Злотий (З дитячих літ Т. Шевченка) - Штангей Володимир

А мачуха, як роздрочена квочка, лупцюючи дитину, бігала навколо й повторювала лише одне:

– А скажи, де дів гроші!.. А скажи, де дів гроші!..

Яринка втекла була разом з іншими дітьми, потім вернулася й, сівши за калиною, плакала за братом, промовляючи крізь сльози собі нищечком:

– Братіку, голубчику, як же вони тебе зобіжають…

До тину підійшла сусідка.

– За що ви ото хлопця так катуєте? – гукнула молодиця.

Запитання опам’ятало мачуху й дядька. Вони, б’ючи, утомились і засапались. Дядько так ледве дух переводить.

– Гроші холера вкрало в москаля нашого! – відповіла мачуха.

– Ну, їх не бий, то що з них, чортів, і було б, – промовила сусідка й пішла собі, задовольнившись з відповіді мачухи.

Відпочивши, дядько Павло знову пристав з допитом.

– Не признаєшся, де дів гроші? – питає він.

– Не брав я грошей, – плаче Тарас.

– Не впирайся, бо гірше буде!

Тарас мовчить. Він нічого їм не може сказати про ті осоружні гроші, нехай що знають, із ним роблять. Мачуха з дядьком Павлом про щось радяться. Тарасові нічого не чути, але він знає, що вони вирішують його долю. Попробував розборсатись із мотуззя, та дарма, не так його в’язано, щоб розв’язатись, і хлопець принишкує. Він починає думати, як би його втекти. І от у дитячій голові несподівано виникає смілива думка, яку здійснити буде дуже легко.

– Мамо! – гукає він до мачухи.

– Ну? – повертається мачуха.

– Я вкрав гроші, – тихо каже Тарас, коли дядько Павло з мачухою підходять до нього.

Дядько з мачухою задоволено переглянулися.

– Де ж ти їх дів? – питає мачуха.

Хлопець думає щось, а потім каже:

– У садку закопав.

– А знайдеш ти їх?

– Знайду!

Його розв’язали. Мачуха взяла Тараса кріпко за руку й пішла з ним у садок. Дядько Павло йшов ззаду. Він був радий, що племінник урешті признався.

– Який ти, Тарасе, дурний хлопець!.. Уже й великий, а дурний, як баран, – каже, навчаючи, дядько Павло. – Нащо було тобі критися й мовчати. Усе одно нічого не допомогло. Ми тільки набили тебе, як того гамана. Тобі боляче, та й нам з матір’ю не солодко від того, бо ти ж її якийсь син щитаєшся, а мені племінником доводишся. Дядько ж я тобі, а не дідько…

У садку від дерев зовсім темно, і вони всі троє йдуть помалу, обережно ступаючи між патлатими вишнями та яблунями. Перепалена трава ріже ноги й плутається між пальцями своїм сухим бадиллям.

Тарас веде їх, а сам думає: "Куди його краще завести?" І нарочито вишукує місця, найбільш кущуваті й густі.

"Заведу їх на город під спасівську яблуню. Там грядки маку, а за маком соняшники, а за соняшниками чужа левада… Заставлю їх копати, а сам вирвусь, утечу". Йому дають нараз штовхана.

– Довго ти нас водитимеш? – питає незадоволено мачуха.

– Ні, ось тут під цією яблунею я злотого закопав, – показує рукою хлопець на грядці місце навмання.

Йому вірять. Дядько Павло хутко йде до вказаного місця. Мачуха й собі нахиляється. Починають щось шпортати. Тарас чує, що мачуха не так міцно тримає його за руку, і він, вибравши зручну хвилину, раптом виривається і мчить просто до грядки маку. Але несподівано заплутується в гарбузиння й летить сторчголов. Хлопця ловлять. Він стоїть невеселий і чекає.

– Так ти тікати?! – рве його за вуха мачуха.

– Я грошей не брав, – каже Тарас, увесь ізігнувшись, і починає плакати. Йому було й жалко, і досадно, і страшно. У дитячій голові хлопця не могло ніяк укластися те, що йому доводилося переносити за сьогоднішній день. Ні рідного, ні близького, хто б пожалів…

– На що ж ти нас обманював? – питає грізно дядько.

– Не брав я грошей, – знай одно повторює Тарас, бо іншої відповіді він не мав.

Це до останку розпекло дядька й мачуху. Вони раптом, немов очманіли, кинулися на хлопця, звалили з ніг і почали бити й топтати ногами, немов то була не дитина, а заміс глини.

Отямивсь Тарас аж уночі. Він лежав між вишнями просто на спаленій жорсткій траві. Навкруги було тихо. Полежавши трохи, Тарас одліз у бур’ян, припав до сирої землі збитим тілом і заплакав. Йому жаль було на мачуху, на дядька Павла й на салдата, що, не пожалівши його, збили гірше за худобу через якихось п’ятнадцять копійок. Повернувсь горілиць. Вгорі десь високо й далеко синіло небо з блискучими зорями. З городу пахло кропом і м’ятою. Вулицею ще хтось їхав із степу. Немазана мажара порипувала, а парубочий голос співав журну якусь пісню, і від того стало малому сумно й боляче ще більше. Нагадав про своє сирітство, матір рідну пригадав, що так його пестила й гляділа. О, коли б вона жила, над ним ніхто б так не знущався. Він ніяк зрозуміти не міг, чому такі злі, жорстокі й нерозумні люди.

Йому боліло все: ноги, спина, груди, голова. Де не доторкнеться, – скрізь тіло немов попечене. Іти було нікуди. У хату страшно повертатись через мачуху, до тітки далеко. Побіг би він до батька на панські лани й поскаржився б йому, батько рідніший, може б, пожалів, але не знає, де саме той лан. Він вирішив заночувати на городі. На ніч ставало холоднувато, і Тарас, що мав на собі одну тільки десятчану сорочку, починав мерзнути. Пробував був зогрітися, лігши калачиком, але то нічого не допомагало: нагріє собі груди, коліна, а спина мерзне. Пролежавши так з півгодини Тарас устав і пішов шукати затишного місця десь далі. Зайшов у своє обійстя. У хаті вже не світилося.

"Мабуть, сплять, і Ярина, і Степан, і мачуха, і салдат", – подумав він і раптом почув себе таким одиноким, одірваним і чужим отут, на цьому обійсті, що йому боляче від туги серце стисло. От зараз усі сплять. Їм тепло, добре, а він ходи сам серед ночі та бійся… Оглянувся навкруги – скрізь пустка.

Зайшовши з причілку до хати, Тарас хотів крізь вікно заглянути. Він обережно став колінами на призьбу й уже був зібравсь глянути в нижчу шибку, але в цей момент усередині хати хтось нараз теж устав біля вікна в білій сорочці й припав лицем до шибки. Крізь блискуче скло він побачив чужі йому очи. Він одсахнувсь і щодуху подався знову на город, заліз у щілину, збив із бур’яну собі кубло й уклався спати.

Та заснути зразу не міг. У боки муляло товсте бадилля з бур’яну та кусали комарі, що десь набрались і тоненько, немов далеко грала ліра на одній струні, бриніли одноманітно, довго й нудно цілим роєм над головою. Він намотав на себе більше бур’яну, а голову просто заховав у пазуху сорочки, натягнувши її, наскільки це можна було зробити. Дихаючи сам собі в груди, зогрівсь. Йому щоразу ставало тепліше й до всього байдуже.

І от раптом чує Тарас, що поблизу нього хтось іде, важко ступаючи, і просто звертає до нього. Все ближче й ближче чути кроки. Він підводиться – і очам не вірить: уже день. Сонце підбилося геть-геть над ним і пече немилосердно йому в голову.

"От так штука: і не спав, і розвиднилося!" – думає він.

Але ще більше здивувався хлопець, коли пильніше роздивився навколо. Неначе й город не їх.

– Ні, город не наш, – вирішує Тарас. – Тут усе цвіте, усе дуже зелене, а на нашому городі так почали вже маківки та соняшники достигати.

Глянув у той бік, де жовтою плахтою послалися головаті соняшники, і обомлів од радости. Доріжкою, відхиляючи набік важкі соняшники, ішла мати, така привітна, добра. Іде й посміхається.

– Мамочко! – кинувся Тарас до неї. Схопив десь за руку, заглядає в очи, не надивиться. Мати погладила його по голівці.

– Чого ти так далеко, Тарасику, забіг від дому? – питає вона.

І Тарас їй усе розповів. Коли скінчив, глянув на неї. Стоїть мати зажурена, голову схилила. Не порадував її малий Тарас.

– Не глядить вас мачуха, та й батькові байдуже. Ходите ви обірвані, немиті, голодні… – каже мати й, нахилившись, цілує.

А Тарас їй:

– Дуже велике нам горе в цієї матері.

– Знаю.

– Мамо, а ви вже з нами будете? Нікуди не підете?

– Побачу, сину…

– А куди ви оце підете?

– До батька.

– То й я з вами до тата піду.

– Ходімо.

Але в цей час між соняшниками з’явилася мачуха, розчіпчена, чорна, з чудними нелюдськими очима, а за нею нараз виринув салдат. Він зареготавсь, вищіривши гнилі зуби, і ткнув у бік Тараса пальцем. Хлопцеві зробилося страшно, страшно. Хотів заховатися за матір, хватнув ручками, а матері й немає. Салдат же й мачуха страшними привидами насуваються на нього. Він закричав із одчаю й кинувся тікати, але ноги хтось обплутав у гарбузиння й він упав на землю. Чує, як до нього наближається розлютована мачуха, а встати не може. От кроки ближче чути, от уже й зовсім близько.

"Ну, тепер уб’ють мене", – думає Тарас.

Але його ніхто не б’є. Розплющує очи й нараз дивується. Коло нього Яринка. Уже розвиднилося. На нього та його кубло впала роса. Ранок теплий і радісний.

– Я тобі їсти принесла, – каже Яринка й дає Тарасові кусок хліба й тільки що нарваних ягід. Вони сидять обоє на зібганому бур’янові, такі маленькі й близькі. Їм обом хочеться щось одне одному гарне розповісти, одне одного розпитати.

– Мені мама снилася, – хвалиться Тарас, уминаючи жадібно хліб та ягоди.

– І мені снилася, – каже Яринка. І починає розповідати.

– Мачуха пішла вже на лан? – перебив її нараз Тарас.

– Уже давно, ще вдосвіта.

– А салдат дома?

– Удома. Спить. Учора він п’яний-п’яний прийшов. Мачуху лаяв, тебе лаяв, із тата сміявсь. Ударив за щось Стьопку, так мачуха його з хати вигнала.

Тарас нічого не відповів. Згодом Яринка щось подумала, а тоді до Тараса:

– Гроші, мабуть, Стьопка вкрав.

– А може, салдат збрехав, що пропали гроші?! – спробував не повірити хлопець.

Сестра подумала ще трохи.

– Їх украв Стьопка. Я бачила в нього новенький батіжок і цукерки, які він учора десь узяв, – мовила вона розважливо.

– Ну, я все одно взнаю, хто гроші вкрав…

Три дні Тарас не показувався мачусі на очи.

Удень, коли мачуха на лану, він грається коло дому, але тільки почне вечоріти – так зараз же й пішов од хати в бур’ян. Спати було йому добре. Сестра для нього дістала десь старого кожуха й шматок запаски, запаску стелив під боки, а кожухом укривався. Салдат усе ходив сердитий, часто лаявсь і посилавсь Тарасом та Стьопкою, куди йому забагнеться. До Стьопки Тарас ставився вороже й підозріло. Він уже почав здогадуватися, що злотого Стьопка вкрав, і чекав, коли батько з поля приїде, щоб йому про все розповісти. Не менш вороже ставився до Тараса й Стьопка. Двоє хлопців ходили, не розмовляючи один з одним.