Мистецькі силуети - Вишня Остап
За фактуру правили мамині панчохи (трико), еспанським плащем були мамині пелерини, жовтою підшивкою навиворіт. Глядач — позаабонементний — єврейські діти з половини містечка.
Глядач захоплений. Критика — стримана, бо сильно постраждало оформлення…
Учився Лесь Курбас спочатку вдома, потім у гімназії, потім в університеті у Відні й у Львові. Університет закінчив 1911 року…
В гімназії вже пішли вистави частіше…
Тої ж таки пори (гімназіальної) тричі втікав до театру. Тричі його з того театру вертали…
Чи били за це, питаєте?..
Не говорить. А допитуватись незручно.
Очевидно, били, коли все своє життя він присвятив театрові.
На університеті Лесь Курбас засновує драматичну секцію Українського студентського союзу… Тут він і режисер, і актор.
А з 1911 року — терниста дорога активного робітника на ниві українського театрального мистецтва.
1911 рік. З "Гуцульським театром" Гната Хсткевича мандрівка по всій Галичині.
В травні 1912 року дебют у театрі "Українська бесіда" в "Марусі Бстуславці" (роль султана).
Курбас уже справжній актор.
Курбас уже не Курбас, а Каренін ("Живий труп"), гетьман Дорошенко ("Сонце Руїни"), і т. ін. і т. д.
Курбас співає в операх, грає в оперетах, фарсах, класичній драмі…
Війна. У Тернополі Лесь Курбас засновує із студентів, гімназистів та з акторів професійну трупу, де режисирує й грає…
У квітні 1916 року М. К. Садовський, не подумавши як слід, запрошує Леся Курбаса до Києва, до свого театру…
Помилка та М. К. Садовського сильно відбилась на всій подальшій історії українського театру.
Бо того ж таки "рокового" 1916 року кілька ентузіастів на чолі з Лесем Курбасом засновують студію Молодого театру, що з неї "пішли єсть" і березільці, і франківці, і шевченківці, і одещане, і занківчане і багато ще "мертвих і ненароджених" українських театрів.
Коли б М. К. Садовський був знав, що з того всього вийде, він би, вздрівши тоді, що Лесь Курбас переїздить кордон бувшої Російської імперії,— він би миттю гукнув голосомсурмою:
— Хлопці, по конях!..
І ррррозрубав би Леся Курбаса аж до кульбаки… Не зробив цього — сам винний.
Нова доба театральна. Картина Далі така.
Іде Лесь Курбас, а за ним іде нова доба…
Іде Лесь Курбас і "слідить" на тій новій добі.
Слідить "Царями Едіпами", "Газами", "Гайдамаками", "Макбетами", "Хіггінсами", "Малахіями"…
А зпід ступнів його Іскри викрешуються. Іскри ті обертаються в режлабораторії, в театральні студії, в нові етапи українського театрального мистецтва.
Не заважайте йому: хай іде!
Хай іде народний артист Української Радянської Республіки Лесь Курбас!
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
Про Олександра Довженка спочатку я почув, а потім уже його побачив.
Ні, не так. Спочатку я з Олександра Довженка реготався, а потім про нього почув, а аж потім уже його побачив.
Якось у редакції "Вістей" Василь Михайлович Блакитний (була така прекрасна людина і прекрасний поет! Молодим і старим письменникам і поетам слід час од часу приходити на його могилу і, посидівши над важким каменем з написом "Василь Блакитний", подумати про минуле, сучасне й майбутнє нашої культури), даючи мені зошит із ватманського паперу, спитав:
— Бачили?
В зошиті в тому були карикатури. Я довго дивився на одну з тих карикатур, де поляки падають от тодішніх радянських сірничків ("Спочатку вонь — потім огонь"), а потім упав на канапу і почав сміятись.
— Хто це? — питаю.
— Сашко!
— От сукин син! (Найвищий в українців вияв захоплення кимнебудь).
А потім, пізніше трохи, на канапі в редакції побачив — сидить людина в сіренькому пальті і з великим кучерявим чубом. Не пальто з великим чубом, а людина…
Знайомимось.
— Драстуйте!
— Драстуйте! Приїхали? — питаю.
— Приїхав! Дайте папіросу! Це було 1923 року.
Цього року Олександр Довженко, після дипломатичної своєї "кар'єри" з'явився на харківському горизонті…
А взагалі нашому горизонтові подарувала Олександра Довженка сосницька. селянка, середнячка, хліборобка, неписьменна, 1894 року.
Олександр Довженко в своїй автобіографії пише:
"Народився я 1894 року, про що жалію й досі. Треба було б народитися 1904 року. Був би тепер на 10 років молодший".
Довженко жалкує, що народився 1894 року…
А я знаю людей, що жалкують, що Олександр Довженко взагалі народився.
Чому?
Та дуже просто. Коли б Олександр Довженко був не народився, не було б у нас "Звенигори".
А не було б у нас "Звенигори", дивилися б собі люди на "Третю Міщанську" чи там на "Полікушку" і нічого б не думали.
Правильно б у них варив шлунок, не стиралися б у них мозкові півкулі і не мала б великого клопоту московська "Кіногазета"…
А тепер ось що маєте.
"Новий ЛЕФ" в № 1 за 1928 рік пише:
"Редакція "Нового ЛЕФу" дає рецензію т. Перцова на "Звенигору" в першу чергу ось через віщо.
Тов. Перцов здав цю рецензію найперше до "Кіногазети". Секретар її повернув йому рецензію, зазначивши, що друкувати її не можна, бо картина "Звенигора", на думку редакції, є спірна, і він іще не знає, що про неї скажуть робітники. Насамперед редакція гадає виступити не з статтею, а перевести анкету про "Звенигору" серед одповідальних кіноробітників.
Редакція "Нового ЛЕФу", цінуючи насамперед іменно новизну, спірність і дискусійність картини, вважає законечне говорити про "Звенигору", не чекаючи офіціально обов'язкової оцінки.
Але це горе не тільки кінопреси безпорадно озиратися, коли перед очима виникає явище, що не вкладається в штампи прописних рамок…"
Он якого клопоту наробила кінопресі сосницька селянка, народивши 1894 року Олександра Довженка.
А ви говорите!
* * *
Олександр Довженко, думаєте, що зразу, як ото народився, так уже й був видатним кінорежисером? Ні!
Щоправда, по "натурі він тоді працював" добре, краєвиди бачив підходящі, але про монтаж ще тоді нічого не знав. Це все прийшло потім.
Довженко, скінчивши учительський інститут, учителював чотири роки. Навчав майбутніх радянських громадян фізики, природознавства, гімнастики.
Потім того пішов учитись до комерційного інституту.
Там, як він каже, щосеместру преходив з економічного факультету на технічний, а потім з технічного на економічний.
Робив він ці вправи років зо три, аж поки таки догадався і кинув інститут.
Догадливий, як бачите, Олександр Довженко. Потім — революція…
Праця по наросвіті та по відділу мистецтв.
З 1921 року — дипломатична робота. Керував справами посольства УРСР у Польщі й секретарював у консульському відділі в Берліні…
Кинув дипломатію, вчився малярства у проф. Еккеля, а 1923 року повернув на Україну, прийшов до "Вістей", попрохав папіросу й сертифіката (забули вже про "сертифікатишки"?!) та й залишився у "Вістях" як художниккарикатурист.
За цей період його праці він не був Довженком, — він був "Сашком"…
Хто ж не знає його знаменитих шаржів, його до корчів смішних карикатур?
Ще й тепер в листах іноді запитують:
— А де дівся "Сашко"? Чого його не видно в "Червоному перці"?
Не знають, що Сашко вже тепер не Сашко, а кінорежисер Олександр Довженко, що "Звенигорою" своєю збив з пантелику всіх бардів нашої "унилої, третєміщанської" кінематографії.
* * *
Ви Олександра Довженка ніколи не бачили? Шкода! Його тяжко описати…
Він — стрункий. Він — сухорлявий. У нього високий, хороший лоб і прямий ніс… У нього густе, тверде й непокірне волосся… Воно вже трохи й сивувате, та я про це краще не писатиму, бо подумаєте, що він старий, а йому ж усього тільки 34 роки!
Він, мабуть, увесь од волосся, як Самсон!
Отакий він, непокірливий, отакий непосидючий, якийсь такий пругкий, що ніколи не ходить повагом.
Він, мабуть, ніколи волів не пас, а як і пас, то тільки в дроковицю, коли, як ви знаєте, звичайний собі половий править не менш, як за барса.
З Олександром Довженком тяжко ходити по вулиці, бо він завжди йде попереду вас…
І завжди він говорить не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде.
Коли він вигадував свого "Васюреформатора" (його перший кіносценарій), він тяг вас у редакції в куток і говорив страсно:
— Ні, ви подумайте! Маленький Вася в'яже велику дилду!
У нього не так, як у всіх, щоб велика дилда в'язала маленького Васю, у нього навпаки… І так завжди…
От через те й "Звенигора", бо й "Звенигора" не так, як усі…
Тепер кажуть:
— Ах! "Звенигору" не всі розуміють! Ах! Ну, звичайно ж, не всі!
А скажіть, кого ви такого бачили, щоб ото коли його бахнуть у лоб чимось таким незвичайним, так щоб він зразу зрозумів, чим його бахнули?
Коли його вдарить кулаком або шворнем, так він зразу вгадає, бо він уже цього куштував…
А як це буде не кулак і не шворінь, то він закрутиться на одному місці й блиматиме очима…
Так і з "Звенигорою"!
* * *
У "Звенигорі" є прекрасний кадр…
Пливе "доля дівоцька" за водою, а з густого очерету виходить старий дід і гасить молоду долю дівоцьку…
Попливла "доля кінематографічна" Олександра Довженкова по буйній воді української радянської культури, на прекраснім вінку із "Звенигори" сплетенім…
І ніякі діди із кіногазетних очеретів не загасять Олександрової Довженкової долі ясної!
Не вистачить у них духу, щоб хукнуть!
МИХАЙЛО ГОЛИНСЬКИЙ
Михайло Голинський — прем'єр нашої харківської столичної опери.
Михайло Голинський — героїчний тенор.
Михайло Голинський — видатний артист, і ім'я його в мистецьких колах далекодалеко "поза Україною суще".
Героїчний тенор…
Що таке взагалі герой?
Це — людина, що після дванадцятої години вночі може спокійно собі повертатися додому Холодною горою аж до Григорівського шосе…
У героя може і не бути героїчного тенора, і герой може закричати: "Рятуйте!" — високим меццосопрано.
А героїчний тенор це така штука, що навіть у самих звичайних випадках свого життя, ну, приміром, коли він співає: "Я хочу їсти…" — в його голосі почувається геройське…
Герой узагалі виявляє своє геройство всім своїм єством, усією своєю статурою…
Він, ідучи вночі повз кладовище, потихеньку хреститься, озирається на всі боки, держить руку в кишені, щоб усі думали, що в нього там є парабелум, і т. д. і т. ін.
А в героїчного тенора вся його героїка сидить тільки в горлі.
Ну, ви ж самі розумієте, що виявити геройство руками, ногами, черевом значно легше, ніж якимись там тендітними голосниками…
І от Михайлові Голинському випало на долю виявляти героїку іменно отими ніжними органами (коли їх можна так назвати), — людськими голосниками.
І Михайло Голинський орудує своїми голосниками так, що, слухаючи його, переконуєшся: "Так, це герой!" Інтересна, між іншим, одна деталь.
