Завірюха - Катренко Олександр

Ти її приложиш, та й знов оттак віддаси, як сьогодня оце зараз.

— Оце вигадали! Та мфні й сьогодня, зараз оце вже треба її багацько де до чого прикладувати.

— Ну, так що ж? Чому ж ти не сказав раніше?

— А хіба ж я знав,, що ви оттаке зробите?

— Пане браття! Нічого робити, затуляй знов вікна. Затулили знов вікна.

— Ну, в кого печатя? Клади її на стіл. Є вже?

— Є.

— Запалюй свічку.— Засвітили — і справді печать стоїть и а столі.

— От бачиш, старшина, от і печать твоя. Бери її та ирикладуй, куди тобі треба.

— Пане писарю! А куди там треба нам прикладувати печатю нашу? Давайте лишень сюди всі бумаги! — обернувся старшина до писаря. Той йому приніс декілька бумаг. Дід Тарас всі їх переглянув, мовби і тямлячи що-небудь. Потім писар поприкладував до них ту печать. Після того знов загасили свічку, і коли відтулили вікна, то печаті знов на столі вже не було, знов вона згинула, як і перше.

— Ну, та й розумний же, та й розумний же наш дід Тарас!

— Еге! Вже ж недарма він у самому, аж де він тільки й е, подумати й те страшно, Петербурзі жив, із самим царем, каже, балакав, горілку царську пив! Ач, яку мудру річ вигадав!

Дивувалися з діда Тараса і хвалили його люди, розходячися от з тієї сходки тоді по домах.

* * *

— Печаті одібрали!

— Де? Хто? В кого?

— В Уразовій у старшини громадою печать одібрали.

— Як? Навіщо?

— А, бач, кажуть, що отто. про землю приговори волості відбирають, так то нове кріпацтво хочуть зробити. Отож, щоб старшина не теє, не злигався б з панами, та не потяг би руки за ними, та тайкома не списав би приговору, та й не припечатав би його мовби із згоди людської, то уразовці надумалися, та й одібрали у його печать, та ще й ось яким робом: вікна затулили у волості, та й... І певно об тому той, що довідався, розповів всім, як то там все воно було.

— О! Це добре! Так це воно і нам так треба!

— А треба, неодмінно треба!

— Еге! треба, треба, та й швидше ще треба.

Оттаке пішло по всіх попереду сусідніх від Уразової селах і слободах, а там то все далі і далі поширилося, та й захопила та завірюха увесь Валуйський повіт Воронезької губернії, сливе увесь Куп'янський, частину Старобільського і частину Озюмського повітів Харківської губернії.

У десятках волостів і таким же самим робом, як описано вище, повідбирано було у старшин печаті.

Сливе рік минув, поки чутка об тому дійшла по дистанції аж у повіт до самого справника. Довго, бач, так через те, що старшини не жалілися на своїх громадян нікому. Старшини всі покорилися такому присуду громадському своїх виборців, вони полічили таке за річ звичайну, законну і мовчали собі. Урядників тоді ще не було. Та вже не швидко один якийсь зі станових ненароком, якось випадково пронюхав, що воно щось та незвичайно по волостях діється, щось воно дуже буцім смаленим пахтить. Й одно по одному та й визначилося тоді все.

Справники спантеличилися. Як було їм тепер доносити губернатору, коли таке вже відколи скоїлося і коїться, а вони, начальники повітів, досі й не знали про те. "Це ж нам непереливки будуть великі! Це ж лихо нам буде!" — гадали вони.

Наскромадили справники попереду всього доброї моркви своїм становим за те, що ті завчасу не довідалися про такий незвичайний вчинок, а далі вони і приказали таки тим же становим миттю Поправити те діло. Хоч кров із носа, а тихом та миром умовити громадян повернути печаті по належності, та щоб мало хто об тому, що воно таке було, і знав.

І побралися станові шпарко до вироблення такого приказу начальницького, але як вони не намагалися, а нічого не змогли зробити.

— Де печать? У кого печать? — питалися станові, зібравши громаду.

— Не знаємо в кого. Не бачили. В темряві було. По темному відбирали.

Чули вони всюди оттаку одну відповідь.

— Нехай зараз же верне печать той, у кого вона тепер є! — приказували станові, і вся громада на те їм уперто мовчала, і ніхто печаті не вертав.

Ще півроку минуло, а діло з тими печатями як було, так і залишилося; ні туди ні сюди воно не посунулося. Давай тоді справники вже особисто їздити по волостях та особисто ще балакати з громадами, умовлювати їх. Було таке, що справники і гримали й упрохували навіть, але все було дарма. Не зробили і справники більшого, як і станові їхні отто.

Нікуди дітися! Нарешті мусили-таки справники хотя-не-хотя доводити до відомості губернатора про таке лихо. Закипіла каша. Піднялася завірюха. Приказано було попам умовити людей. Почали попи казати людям по церквах, щоб повернули печаті.

— Не ваше діло, панотче, до нашого діла! Ваше діло церковне, а до мирського вам зась! — відразу відрізали попам деякі зухи з гурту там же таки в церкві, не давши попові навіть і проповіді своєї скінчити.

Перегодом почав їздити по волостях жандармський генерал Ковалинський (вже давно покійник), який був тоді начальником Харківського жандармського управленія. Збирав і він сходи. Умовлював і він людей, приказував він їм, просив теж їх, кричав на них і, як є, а нічогісінько зо всього того.

— Все однаково, як до дерева, так і до них! — казав було той генерал із обуренням.

Довелося архієреєві, а був тоді саме в Харкові архієреєм єпископ Сава, покійник вже, по парафіям їздити. Попробував було і преосвященний втрутитися в те діло, та в селі Преображенську і зібрав він всіх селян (з тисячу господарів) на площі біля церкви після служби. Почав він їм казати про печаті. Так куди там! Тільки втямили, об чому він річ завів, то так і забили йому баки.

— Не ваше діло, преосвященство, до того! — кричали йому, та такий гвалт те тисячоголове товпище підняло, що преосвященний аж перелякався.

— Це чистий бунт! — казав він, сідаючи у свою карету та швиденько відтіля уїздячи. '

Нарешті наступили на села донські козаки і кінні гусарські полки з Харкова та з Чугуєва. З ними їхав і генерал Ковалинський.

Почали зі слободи Сенькова. Зібрали, чи краще сказати, зігнали всіх мужиків на вигон. Щоб люди не порозбігалися, то все товпище навколо обступили гусарами.

— В кого печать? Виходь сюди! Віддай її мені! — по-генеральському вже, у ввесь свій викрик, приказав генерал Ковалинський.

— Не знаємо в кого. Немає її ні в кого тут,— не-дивлячися ні на віщо, була Ковалинському і тепер звичайна відповідь.

Привезли повний воловий віз лози. Побралися солдати та й розпластали первого ж когось із краю. Били вони його, били, кричить на пробі та й кричить, а про печать нічого. Другого, третього і десятого так — і всі однаково. З ранку до вечора все махали та й махали солдати. Ще аж два вози лози, окрім того первого, були привезені, і всі їх солдати попортили, а доброго панові Ковалинському від того, як є, не було нічого.

— От які уперті прокляті хахли! — аж лаятися вже з досади почав був він. Коли ось дійшло діло по ряду до діда, та старезного-старезного, може, навіть аж столітнього. На волоссі вже був він і не білим, але аж жовто-зеленим. І руки, і ноги, і голова в того діда так ходором і ходили, так і трусилися вже від старості. Коли ж довелося, бач, і йому лягати. Нічого робити, вийшов він покірливо і покірливо ж, мовчки спустив свої білі штани та й ліг на землю. За ним із гурту вийшов теж вже старий, сідий дід та генералові в ноги так і впав.

— Пане! Не бийте мого батька! Вибийте мене! Бийте мене за двох. Бийте мене і за мене, і за батька. Батько старі, вони не видержуть, умруть.

— Не можна! Кождому своє! — грізно гримнув на нього пан Ковалинський.

І почали старого. Вдарили його раз, оперіщили вдруге і знов син той старий його у ноги генералові:

— Покиньте батька! Що буде, те й буде, а покажу вже, де печать. В мене вона є. Я її віддам вам! — і повів він генерала у свій двір. Там він поліз у льох та й витяг із льоху макітру зі сметаною, а тоді вже, відтіля, зі сметани, витяг і печать та й віддав її генералові. Он бач, куди й як він був її заховав!

Генерал повернув печать старшині. В кару ж Сенькову залишив цілий ескадрон гусарів аж на півроку на постій. Селяни повинні були увесь той час ескадрон удержувати у всьому годувати і коней, і москалів йому.

* * *

Таке ж саме було і по інших селах. Через лозу усюди вертали печаті. Але не всі-то села і до вибійки попустилися. Тільки яким трьом-чотирьом і дісталося як слід. Коли ж із тих вибитих сел миттю побігли гонці по інших селах, то там і спантеличилися.

— Як?! Що?! Б'ють!

І дуже?

Добре б'ють, лозою. І всіх?

Та всіх підряд. Та й ще не все. Потім то ще й гірше.

— А що ж таке потім?

— Москалів постоєм становлють. І самих їх, і коней їхніх доводиться годувати.

— Та хто ж їх годує?

— Та всі по черзі.

— Оце так лиха година!

—Та ще й яка! Вередливі вони, гемонські. Оце я, моя була черга, поніс унтерові чи вахмайстрові борщу і доброго борщу, з салом, так йому ще він і недобрий. "Щоб з куркою,— каже,— завтра ти приніс мені". Нічого робити, зварили вже йому і з куркою. Поніс я. Коли він знов: "Чому ти сам приніс? Вернись зі своїм борщем, та нехай твоя жінка принесе його. Я бачив, вона в тебе молоденька, молоденька й гожа, а я таких саме й люблю". Я було сперечатися з ним про те, тад куди там! Ледве мене не бив.

— Ледве, чи таки й бив?

— Та по правді признатися, то було такого, що і вдарив, щоб його чорти побрали!

— Ну, і що ж ти?

— Та що ж! Нічого.

— А жінку як?

— Жінку? Е, краще б і не казати. Ну, що ж ти його поробиш? Воно б і ти, і всяк би так, якби із тобою оттак!

— Виходить, послав?

— Атож, послав.

— Це лихо! Аде вже так халепа справедлива. Це, як на мій погляд, то вже гірше кріпацтва!

— Атож, що гірше!

І один по одному у який тиждень всі декілька десятків старшин одержали свої печаті, які їм поволі віддали перелякані громадяни. Оттак і закінчилася була та правдива завірюха 1872 року у Слободській Україні чи Харківщині.

1900 р.