Василько, князь Теребовельський - Полтава Леонід

Софії Київській
Софіє, золота Софіє!
Ти межи київських садів,
Неначе крила лебедів,
Що над землею ледве мріють;
Ти як простягнена рука
На братню зустріч, не прощання,
Як день, як снів, як поривання
Як мисль, висока і дзвінка!
Ти як сплетіння всіх дорог,
Ти межи нас, у нас, над нами,
Людськими мудрими руками
Тебе для нас воздвигнув Бог!
Благослови ж, Всевишня, нас
На ворогів у добрий час!
Радість Руси
Благословен весняний ранок,
Коли з-під чорної ріллі
Встають найперші у тумані
Зелені стебла на землі!
Благословенні світлі води,
Що поять землю з вишини!
Благословенна мить приходу
Непереможної весни!
Благословенна мить приходу
Із забуття — в нове життя!
Благословенне багаття,
Що зветься серцем!
Спільний похід до острова Хортиці
Полки наддніпрянські, закуті у лати,
Ідуть та й ідуть над Дніпром.
— До Хортиці, брате?
— До Хортиці, брате!..
— Чолом тобі, князю!
— Чолом!
Дніпро уже бачив і торків, і обрів,
Іранських чорнявців, північників сніг…
Чи бачив ти, Дніпре, аж скільки хоробрих?
— Ніколи ще стільки своїх!
Пливуть галичани — човни за човнами,
Аж іскрами з весел ріка пойнялась.
— Чи знаєш ти, Дніпре, хто є межи нами?
— Я знаю: пливе теребовельський князь!
Стоїть на кормі — невидющий та зрячий.
Кремезний, поставний, а волос — як дим…
— На Хортицю, князю?
— А певно, козаче!
І тисячі тисяч крокують за ним.
На Хортиці
Не острів — самі білокрилі намети!
Вершинами — копія, стріли, мечі.
При свічці — князів нетривкі силюети,
В залізних кольчугах і грецькій парчі.
Скінчилась нарада.— Вогні погасити!
Хай половці сплять!..— далі й далі наказ.
Між військом, замовклим, неначе забитим,
Іде з Васильком переяславський князь.
З ними князі з усієї країни —
Землі молодої могутні стовпи.
Прийшли із мечем від меча і загинуть,
І київський князь показав на степи.
Бій з половцями
Бій гримить,
Мов кінь підковами!
Князь стоїть,
Як зачарований!
Все небо — у стрілах
На річці Сольниці,
І чує наш князь,
Як надають птиці…
Все чує князь,
Все серцем бачить,
І незрячий —
З радости плаче…
А бій гримить,
Мов кінь копитами.
Плаче степ,
Гей, неумитими
Ранами,
Ганами,
Вітрами,
Туманами,
Бурею
Хмурою,—
Збилися щити,
Вдарились мечі,
Кров — страшні цвіти,
Кров — життя ключі!
Гаркають мечі,
Зойкають сичі,
Чорнокрилий Див
Крила розкрилив!
Гей, біжать струмки
У сині річки,
Червоні струмки
В червоні річки!
Гей, біжать полки
Як серед ріки
Хвилі гомінкі!
Гей, біжать полки.
Лютії вовки,
Жадібні вовки
Княжії полки!
Гей, свище, свище меч кривавий
Внизу, вгорі!
Не одному судилась слава
В бою згоріть!
Живіть же, роки молодецькі,
Доки живі!
Дванадцять князів половецьких
Вже на траві!
П'янкою кров'ю підпливає
Уся орда.
В Дінці від крови закипає
Густа вода…
Невольники біжать на волю —
І вже за лук:
За половецькую недолю,
За біль розлук!
Епілог
Ще догорали іскри бою,
А вже чиясь рука
Зустрілась раптом із сліпою
Рукою Василька.
О князю! Я — Давид проклятий
Візьми мій меч,
Зітни цю голову трикляту,
Зітни із плеч!
Та здивувався князь незрячий
Розлетом брів:
-Давиде, я в цю мить неначе
Уже прозрів!
Як ти прозрів, Давиде-брате,
То й я прозрів!
І обнялись князі навіки
Перед князями…
І тільки небо чорним криком
Реве над нами.
Небо
Чорним
Риком
Реве
Над нами.