На милицях - Гуцало Євген
І не тільки вони, а й гарні люди. Мирослав зводив докупи тих і других, говорив за одних і за других, одних звинувачував, других виправдовував, одним в уста вставляв розумні слова, другим — такі непутящі, такі вже сліпорожденні, що потішався й натішитися досхочу не міг.
А є в нього й те, чого він ніколи не бачив ніде, але зумів виліпити. Це істоти, які до нього приходять не з баченого, а з роздумів. Якісь дивні дерева, квіти, не схожі на жодні з тих, що ростуть у селі,— вони й рослини і водночас розумні істоти. Стоїть у погрібнику виліплена з глини фігура Добра, є фігура Зла, є Гнів, є Людська Сліпота. Хлопець ніколи не виносить їх на сонячне світло, бо знає, що тоді вони будуть несхожими на себе таких, якими вони є в півтемряві. Мирослав і сам себе виліпив — дивне створіння з головою, з тулубом, тільки замість рук і ніг — крила. І замість двох очей — одне велике око, опукле, усміхнене, схоже на сонце.
Коли Мирослав сидить на порозі, то уявляє, що всі ті односельці й незнайомі істоти, виліплені ним, вступають між собою в нові стосунки — сваряться чи миряться, щось розповідають про себе, виправдуються чи визнають свою ницість. Йому дуже хочеться коли-небудь підгледіти за їхнім життям, але щоразу вони вміють попередити його прихід, щоразу вчасно вдадуть, що стояли на тих місцях, на яких він їх залишив, що в їхніх стосунках нічого не змінилося. Мирослав посміхався на ці хитрощі виліплених ним фігурок, бо хоч би як вони ховалися й обдурювали його,— він однаково колись їх викриє.
Одного разу в їхньому товаристві провів майже цілий день. Як завжди, вигадував для них нові пригоди, вкладав у їхні вуста те, що, за його розумінням, вони мали говорити одне одному. Так захопився, що все більше й більше починало здаватись, що в його руках не виліплені з глини люди, а справжні, що перед ним не виліплені пороки й людські біди, а непідроблені. І Мирослав, шаленіючи від тієї влади, яку йому давала його багата уява, почав розбивати глиняні втілення Зла, Гніву, Сліпоти й інші, які він колись зробив, він стукав фігуркою об фігурку, і він м'яв їх пальцями, бив об каміння,— і радів так, наче в ту хвилину знищував їх насправді по всій землі, даруючи світу велику доброту й велику любов. Після цієї боротьби знесилився, що й знепритомнів у погрібнику, а виліз назовні, то його так вразила бездонна глибина вечірнього неба, що він занімів і довго не міг відірвати од нього погляду. І щоб бачити те незвичайне небо, він змушений був повернути голову вліво й припасти нею майже до землі.
Повернувся від трактора Валентин і запитав щось. Той голос пролунав так далеко, що Мирославу довго довелося повертатися з іншого світу на цей, поки він зрозумів ті слова.
— Чи не поїдеш зі мною на велосипеді до річки купатися? — запитував Валентин.
Майже кожної зими Соня обіцяла своєму братові посадити його на возик і повезти до річки і в поле. Хай тільки настане весна, хай тільки потепліє. Вони обоє виглядали надвір, де біля хлівця стояв двоколісний возик, на якому привозили торф з рудки, чи пісок, чи глину. Припорошений снігом, з задертим догори дишлом, возик здавався таким милим та рідним, що вночі навіть снився Мирославу. Вночі хлопець переживав свою майбутню радість. Та з весною Соня забувала про свою обіцянку, казала, що їй ніколи, треба он в школу ходити,— і брат не осмілювався наполягати. Сидячи на ганку, він заплющував очі, і перед його зором пропливала річка, слалося поле, а вгорі співали жайворонки, які навіть сідали йому на плече. Звичайно, то йому тільки марилося, що вони сідають на плече, проте він розплющував очі і скоса дивився, чи їх таки й справді зараз немає.
Проте одного разу вирішив, що сам добереться в поле. Звичайно, не на возику, бо хто йому попихатиме того возика, а пішки, тобто на милицях. Підвівся до сходу сонця, коли всі ще спали, обачно вдягнувся і, не рипнувши дверима, опинився надворі. В заснулому небі зірки горіли живим світлом, дорога вві сні дихала запахом змокрілої куряви. Він стрибнув уперед, милиці тупо вдарилися об землю — дорога прокинулась і городи також, прислухаючись і придивляючись до нього. В тому, як вони спостерігали, хлопець не вловив кепкування, і це його підбадьорило. Та й радість у грудях робила його легшим, сама несла, сама постукувала милицями.
Але скоро руки ослабли, тіло стало важким. Він усе більш напружував м'язи, все дужче зціплював зуби, наказуючи собі йти і йти. Говорив, що не повинен упасти, що не повинен повернути. До поля було ще далеко, він добрався лише до колгоспного господарства, а ранок посвітлів, а зірки повимеркали. Врешті, тремтячи від перенапруження, він звалився під телефонним стовпом, в голові крутилося, і уява все переконувала, що він не звалився, що він таки йде. І він не переставав твердити, що не сміє не дійти.
Хтось підібрав його й на підводі одвіз додому. Ніхто з домашніх не звернув на це уваги, ні про що не розпитували, але це не втішило Мирослава — він мовчки переживав свою поразку. І коли хтось сміявся, то думав, що сміються з нього,— аж згодом сам собі нагадував, що ніхто ж нічого не знає. Кілька днів сидів на високому порозі з заплющеними очима, по його обличчю пробігали чи то тіні, чи то настрої; на чолі і в поруху вуст можна було прочитати бажання, які зароджувалися в серці — так на поверхні води відбивається небо, і по відображенню можна вгадати про небо, але щоб його побачити, слід глянути вгору.
Десь скоро він знову вирушив у поле. Уже не впав під стовпом, бо його підтримувала впевненість у тому, що неодмінно дійде. І він, облизуючи з вуст краплину за краплиною солоний піт, таки добрався і не звалився на краю поля за селом, а сів. І стільки радості було в ньому, що й сидіти не міг, що поривався не тільки піти далі, а й полетіти. Й коли заплющував очі, то здавалось, наче летить. Гладив рукою пшеничні стебла, слухав їхнє перешіптування, вловлював ніздрями зелений, потаємний дух їхнього життя, а його зір уже сягав до обрію, до синього марева на прузі.
Він знав, що лежить на краю поля, що лежить на краю людської ниви, що колись мусить дістатися й туди, де синіє марево. І тому що зумів самостійно дійти сюди, був переконаний, що зуміє дійти й далі.
