла жінка з білими руками й тепер Яків помітив, що в неї біле обличчя, довгі вії й немає губів — вицвіли губи. ..

Яків сказав, що сестра вмерла й що речі вона — жінка з вицві-лими губами—може залишити собі. *

Жінка щось говорила, здається, відмовлялася, але Яків не слухав і вийшов.

Він прийшов на вокзал і замовив собі обід. Сидів, чекав і раптом йому стало шкода себе: їхав, думав рятувати сестру, подати їй руку, що так вона її шукала, стомився, знову захворів — і зрештою вся поїздка без наслідків.. . Коли став їсти, чорні думки втекли й він, усміхнувшись, сказав собі: коли буде тоскно — треба безперервно їсти... — а потім вирішив, що це безглуздя.

Потяга довелося чекати довго. Ходив коло станції й, коли вийшов далеко за рейки в степ, зрозумів, що він один і що це добре, що ні од кого йому буде одержувати листи завжди плаксиві, із скаргами на теперішнє життя, що він вільно без оглядання в минуле стане будувати теперішнє життя...

З цією думкою повернув до вокзалу, а коли сідав у потяг, пригадав одну деталь.

В окружкомі, в кабінеті секретаря стоїть каламар, піднесений на четвертій конференції місцевими фабзайцями. Сами робили : розгорнута книжка дубова, окована блискучою бляхою, на чавунному постаменті й перед книжкою в дубове кружало вдовбано мідяний каламарчик. З книжки регулятор, а каламарчик прикривається важкою крицевою будьоновкою з зіркою, вибитою на ній червоною міддю. Підносячи фабзаєць казав :

— Окружкомові — керовнику, щоб знали й щоб не заїдалися. Регулятор, зразу видно як там з машинкою, а під будьоновкою ми всі рівні... За єднання книжки регулятора та будьоновки... Урра !

Тоді ще фабзайцеві казали, що він забув про село, змичку й через тиждень мали додатково : халупку з фанери та бляхи на взірець сільських, незаможницьких, із справжніми дверима й вікнами, з дахом — паперова набойка чистити пера,— й довго сміялися...

Стало легко, просто й ясно.

И ще пригадав у вагоні Яків, що через кілька день окружна конференція й що його місце на окружній конференції і що до відкриття її мусить закінчитися його хвороба після одужання..,

Січень — квітень 1927 р. Харків. Холодна гора