Нехай живе життя - Гончар Олесь

Ліс сповнений цьовкання, тьохкання, чирикания, дзвінкого і милозвучного, як тисячі срібних струмочків,

І раптом — наче міраж: ліс кінчився, перед очима одкривається голубий світ-океан, повітряний, легкий, весь у світлих дрижачих тонах. Синюватий дим з хат і з вогнищ, якими обкурюють розлогі плантації, затопив долини, злився з голубими полями, а їхня голубінь плавно переходить в далекі сизі узгір'я, зливається з небом. І в людини таке враження, ніби піднялася вона високо над землею, почала уходити в небо.

Вогнем заблищали заплакані очі Катерини, щоки взялися

темним рум'янцем. Думки про Бориса поступились перед щиршими думами—про далеку дорогу, ваблячу своєю невідомістю.

Як зустріне її нове життя, повне боротьби й горіння?

Дівчина вчула себе гордою і сильною.

Коли проїздили повз пам'ятник загинулим партизанам, що стояв над шляхом, Катерина встала з візка, підійшла до сіporo каменя, як тоді, коли їхала в містечко. І як тоді знову намагалася знайти імена убитих.

Постоявши хвилину в задумі, дівчина сміливо рушила вперед по росяній траві в такт стукові коліс.

А Борис, дізнавшись ранком, що Катерина виїхала, мов очманілий приплентався на берег озера, довго блукав тут потім сів на старому перекиненому човні. Зненацька у вічі кинувся надпис, зроблений ним тоді, увечорі:

"Нехай живе життя!"

Тепер почорнілі від дощу різьблені літери звучали якось особливо.

Актор встав і, спотикаючись, підійшов до озера, У ньому він побачив себе, пусте синє небо та нерухомі віти верб.

Харків, 1938 р.