Пропав безвісти - Ткач Михась
Сергій підсунув стільця, сів з протилежного боку – почав грати. Після кількох ходів погляди зустрілися, ніби потонули один в одному. Потім вже поволі переставляли шашки – не було настроєності в тому дійстві. Сергій відчував якусь скованість. Від думки, що покликано його не для розваги, а важливої розмови, ледь стримував хвилювання. Чекав з нетерпінням її, і від однієї уяви кидало його то в холод, то в жар. Але Петро мовчав. Відкинувшись на спинку стільця, дивився на шашки, але їх не бачив. Погляд блукав десь надто далеко. І тому грав слабо, помилявся раз-по-раз, а після невдалих ходів швидко програв.
Розпочали ще одну партію. Петро мав зробити перший хід, однак не поспішав. Задумався, і враз тихенько заспівав:
Повій, вітре, на Вкраїну, де покинув я дівчину...
Щось ніби обірвалося всередині хлопця. Цю пісню він чув від батька не раз в дитинстві. І зараз від Петрового тихого голосу війнуло таким рідним, що на очах у Сергія виступили сльози. Було таке відчуття, що він не тут, на чужині, за тисячі кілометрів від рідного дому, а побіля хати, де батько лагодить вулики для бджіл.
Коли пісня стихла, Сергій підняв голову. Петро сидів якось зігнувшись, дивися вбік, на вікно. Обличчя осявалося не так світлом, як внутрішнім теплом – нічого в ньому не було чужого. Серце у Сергія билося з подвійною силою. Від усвідомлення, що це не сниться йому, хотілося гукнути: "Тату – це ти! Я тебе відразу пізнав." Але голос у хлопця пропав. Відчутно тремтіли вуста. Настала дивна тиша, немов зупинився час. Здавалося, ось-ось настане довгоочікувана розв'язка. Та Петро сидів у задумі і далі, наче закам'янів. Обличчя його вкрилося крапельками поту, в очах затаїлася незбагненна туга. Щось мучило, стримувало розкритися до кінця. Нарешті ворухнувся, глянув на Сергія винуватим поглядом: на вустах світилася гірка іронія.
— Це мій хід? – мовив і бездумно посунув шашку.
Сергій підвівся – грати далі не міг. Якось урівноважитися, а тим більше приховати те, що з ним діялося, було несила. Голова зробилася важкою, обличчя паленіло. Відчував, як ніби над ним і в ньому самому лунала давня пісня – в пам'ять стукало дитинство.
— Вибачте...— мовив і наче спіткнувся. Ледь не зірвалося з вуст "тату". – Піду, бо так голова розболілася...
Петро підвівся, подав руку: долоня була гаряча, як жар.
— Йди відпочивай. Не муч себе... – порадив. – А партію дограємо іншим разом...
Біля дверей Сергій на якусь мить затримався, в коридорі ще постояв, здалося, що хтось кличе, і тоді тільки зайшов до своєї кімнати. Хлопці вже спали, то, не вмикаючи світло, роздягнувся і ліг. Заплющив очі. І все те, що кілька хвилин відбувалося з ним, нараз постало знову. Вдивлявся і вдивлявся у задумливо-загадкове обличчя Петра, пригадував розмову. Кожне слово оживало в пам'яті, повторювалося. Раптом відчув у кімнаті запах липового цвіту. І спочатку тьмяно, а потім все чіткіше почало вимальовуватися рідне довкілля – верби понад копанкою, город у квітучих маках, груша-сахарка у саду і постать батька...
...Топчеться він у сутінках біля бджіл, до когось озивається, але голосу не чути. Чорний чуб і вуса припорошені борошном – тільки повернувся з вітряка, де мірошникує (і вітряк проглядається за селом, на горі). З околиці холодком тягне, видно лелеченят, що дрімають на сусідньому в'язі, а за хатою чути пісню – високо-високо, мов на крилах здіймається...
...Мати посміхається, весело щось розповідає – вечерю подає. На стільці патефон: батько приєднується дужим голосом: "Грицю, Грицю до роботи..." І Грицько у колисці озивається...
...Сільська вулиця така сумна. Багато підвід на ній, чоловіки з торбами, йдуть жінки і діти... Немов похоронна процесія рухається на цвинтар. Батько іде побіля воза. На ньому великий сірий картуз, біла сорочка. Ось і крайня хата... Мати затуляє обличчя і хилить голову, як зів'яла квітка. Якийсь тривожний дзвін. А далі околиця, білий туман...
Сергій розплющив очі, перевернувся на інший бік, потім ліг горілиць. Та уникнути думок було важко. Якийсь був потік... Тиснулися силоміць, накочувалися хвилями – то яскраво засвічувалися в пам'яті, то раптово зникали. І що дивно, у тій суцільній пітьмі маячилися двоє батькових облич: одне з них юне, інше – в літах... А крізь них – копи за селом, обмолочені скирти, луки зі скошеними травами, яри та березові гаї. І постать хлопчини, як тінь, на тих просторих угіддях, з поколотими п'ятами на стерні, потрісканими до крові, брудним від піску обличчям і торбинкою, в якій жменька колосків та вивітрене зерно на точку. А там – яке воно все щемно-солодке – недоспані ранки, густі досвітні тумани і, крізь тепле сонце грозові хвилі дощу. "Було насправді чи хтось невідомий переповів цю вразливу казку? Як там зараз? – вирвалося з душі. – Чи так цвітуть вишні, як тоді? Не заросла стежечка на околиці? Грицько, певно, щонеділі вудить на Снові. Чи згадує мене коли Марійка? – І враз материна печаль – в очах холодна осінь. – Боже, як хочеться додому!"
Далі лежати не міг – схопився. До ранку ще було далеко – всі міцно спали. Володя, що приїхав з Полтавщини, лежав горілиць, підклавши руки під голову. Одна нога висунулася з-під ковдри і вперлася в ліжко Сергія. Обережно переступив, щоб не розбудити і, підійшовши до столу, увімкнув настільну лампу. По хвилі узяв ручку, підсунув папір. "Добрий день, мамо! Привіт Грицькові, всім, хто мене пам'ятає," – написав. На цьому спинився, довго сидів, дивлячись невідь куди, потім з абзацу почав: "Те, що напишу зараз вам, мамо, можливо не стільки радості принесе, як смутку. Не знаю, з чого почати. Вчора зустрів..." На мить ручка застигла на папері. "Це ж вона буде переживати. А якщо помиляюся? Може, то дядько Денис?" – подумав про батькового брата, що до війни парубком подався на Донбас і теж пропав безвісти. Гніт ліг на душу. З рук випала ручка. Тоді згріб п'ястуком долоні листа і розірвав на маленькі клаптики. Підвівся, глянув на будильник, що стояв на підвіконнику "Без четверті чотири... Це якісь тортури. Далі так не можу. Треба поговорити відверто, з'ясувати все до кінця. помилився – значить помилився. Сорому тут ніякого. Тим більше трагедії. Виріс без батька, то тепер проживу. І зараз, тільки зараз! Бо помру від цієї нерозгаданої таємниці."
Ухопив светер, що лежав на стільці, вийшов в коридор. Біля тринадцятої постояв якусь хвилину, щоб вгамувати хвилювання, постукав.
— Хто там? – почувся голос, шкрябнув замок.
Сергій переступив поріг – розгублено водив очима по кімнаті.
Хлопці, що попідводили голови на ліжках, дивилися на нього, як на пришельця з того світу.
— Ти диви на нього. Що сталося? – спитав той, котрий відчинив двері і був поруч Сергія.
— У вас тут вчора поселився новачок, дядько Петро...
— Хе-е. Уже утік. Годину тому зібрав свої речі.
— І... куди?
— Мабуть, на Діксон. Туди о четвертій відходить теплохід "Салехард".
Сергій зробив якийсь рух, ніби струснувся від холоду і страшенно зблід. І це всі помітили.
— Гроші позичив?
— Щось зникло в кімнаті?
— А, зачекай, ось він тобі записку залишив, — згадав котрийсь.
Стримуючи хвилювання, Сергій розгорнув складений вчетверо папірець. Там було тільки три слова: "Бережи себе, Сергію".
В грудях хлопця спалахнуло, в очах засвітилося так яскраво, що на мить перестав бачити оточуючих.
— То мій батько... – видихнув одним подихом.
Тепер всі в кімнаті заніміли, немов понабирали в рот води. Ніхто нічого не питав.
Сергій ще якусь хвилину дивився на порожнє ліжко, потім кинувся до дверей – прожогом вискочив на вулицю.
Довго біг щосили в бік моря, не зважаючи на дужий вітер і холодний дощ, аж поки забракло повітря. Далі спам'ятався, глянув на годинник. "Теплохід відпливає о четвертій, а вже п'ята година. Все! – махнув безнадійно рукою. – Е-ех!.. Знову безвісти..." – прошепотів і стис міцно вуста. Стояв серед тундри, немов один у цілому світі, не відчуваючи, як вихльостує дощ по обличчю. Було невимовно гірко, жаль чогось нездійсненого, а можливо, втраченого назавжди.
