Тов. Андрій - Борзяк Дмитро
Я почув порожнечу, потім спізнав нудьгу. І трагічно побачив, що, власне, сталось. Інстинкт жахнувся над безоднею, де я опинився, й прижмурив очи; а потім – те, що зразу.
Звичайно, ніхто не знає нічого. Навіть Бела.
…Коротко, "суть" можна сформулювати так: зі своїх пліч я скинув вагу сучасності.
В цих словах стільки трагізму, як в океані води. Жити – значить творити свою епоху. Доля небагатьох! Масове життя – перевидання попереднього. Тому стільки тут безнадійності і нудьги, і дійсної нісенітниці.
Творити епоху – реалізувати вкладений у нас потенційно сенс, звільнити, розвинувши, багатотоннажну динаміку живої в собі – в крові й нервах – енергії, для цього варто народитись. Народження викупає себе.
Колись бачив я малюнок: senator romanus часів пізньої імперії. На обличчі – могутність розпусти. В набряклих віях, в очах, повних, мов болото, гнилих блисків і чорного, демонічного спокою; в безвладних губах сенатора, п’яних і цинічних, проглядала така страшна сила бруду, що я почув… заздрість до сенатора. Стиль абсолютно неповторний… Щось подібне можливе тільки раз в історії, коли сама епоха готує тріумф розбещеності. Сенатор вражав силою смислу, своєю історичною доцільністю.
Раніш "його" не було й більше ніколи не буде. Він був прекрасний могутністю повної реалізації себе самого, як історичного феномена. Тепер я все це зрозумів, коли пішов упоперек до своєї епохи.
Власне, я вбив себе. Тепер я – тінь.
Гордість і сила "короля" обернулись проти нього.
"Страшний як Комінтерн", – так десь сказав якийсь поет. Незначному поетові вдалося в двох словах підважити вагу нашої епохи.
Комінтерн і страшний! Страшний концентрацією величезних в собі сил, що наростають грізно, щоб ударити в бетон капіталу й знести його.
Наша епоха дає широчезні розрізи контрастів; шумливі й рясні зсуви мас потрібують чітких і в сміливих мірилах закреслених планів: революції й комунізму. На черзі дня – ряд грандіозних вибухів, щоб потім скувати землю в один залізобетон. Комінтерн знаменує наш день. Саме тим, що він страшний.
Часто я спиняюсь перед портретом Леніна й задивляюсь на нього.
Фігура проводиря метнулась у гострім патосі напруги. Погляд з магічною силою надхнення пронизливо ріже далі. Винуватою й побитою собакою стою я перед ним, і радий, що він не дивиться на мене. І думаю про мілкі води, куди скерував я свою путь; думаю довго, а потім важко відходжу.
Сакраментальні слова: "р-раз і назавжди" я сказав товаришам так різко, що вони й досі дзвенять у голові й болюче ляскають по ногах коня моєї гордості, що ладен уже впасти додолу.
Скільки серед громадян СРСР свідомих і несвідомих прихильників дурнуватої благодушності, що готові вже перейти на стан задоволеного спокою і вмоститись так, щоб не різало під боках!.. Ніби червоний тигр обважнів, зледачів, став сантиментальним і дає себе гладити й розчісувати!
Я стріваю їх, цих веселих і ситих, на кожнім… на кожнім кроці. І що дико – серед партійців навіть. Коли доводиться розмовляти з такими, я хмурюсь і завжди хочеться роздавити їх силою свого презирства…
Завтра рушаю з Криму в Туркестан… Заверну в Харків…
– Pardon! Дозвольте припалити.
Тов. Андрій кинув барабанити пальцями по шибці й обернувся.
– Прош…
Згорда він глянув. Фігура в кепі прикурювала й з цікавістю приглядалась до тов. Андрія, похапливо кліпаючи очима. Зустрівши погляд тов. Андрія, "кепі" враз здав назад, одвернувся й, не подякувавши, швидко вийшов з коридору.
Тов. Андрій напружив лоба. "Що за притча?" Асоціяції швидко заворушили лапками в пам’яті. "Невже?.. Гм! Оригінально! Романтика в експресі!"
Хвильку тов. Андрій вагався. Потім твердою ходою теж пішов зі свого вагона. Тов. Андрій став високо на дверях, і скло його пенсне весело блиснуло.
"Кепі" сидів "готовий", ніби на найближчій станції він мав висаджуватись: комір пальта піднятий, на колінах – жовтий чемоданчик. Пара чорних очей бистро зиркнула на тов. Андрія й ураз завмер, наче не було точки опору, поривчастий рух.
Тов. Андрій прижмурив очи.
– Вибачте, сеньйор. Це має означати, що ми розлучимось, ледве стрінувшись? Ш-ш-кода! Пізнали?
І сів навпроти, звівши блискуче пенсне до "кепі".
– Чому ж не пізнав? – з нежданою розв’язністю в голосі й фізіономії одповів "кепі", скидаючи кашкета й разом з чемоданчиком кладучи його на поличку до вікна. Чорні очи в лад тов. Андрієві хитро звузились і заграли, ховаючи в глибині сполохану метушню.
– Тов. Андрій, прошу? "Король"?
– Так, король, але без королівства, – всміхнувся тов. Андрій.
– В такім стані королі бувають найнебезпечніші.
– І… найпомічніші.
Тов. Андрій "хитро" придивлявся до "кепі" і, ніби павутину ткав своїми очима по його обличчі. Це ледве помітно непокоїло того. Він був захоплений несподівано, певна річ, розгубився, але, як добрий генерал, не виявляв збентеженості, напружено збираючи докупи свої думки й разом з тим вивчаючи сили супротивника.
Тов. Андрій знав гаразд цю кмітливу бестію, і його бавили фізіономічні маневрування, що проробляв цей стріляний птах. Він вирішив погратися й проіспитувати трохи "кепі".
– Прошу, – запропонував "кепі" коробку з сигаретами.
– Да-a! – обізвався тов. Андрій. – Приємно, чорт забирай, несподівано стрінути давнього знайомого. Доводиться визнати рацію існування старих друзів. Хоч би для того, щоби десь колись зійтися неждано. На п’ять хвилин. І згадати про се, про те. Ви як думаєте?
Останні слова було сказано з притиском. "Кепі" одкинувсь на спину.
– Безумовно, в контакті з вами, хоч, – загострив він погляд, – мушу признатись, що у цім разі я з більшою б приємністю зустрів… ну, свою бабушку чи що.
– Маєте рацію! – загадково кинув тов. Андрій і скосив з-під лоба оком.
Губи "кепі" на хвилину здригнули кривою гримасою; в очах метнулась паніка. Бистро він опанував собою.
– Ну, це все дурниці, – добродушно торкнувся колін "кепі" тов. Андрій. – Et voilà! По традиції згадаємо старовину… Цікаво, як реагувало начальство, коли ви замість тов. Андрія розстріляли "привиди темної ночі"?
– Як? – перепитав "кепі", придавлюючи сигаретку. – Звичайно, нагороди я не дістав. – Очи "кепі" глянули на тов. Андрія просто й твердо: він переходив у наступ. – Взагалі, ефект був незначний… Саме якась банда заворушилася в районі, і всю метушню було справлено туди. Генерал, захоплений новим клопотом, обмежився машинальними запитаннями, коли я повернувся з нещасливого полювання: "Король? ("кепі" імітував інтонацію генерала) Утік? Бестія. Ворона не спіймала короля… Est modus in rébus". Це на мою адресу. І зразу ж узявся за трубку телефону, а мені дав нове доручення. C’est tout, як бачите, кон’юнктура обернулася для мене, та й для вас, щасливо.
– Дійсно, – всміхнувся тов. Андрій, – ефекту мало. Не більше, коли б вам пощастило розстріляти мене…
– А даремно, – задумливо додав тов. Андрій, – ви проґавили, пане поручнику.
– Що-о? – засміявсь "кепі". – Я? Винуватьте своє нещастя, щодо мене, то будьте певні, що тоді я й кульку визначив, яка мала погратися з вашим життям. Ідея й спорт сходились у мене в одно.
– Та-ак! Pardon, пригадуєте? Тієї ночі, коли соловейко мав рішуче перестати співати для мене, у нас з вами точилась інтересна розмова.
– Ну, як же? Розуміється! Здається, тема була: ріжні форми coitus’a. Ви переконували мене в привабливості природніх положень… обстоюючи style naturel; я визнавав культурну вишуканість. Тоді ж я почув од вас розкішний анекдот. Пам’ятаєте?
"Кепі" задумавсь, і мрійно, скільки це було в його змозі, додав:
– Quel diable! Проминули блискучі часи. Минулість – ретроспективно видається багатою й кольоровою. Чарує ота мішанина стилів…
– Ну, а тепер? – придушив слова тов. Андрій.
– Е-е, тепер… – зморщивсь "кепі" і потер руки. – Нуднувато, тов. Андрію… Життя модулює на середніх нотах. Монотонність… Vinum et feminas є, але третього інгредієнту – найважливішого в кодексі дійсного caballero – бракує.
– Власне, чого? – з цікавістю запитав тов. Андрій…
– Бракує азарту. За вісім років війни змисловий центр життя пересунувсь, принаймні в мене, в цей бік… Кіно, література, фізкультура й виставки мене не задовольняють.
– Ну, ми ще з вами поговоримо, – раптом устав тов. Андрій. – Тема цікава. Ви хоч і тривіальний, вибачте, але інтересний тип. Ви до Харкова?
– Jawohl! – кинув "кепі".
– Значить, там стрінемось. Я запишу свою адресу. Так?
– Звичайно, звичайно, – підвівсь і "кепі". Він хотів був подати руку, але, спам’ятавшись, замаскував свій рух.
Тов. Андрій іронічно глянув. На прощання вдарив "кепі" по плечі.
– А все-таки треба визнати, що чемний офіцер перелякався. Тоді, як припалював цигарку. Зле, коли грошей так багато, що немає копійки на сірники. Да, перелякався азартний офіцер. Наука, щоб справно стріляти, а не затягати боргу… Своєчасно ви не закінчили рахунків зі мною. Правда ж? Усього!
І тов. Андрій вийшов з купе. На площадці спинився й закурив. Поїзд розганявся сильніше, й гнав різкий вітер.
Між буферами ненастанно точилась бійка: звідти доходили й скарги, і довгі зойки.
В купе не варт було лишатись довше – міг затертись офіційний відтінок розмови. Та й інтерес до дальшого обміну компліментами з колишнім агентом контррозвідки спав у тов. Андрія: думка знову зсукувалась у важкий, сірий канат, і знайома апатія спорожнила очи й груди.
Тов. Андрій курив і дивився у темінь. Прийшла суха реакція втоми, відома й традиційна, після бурхливих, теж для тов. Андрія звичайних, навалів рефлексії.
"Тип у купе здрейфив, – байдуже подумав тов. Андрій, – але до Харкова він, безумовно, доїде. Кокетування бахвальством – у натурі блискучих дегенератів".
Тов. Андрій стояв і похитувався в такт коливанням вагона. Навколо свистів різкий шум, що поспішав кудись під вистукування гомінких коліс.
"Дивний занепад енергії й волі до фактів життя!" І гостріше, ніж звичайно, тов. Андрій почув тягар порожнечі – свою непотрібність, зайвість.
"Туркестан – востаннє. Досить".
Враз здалося, що двері вагона відчинились, і свідомість небезпечного, страшного, вдарила його в плечі. Тов. Андрій швидко обернувся. Ситуація не давалася враз розглядіти її, але момент підказав податись уперед. Тов. Андрій підняв руку, ніби обороняючись, і крикнув:
– Чекайте… Це дурниці!
Але скочити вперед йому не пощастило.
