Параска Гоголь - Гриневичева Катря
Щось мене страх бере... Чи не вмирати хоче?
— Та йди, дурна, дитина щось зазріла на стелі та й міркує по-дитинячи, а ти гинеш!
Поклала я його на соломі, він легенько потягнувся — і холоне...
Як не заголосять неня тоді! Як не зломлять руки! А Настя, найменша сестра, плаче-вмліває:
— Василечку, не кидай нас, ой, не кидай, зозуленько! Та вона тебе ранена принесла в такий дальний світ, а ти умираєш?
Відплакала його Настя, ще з годину дивився.
Прийшла дядина, подала свічечку, тоді воно тихенько зажмурилося і вснуло навіки... Як коли б хто ножем зарізав — і пішов.
Пошила я сорочинку з крижма, крайчиною оперезала, і ялинки гильок сестри принесли, сухозолотом вбрали. Лежить мій Василько, такий делікатний!
Я тоді для цісаревої уставки вишивала, дуже поспішали мене пани, то я всю ніч при мерцеви дзьобала тоті ниточки, як волосочки. Наболівся мій Василько за свій вік не по-дитинячи, то я гей парубкови молитву йому наняла. Нехай, його мучену смерть обійду гідно з моїм родом!
Ні місяця, ні зірки, поснуло всьо, йно дяк чита псалтиру при Василькові, а я дзьобаю. І лавочки вивела рівненькі, зібрала білими нитками, а зашила чорними.
Ніби тільки звиділася мені та дитина.
Прийшла я з похоронів така безсила, вже й не годна скинути з себе чобіт. Чую, горячка мене ломить, плече розболілося...
Побіля мене сів наш дозорець, смикає вуси:
— Ой, щось ти, небого, дуже горяча, треба мендувати санітетам... Може б, ти прийшла до мене побалакати, то я горівки тобі дам? Ти розумна молодиця.
— Та я горяча, бо ще жию. Ідіть геть, що вам до мене за право?
Блимнув тими очима, як сатана.
— Я нинька маю право до тебе, бо ти пашиш, як грань!
Зачув мій стрик тоту пересправку — насилу шибеник відстав.
Я дуже плакала за тою дитиною, ніяк не могла вгамуватися. Йду я раз дорогою, а той сам дохтор мені навперейми:
— Щось у тебе очі червоні, молодице! Будеш мати віспу! Ти в сотнім бараці, а?
Вийняв з кишені книжечку, записав.
Загомоніло між нашим родом, як в улію: "їдь та й їдь! Приписуйся на роботи куди хоч — до Данії, на Чехію, на Мораву! Тут тебе борзо зі світа зженуть за татом та й дитинкою!"
Їхали люди, поїхала і я.
Є на тій Чехії фільварок, Колозорки, з Бріксу невилазна дорога болотами. Йно ми зітхнули до Бога, що дах над головою, ті, що там вже були на роботах, скричали з порога в один голос:
— Людоньки, волілиби-сте посідати під колію, зачім мали вас до того пана везти! Бо коби то пан — а то жидівський посіпака! У нього ніхто не удержиться, і він собі добре на тім профітує. Прийдуть одні з Гміндів, оброблять весну, не зможуть вибути, втечуть, заліг пропаде, то зараз пришлють других з Хоцня, оброблять сапаннє, Фольфсберг обійде жнива, а Гая осінь. Ніхто зразу не дістає собі плати, цілий місяць роботи на заліг для себе "справець" відтягає. А потому голодом морить, нагаями пражить, поки нещасне не втече ніччю лісами, у які там дебри, щоб шандарі не переймили, бо контракт переломлений і пан на втікача право має!
А тамтой собі радісінький, що даром оброблена весна, літо, осінь, що робітник не переводиться... За чим ще вас тут, люди добрі!
Знаємо вже, який наш пан, але пробуєм.
Як ідемо на сійбу з міхами насіння, що волічуться з плечей до землі, то як хто припочине стілько, що жучок на листкови, "справець" залізною "бігою" підганяє. Б'є, б'є до вечора, аж сам умліває. О Боже, він нашим людям виклинає як тілько сам хоче, і на нього права нема!
Як трафився день дощовий, то він нас посилав каміння розбивати. Бо то там у них є декотрі такі поля, як цвинтарі,— камінюки здоровенні гей копиці, а такі гладкі, ніби у Прутови на лютій глибині. Казали чехи, що колись туди йшло море і понаносило он ті велетні.
Той пан, що його фільварок був, будував собі палату на одній горі, на високому виступні поміж смереками та струмочками. Ми се камінне товкли на лані зубчатими палками і виносили на плечах туди, на підвалини.
Прийшов Великдень, а справець з бігою у дверях:
— Ану, виходь сяка-така! (Самі жінки були...)
— Не підем нинька, пане справець, бо це у нас роковиця, раз до року! А як будете гнати на роботу, то всі йдемо від вас!
Став червоний як жар, трохи під ним трава не йметься:
— Пождіть! Я через годину шандарів на вас пущу!
Ми у Великдень під байнетами тото каміння у кошілях на гору носили... Такий зойк був, Боже наш!
Перебула я в Колозорках два місяці, а тоді одної ночі без плати, без паперів, простоволоса втекла. І от інов я рік на Гмінді, шиткою проживаю.
— Ви тих узорів, певно, сотками знаєте, Параско?
Усміхнулася крихітку гордо:
— Я їм сама ліку не тямую! Якби хотів числити, го-го! Самих переміточних є двіста. А ще яка сила-силенна всяких всячних! Драбинкові, колені, грушкові, дзьобані мачком, прунечкові, чорнобривки, крилаки, гуцулочки, полушевкові, мачкові серединки, чотири рожі, лапками, гребінчасті... За день би не переговорив! А є також — пані знають? — узір Великдень... Бо тоді одній дівці в Колозорках звиділася у плачу така шитка, як малюнок... Дуже ми собі її уподобали. Ой, я таку маю охоту до шитки, що раз! Як дома на вечірках прядуть дівчата, то я всіх підганяю:
— Живень прядіть, гей, бо я хочу шити та й дуже!
Смеркало. Параска розпростувалася, стиснула кріпкі руки жменями, заговорила впівголос:
— Ех, так мене движе, Господи! Всю роботу в своїм крає поїла б! Десь там нивка банує за мнов, пчілки ждуть по лісови, кужіль павутиннєм знялася... Коби до хати! Земля у нас як медом змащена, що не згадаю, всього дасть...
— Погоріло, кажете? У лісі смерек кілько? Сувої в ямах погнили, отару гей фуфелиця звіяла? Нехай, що так! А я лихій годині навкірки ще тонших мітків напряду, овечок ще веселіших викохаю!
Сміялася захоплююче, з блиском творчої розкоші в очах, із-за свіжих уст світили перлами міцні малі зуби. Стояла так, кріпка, тривка, з надміром сил, що бралися в тисячний раз строїти нове життя на згарищах минулого, зеленими гілками закосичувати трагічне вчора із його глибин добувати золоторясну красу, навдивовижу небу і землі.
Я дивилася на мою гостю мов торкнена божественним видивом. Душа стрепенулася в мені до дна і видала з себе тон чистий та високий, як "аллілуя" на досвіті тої одинокої ночі, коли народ кличе розп'ятого з небесного вирію.
Се ж бо стояла переді мною не городенська виселена швачка, але невмируща Україна моя, тисячу літ бита за коси до землі, волочена по тюрмах і гаремах, по чужих нивах, неплачена робітниця — босоніжка... Мені сплили до серця усі вітхнені слова, за простибіг розсипані по світі, і ними витала я, знемагаючи від щастя, мою на смерть обречену любов.
Не крячте, галки, під чужим небом, соловій дзвінкої співає!
[1] "Наша пані на піску" (нім.).
[2] Війна.