Стороною дощик іде - Шкляр Василь

Аж не вірилося, що це той самий дядько Яків, з яким ми колись гасали бричкою по селі, і якби не та бричка, то хтозна, чи й спізнався б він з отим-о доцентом.

Я тоді ще тільки-но перейшов до другого класу, а дядько Яків саме прийшов з армії і ще не надумав, до чого докласти рук, хоча свербіли вони йому дуже. Ми подружились одразу, та й до армії дядько не поминав мене увагою ("А пам'ятаєш, Андрюшо, як мати твоя попросила, щоб я тебе поглядів, а я вкинув тебе до кролів у яму, аби ніде не дівся, а сам пішов на ставок купатися, а кролі підмочили тобі шапку — і чого ти у шапці влітку ходив?"), скрізь бували разом, і всі дівчата, щоб підлизатись до дядька, казали: ой який гарнюсінький племінник у тебе, Яшо! Хоча який там у біса гарнюсінький — мале, руде, а ластовиння — як зірок у небі.

Може, солдатик був би й оженився відразу, але сестра, тітка ж Марія, привела до хати приймака, дядька Гордія, що агрономував у колгоспі, однак ще не встиг побудуватися. То куди там ще і Якову було вести жінку. Тільки й того, що моргав до дівчат, а особливої надії не подавав нікому. Я можу лише здогадуватися, що дядько накинув був оком на бібліотекарку Люду, бо одного разу... Одного разу агроном приїхав додому на обід бричкою і після борщу та пампушок з часником приліг, щоб сало зав'язалося, а дядько Яків тим часом ухопив державний транспорт, посадив і мене коло себе й так замахнувся батогом на жеребця Дицибала, що наша бричка полетіла над селом десь аж у хмарах. Мені забило дух, боявся й рота розкрити і нишком, завмерши од захвату, дивився на свого всемогутнього дядька Якова, і мені рідна була кожна цяточка на його лиці, мабуть, тоді я вперше відчув, що таке рідний дядько, авжеж, не тоді, коли кролі підмочили мою шапку-вушанку. Бричка не вміщалася на больбів-ських кривих вуличках, ми трохи не полетіли з греблі в ставок, але й тієї миті я не знав страху і пишався дядьком, пишався тим, як цупко тримає він віжки, як голосно вітається з усіма зустрічними дівчатами "по-городсько-му", навіть не дивлячись на дорогу. А біля школи ми зустріли бібліотекарку Люду, і дядько низько опустив голову, почервонів і щось промимрив під ніс, навіть я не розчув, але здогадався, що бібліотекарка для нього не така, як усі.

Однак, як сказав потім дядько Яків, "не довго музика іграла", бо, коли ми повернулися додому, наш коник вороненький у воротях спіткнувся, а спіткнувся тому, що біля двору стояв дядько Гордій, його червоне, підпухле зі сну лице заступило всю хату — через нас він запізнювався на "совіщаніє", і тоді й вибухнула ота чоловіча лайка, після якої дядько Яків зібрав свої речі в солдатську валізу й подався до міста. То була чи пе перша тріщинка в непробивній цитаделі нашого роду, оскільки після того випадку довгенько не вгавали голосні розмови серед наших родичів, та всі заспокоїлися, коли від дядька Якова надійшов лист, у якому він любенько повідомляв, що влаштувався на завод слюсарем, отримав гуртожиток, словом, живий-здоровий, чого й усім нам бажає. "Ти, Гордію, на мене не сердься,— писав дядько,— за те, що мені таке дурне в голову стукнуло. Чогось було ні сіло ні впало подумав, що отак вік мине, умру, а ні разу в житті й на бричці не покатаюся по-панському".

І дядько Гордій, як читав ті рядки, то ніжненько так, всепрощаюче сміявся, закинувши назад голову, і всі сміялися, лиш мені було сумно, що дядько Яків поїхав далеко, десь аж на край світу, і тепер мені немає до кого прихилитися, бо їм усім смішно. Так гірко стало, так гірко, що я вирішив присвятити дядькові Якову поему. Заховався із зошитом у кущі безу і... мабуть, то було натхнення, я ледь устигав слинити хімічного олівця — так швидко народжувалися рядки:

Йшов солдат додому три дні, Йшов четвертий день, Радів, аж співав пісні,

Бо був хороший, красивий день.

Та раптом почув шарудіння в кущах

І за дерева сховався,

Тоді й запримітив: якийсь чоловік

Навшпиньки кудись прокрадався.

Бачив на війні солдат не раз

Фашиста лютого, як сатана,

(Тут я і справді повірив, що дядько повертався не зі служби в армії, а з війни, і на очі навернулися сльози. Я тихенько заплакав, і так солодко стало у грудях від того плачу, що я аж заскиглив, але рука натхненно виводила далі).

Але й тут не злякався якраз Підозрілого шпигуна. Він швидко дістав нагана, І зразу

Шпигун під конвоєм пішов по наказу.

Особливо бездоганною видалася мені кінцівка, і я тут же вирішив укласти поему в конверт і відправити тому, кому вона була присвячена.

Мабуть, дядькові недавно потрапив на очі саме цей лист, пізніше я писав йому лише під диктовку мами: "Картопля цього року вродила, сливок теж рясненько, так що приїжджай, Яшо, бо там у вас купувати все треба, а дуже багацько не накупуешся..." — то з таких листів навряд чи вгадаєш, до чого лежить моя душа. Однак куди слід вступати з поемою, я теж не міг допетрати і зайшов з іншого боку:

— А на якому він факультеті, той доцент?

— Яке це має значення? Головне те, що з тебе вийде путній літератор,— нарешті розкрив усі карти дядько.— Думаєш, аби в тебе не варило в голові, то хтось хоч пальцем кивнув би? Чорта лисого! Запам'ятай, Андрюшо, під-страховка потрібна тіки розумним людям, дурному вона не поможе... Екзамен — це таке... Тут і найсвітліша голова може розхвилювацця чи розтиряцця, пойняв? Доцент,— дядько перейшов на шепіт,— доцент так і сказав, що коли він, себто ти, ні бум-бум, то немає чого й рипатися, а якщо ось тут варить,— дядько постукав зігнутим пальцем себе по лобі,— якщо до всього ще й має іскру божу, то гріх не допомогти.

Матінко ти моя! Іскру божу... Це ж він побачив її в отій "поемі". Мені зробилося ніяково, щоки защеміли від сорому, і дядько, помітивши, як я малію на очах, спитав:

— Хіба ти не напишеш твір на п'ятірку? Тобі ж тільки один екзамен тре' пройти, медалістику мій срібненький...

— Напишу,— сказав я.— Звичайно, напишу.— І тієї ж миті заприсягнувся собі, що ніколи в світі не підведу свого дядечка, о, з шкури вилізу, а пе підкачаю.

Де ж мені було знати, що коли другий курс ми розпочнемо з виїзду на роботу в колгосп, з-під землі вистромить свого паскудного носа граната, щоб занапастити стільки надій.

II

Якось по-дурному все воно вийшло. Не думав і не гадав, що граюся з вогнем, та й сталося це так блискавично, що де там було роздумувати.

Цілісінький день я поглядав на сонце — наче якого благословення, ждав сьомої години — о сьомій мав зустрітися з Юлькою. Геннадій Петрович, який потім охрестить мене несусвітним ледащом, звичайно ж, не здогадувався, що кошики з картоплею (її ми зносили в кагати) здавалися мені пір'їнками, а монотонне гудіння сортувальні, що спершу бухкало в скроні, тепер скидалося на лоскітливе стреокотання коника-стрибулця.

Ми цілий день не розгинали спини, ото лиш по обіді зробили вимушену невеличку перерву, коли мій приятель Петя Стоножко зненацька вигукнув:

— Бомба!

Всі подивились на Петю, подивилися без найменшого остраху, так якби він крикнув: "Миша!" (яка іще бомба? — теж мені жарти). А Петя показував припорошеним коротеньким пальцем на конвейер, де серед сухих грудомах і бараболі просувалася кругленька металева штукенція — просувалася до барабана, така не схожа на скелет із косою, що ніхто не встиг і злякатися, як Петя підскочив до двигуна і зупинив конвейєр.

Лише тоді холодок пробіг за нашими спинами, ми нарешті подумали, що б воно сталося, аби граната потрапила в барабан, але про це ніхто не обмовився й словом — просто стали віночком довкола конвейєра і дивувалися, звідки воно взялося.

— Комбайн вирив... разом з картоплею,— пояснив Петя.

— Як же воно не двигнуло?

— Не зачепив гострим.

— Це ж треба...

— Що з ним робити?

— Тре' покликати...

— Спокійно, спокійно,— проказав Геннадій Петрович незворушним, як у мінера, голосом. — Зараз ми її приберемо, зараз.

Він помацав лимонку твердими зіницями, потім звелів:

— Покличте-но Кирила Гнатовича.

Дід Кирило, який сторожував катати і запускав мотора, жив тут-таки, в полі, у хатці на курячих лапках. За хвилину старий уже стояв біля конвейєра і почухував на-лисо обстрижену голову (він мало не щодня совав комусь із нас машинку-нулівку й просив: "Підправ-но, синашу, бо вже за комір лізе").

— Го! — сказав дід Кирило. — Оце так рахуба, го.

— Куди б його прибрати? — спитав Геннадій Петрович.

— Го! — сказав дід Кирило. — Оце так чортовиння, го.

— Нам же працювати треба.

— Протипіхотна, го.

— До вечора ще далеко. Робота ж стоїть.

— А ми її отако-го, сучку,— сказав дід Кирило, нагнувся і спокійненько взяв лимонку.— Нехай у мене в шопі полежить.— Він говорив так раденько, тільки й того, що не додав: "Пригодиться".

— Обережно,— сказав Геннадій Петрович, примруживши очі.

— А чого з нею панькатися, я ж її не у вогонь, а в топу, го.

Дід поплентав до своєї сторожки такий задоволений, що я був певен: витягне з неї запал і ще десь прилаштує до діла, дивись, чого доброго, зробить гирку до годинника, бо старий механізм виробився і дід причепив до легенької гирки залізне коліщатко.

— До роботи, до роботи ставаймо! — скомандував Геннадій Петрович.

"Ставаймо". А сам не дуже розганяється, новенькі штани так облягають, що, як нахилиться, тріснуть.

— Запустіть мотор. Хто це там вимкнув мотор? — Він відштовхнув очима Петю Стоножка, наче той був ще й винен, що зупинив конвейєр.

Схоже було, Геннадій Петрович злився: чи від того, що не здогадався першим вимкнути мотор, чи що побоявся сам узяти гранату — і це всі помітили, але настрій його підупав, шкіра на лиці напнулася, як на бубоні, губи витяглися тоненьким шнурочком і злегка посіпувалися. А може, мені просто так здавалося, через те що я, по правді сказати, не злюбив Геннадія Петровича ще з першої лекції.

Учорашній аспірант, він зайшов до нас в аудиторію наче з обкладинки журналу "Мода", недбало зняв шкіряне пальто (видно, боявся його зоставляти в гардеробі, щоб не вкрали) і недбало кинув на підвіконня — недбало, але так спритно, як це можна зробити лише після копіткого тренування десь поза людським оком, потім, походжаючи по аудиторії, щоб хтось, бува, не подумав, що він зазирає в шпаргалку, став говорити холодним, мов крига, карбованим словом — ті мерзлі слова аж хрустіли у нього на зубах.