Компроміс - Пагутяк Галина

Говорили вони ні про що: про майбутнє, в кожного різне, про бездарні фільми й занепад кінематографії, про естрадних співаків. Йому була неприємна її впевненість у собі, її жадібні губи, тіло, що атакувало, намагаючись збудити в ньому хтивість. Ще трохи, і їй вдалося б це, бо ж хлопець був не з каменю...

Якось вона попросила подарувати їй квіти. Петро зайшов на ринок, довго блукав між стосів тюльпанів і оберемків гвоздик, спустивсь у підземний перехід, де з-під поли бабусі торгували підсніжниками, обгорнутими темно-зеленим листям плюща, вдихнув різкий свіжий запах лісу — і, запалюючи цигарку, засміявся сам до себе. Хіба можна купити цю чисту красу, та й кому її дарувати? Тій жінці з завченою усмішкою? До вечора він блукав задвірками ботанічного саду, хоча безмежно далеко був той час, коли запахне бузком на півміста. Де-не-де пробивалися слабкі кільця рясту, гірко пахло димом, долинали безжурні хлоп’ячі голоси — і з цього складався ще один весняний день.

...Петро тільки через кілька днів довідався, що трапилося з Марією. Казали, що вона вийшла по хліб і потрапила під автомашину. Лишилася жива, навіть не дуже покалічилась. Сталося це вже після захисту диплома, точніше, на другий день після захисту, коли Петро поїхав додому.

(...Ти так змінився, що я тебе не впізнала: худющий, стрижений і в формі — якийсь зовсім-зовсім ІНШИЙ. Я спускалася до тролейбуса, щоб їхати в гуртожиток. Відчула, що хтось на мене дивиться, але сприйняла той погляд за нахабство вуличного залицяльника. І тут ти покликав тихо: "Маріє..." Наче й не було двох років. Стало відразу легко й гаряче. Ти сказав: "Я чомусь завжди уявляв, що зустріну тебе на вулиці..."

А я чекала тебе в гуртожитку. Наше вікно якраз виходило на зупинку тролейбуса. Я знала, що електричка прибуває о 12.25, отже, ти мав приїхати десь коло другої.

І був шалений світлий день, коли ми дерлися по крутих схилах яру, а потім сиділи під деревом, потім замовкли — і ти потягнувся, щоб мене обняти, і доторк твоїх вуст видався мені чужим. Я аж відсахнулася, наче то був перший наш поцілунок.

Чому тобі все стало байдуже за ті два роки, як ти міг зламатися? Я завжди вірила, що в тебе досить сили, аби дійти до мене. Коли ти не приїхав, як обіцяв, я перелякалась. Знайшла тебе вдома. Ти відчинив двері. На столі лежала моя фотокартка, книжки, подаровані мною. А ти сам, байдужий і незворушний, заспокоював мене різними обіцянками, наче малу дитину, щоб не заважала твоїй надуманій скорботі.

Поверталася вечірнім поїздом. У вагоні довго не вмикали світла. Я дивилась у вікно й думала, що ось настане та хвилина, коли поїзд, який їде в нікуди, зупиниться, і доведеться зійти, щоб не спізнитися туди, де ніхто мене не чекає. А тим людям, котрі їдуть разом зі мною чи в інших поїздах, здається, ніби на них чекають. Вони живуть цією ілюзією і тому існують у цьому страшному беззахисному світі...)

Був ще один день, коли всього забагато: і сонця, і вітру, і клопотів. Усього повно, а не знаєш, куди себе втулити.

Петро журився на лавці в студентському сквері. Тримав на колінах розгорнуту спортивну газету й дивився поперед себе. Навіть подоба усмішки не з’явилась на його лиці, коли маленька дівчинка біля його ніг намагалася спіймати ситого голуба. Петро хотів їсти. А не мав ні копійки. З гуртожитку його виганяли вже тиждень. Насамперед змусили вишарувати нефарбовану підлогу, а потім забрали постіль, поламане радіо, ключ. Але й це не допомогло: Петро мав запасний і спав на металевій сітці ліжка. Спав так щиро і безтурботно, що вранці комендантша не могла його добудитися. Відмикала двері і торсала сплюха за плечі. Петро ворушився на рипучому ложі, встеленому газетами, бурмотів: "Уже йду!" Просив комендантшу відвернутися або вийти, поки він одягнеться. Складав у велику торбу всю свою маєтність: зубну щітку, бритву й рушник. Виходив, ніби назовсім покидаючи стіни рідного гуртожитку, щоб вернутись увечері, коли комендантша піде додому. Вахтери його жаліли, не вимагали перепустки, однак нескінченно зловживати їхнім терпінням хлопець не міг.

Повертався він уже втомлений від цілоденного блукання містом й одразу лягав спати. Ще день-два, і по нього приїде мати. Петро кожного разу, коли йшов з гуртожитку, лишав їй записку. Якби було хоч трохи грошей, то поїхав би додому сам. Втім, навіть не це тримало його в місті, а якийсь дурний страх, ніби, сівши в автобус, він ніколи сюди не повернеться. Та й що робити місяць удома? Відсипатися, від’їдатися, дивитися кожного вечора телевізор... І потихеньку лаштуватися в дорогу.

Петро люто зібгав спортивну газету і вже збирався кинути її в урну, коли почув тоненький старечий голосок:

— Юначе, я бачу, вам ця газета не потрібна?

Петро підвів очі. Перед ним стояв дідок, такий мізерний, що його можна було б запхнути в кишеню, бо складався він із самих зморщок, наче проколота повітряна кулька. Мав на собі парусиновий плащ з гудзиками різної масті, який в доісторичні часи, певно, був білим, а також солом’яний капелюшок з вицвілою стрічкою і велетенські черевики.

Петро розправив газету і дав її старому з пробудженою голодом і бідуваннями останніх днів жалістю до вбогої старості.

— Спасибі, — сказав дідок. Дбайливо згорнув газету і вмостився поруч на лавці. Петро помітив маленькі руки, схожі на пташині лапки. Загалом старий нагадував покошланого горобця в черевиках.

Він посміхався. Всі вуличні дідки люблять посміхатися до себе, радіючи, що, окрім смерті, їм уже нічого ждати: ні доброго, ні лихого.

— Хочете лишитися в місті, юначе?

— Всі хочуть, — знизав плечима Петро.

— Направлення на роботу вже є?

— Угу.

Дідок засміявся, аж закашлявся:

— А додому їхати ой як не хочеться... Та й грошей нема на дорогу.

— Цікаво, звідки ви все знаєте?

— Гм... Можу навіть сказати, що у вас в кишенях: порожня пачка з-під сигарет, проколоті талончики, кілька мідяків і валідол. Еге?

— Яке це має значення, що у мене в кишенях!

— Якщо ви дременете зараз, то потім гірко пожалкуєте. Скільком я вже таким, як ви, допоміг, гай-гай! Вони, правда, не вітають мене ні з Новим роком, ні з днем народження, бо не знають моєї постійної адреси...

— У моїх батьків немає грошей, щоб заплатити вам за послуги, — буркнув Петро, хоч уже здогадувався, що дідові чхати на якісь там дві тисячі за прописку. — Та й не хочу вплутуватись у темні справи...

— "Темні справи"? — засичав змієм старий у парусиновому плащі. — Боже збав! "Темні справи"! Так сказати про чисту як сльоза справу мого життя!

— Вибачте, — розгубився Петро. — Мені, власне, нічого не треба. Я не хотів вас образити. Просто всі, то і я теж, тобто... — хлопець підвівсь, аби пошвидше чкурнути звідси.

— Сиди! Мою бездоганну репутацію ти, звісно, не заплямуєш, але "темні справи"! Може, ти хотів сказати — брудні? Взагалі, "темний" — це щось загадкове, заплутане... Але ти насмілився згадати за гроші! Хіба я схожий на жебрака чи хапугу?! — аж запінився дідок.

Петро раптом скипів. Далося взнаки собаче життя останніми днями:

— Послухайте, дідуню, перестаньте мені морочити голову. Допомоги мені вашої не треба! Я її не просив. І кричати на мене не варто...

Він рвучко звівся й відчув, що земля попливла під ногами. Хвильку постояв, доки не минуло запаморочення, і, не озираючись, подався з парку. На вулиці витрусив пігулку валідолу, поклав під язик.

Старий в парусиновому плащі тільки посміхнувся йому вслід. Потім начепив окуляри без скелець і взявся читати спортивну газету. Повз нього снували люди й собаки, а сонце пропікало наскрізь крони рахітичних дерев.

Петро ніяк не міг заспокоїтись. Не в старому була справа. Хлопець вряди-годи зустрічав у місті божевільних дідів і бабів, не те що на селі, де старі гарували до останку, не бажаючи їсти дармовий хліб. Він гостро відчув себе нещасним і самотнім. Мабуть, йому судилося собаче життя, бо народився Петро у рік Собаки. Кружляв по місту, неспроможний вирватися з кола гамірних вулиць, повних приїжджих. Він теж був приїжджий зі своєю майже порожньою торбою.

Нижче, мабуть, уже не можна було впасти. Він поїхав у віддалений міський парк з наміром підібрати кілька пляшок, щоб їх здати і купити щось поїсти, "Ну то й що?" — якось байдуже подумав Петро. Хай це ганебно, принизливо в, чиїхось очах, але ж він не краде.

Парк розкішний, зелений, велелюдний. На галявинах ніде голці впасти: городяни приймають сонячні ванни. Дехто вже почорнів, але продовжує смажитися далі, мабуть, сподіваючись витопити зайве сало, надбане впродовж кількамісячного відсиджування в різних установах.

Петра самого дивувала власна неприязнь до людей. Він рушив у глиб парку, на мить забувши, задля чого сюди припхався. Міліціонери, що прогулювались алейками, викликали у нього легке тремтіння. Йому навіть здалося, що охоронці громадського порядку глянули на нього з підозрою. Проминув їх і тепер йшов назустріч двом хлопчикам років десяти, які вели на повідці кудлатого собаку. Пес тріпотів загнутим бубликом хвостиком і не проминав нагоди бешкетно задерти ногу біля кожної лавки. Хлопчаки їли морозиво, яке тануло й капало на асфальт, залишаючи на ньому білі плями. Колись у дитинстві до Петрового села привозили бідон з морозивом, і це було видатною подією. Діти бігли до крамниці зі скляними банками, а тітка Феся, наче сам бог, насипала морозиво, якого, на жаль, вистачало не всім. Воно тануло на очах від спеки, а розтале морозиво вже не вважалося товаром, хоча й було найсмачнішим. І однією з перших образ, що їх зазнав Петрусь, була та, коли він не дістав морозива на випрохані в батька 20 копійок, відтручений сильнішими й галасливішими.

...Зійшовши з асфальтованої доріжки, Петро побрів по шелесткому струхлому листю, поміж якого пробивалися кущики трави. То тут, то там сіріли рештки покинутих багать, лежали розкидані бляшанки з-під консервів. У таких місцях можна було знайти порожні пляшки. Петрові до горла підкотилася нудота, коли він уявив, що братиме до рук ці пляшки. Цікаво, де він їх митиме?

Петро блукав між попелиськами, підфутболюючи консервні бляшанки. Знайшов одну пляшку, але розбиту. Він би ще довго дивувався з відсутності склотари, якби не побачив неподалік смутну старечу постать, котра ворушила ціпком сухе листя.