Сурми - Донченко Олесь

Треба повернутись.

Ще крізь дерева я бачу, як з незавішеного фіранкою вікна моєї кімнати дзюрчить у сад довга стьожка жовтого світла. І раптом зупиняюсь. Я бачу, я зовсім ясно бачу, як чиясь постать підійшла до вікна, мить постояла нерухомо, потім злізла на карниз фундаменту й заслонила собою стьожку жовтого світла. Хтось із саду зазирає в мою кімнату. Швидко-швидко, як спіймана миша, закалатало серце. Я, крадучись, біжу до будинку. Але пізно. Постать як тінь, уже скочила на землю, і я тільки чую, як у далині швидко губляться чиїсь тороплені кроки "Кому це так цікаво ? — думаю. — Чи, може, це звичайний злодій ?"

У кімнаті мене чекала несподіванка. Ольга. Вона прийшла взнати, чи не буде сьогодні репетиції "Бурлаки", мене не застала, побачила на столі в мене цікаву книжку й на хвилинку сіла її проглянути. Вона мені радить ніколи не забувати, що треба завше запирати двері, коли я куди йду. І потім вона просить пробачити їй, що зайшла без дозволу в кімнату.

Я дивлюся на її рівний гнучкий стан, на блакитні очі, на ластовиння коло нода й пригадую щось далеке й рідне.

— Оля, — кажу я, — треба затулити вікно фіранкою, бо тількищо хтось слідкував за вами з саду. А, може, невідомий бажав бачити також мене—не знаю.

Вона швидко затуляє вікно, на її личку я читаю острах. "Вона когось боїться" — думаю я. Ні, то, був не злодій.

— Скиньте пальто, — запрошую я.

Вона охоче згоджується, вона ще посидить у мене, бо я налякав її — і їй страшно зараз іти. Нараз вона повертає голову до вікна й слухає.

— Що таке? Може, знову? — запитую я. Вона ще хвилинку послухала.

— Здалося, що кроки. Мабуть, тільки здалося. У вас шелестять за шахвою миші. Як ви не боїтесь, що вони вам відкусять колись сонному носа ?.

І вона вже робиться веселою, вона сипле жартами, і я не встигаю відповідати на них.

— Бідний хлопчику, ви, напевно, воюєте з ними цілісіньку ніч? От, вредна мишва! Не дає спати бідному хлопцеві ! У вас, мабуть, і пацюки є ?

— Є, — кажу я, — великі сірі пацюки.

— Ай, ай! — верещить, вона. — Мені страшно сидіти ! Ще який пацюк учепиться в ногу!

— Оля, — кажу* я й чую, що мій голос трохи трем^ тить. — Оля, — повторюю я якось приглушено.

Вона насторожилась і раптом перестала сміятись.

— Що ? — тихо питає вона.

— Чи ви пам'ятаєте, як ми з вами зустрілись уперше?.,. Давно-давно ... П'ять чи шість років тому ? Пам'ятаєте 'курси ?

— Пам'ятаю. Ну, а далі що?

— Далі? Я не знаю. Згадалось — от і все. І от тепер знову зустрілися на Поділлі. А пам'ятаєте, як одного разу банда вскочила в місто — і ви, я й Ла-врін переховувалися на горищі?

Вона встала.

— Час іти. Коли ж буде репетиція ? А лекція — завтра ?

Мовчки, хапливо вдягає пальто. Що з нею ?

— Ви проведете ?

Ми виходимо на пустельну вулицю. —• Холодно, — кидає вона, хапає мене під руку, і ми йдемо. Ідемо мовчки.

— Олю, ви давно записались із Лавріном? — нарешті несміливо запитую.

— Що ? Хто вам це сказав ?

— Лаврін.

— Я ніколи не записувалась із Лавріном. І взагалі ні з ким.

Що я чую ? Але ж цього не може бути. Лаврін же сам казав. Не записувалась? Ну, значить, тоді так, без загсу...

— І не думайте нічого, будь ласка. Лаврін—мій товариш, знайомий і... більш нічого.

— А в школі?.. Як же ви вкупі вчителюєте?.. Вона голосно сміється.

— Що ж тут дивного ? Я після ' тифу встала, шукала посаду, а тут Лаврін пише, що вільне місце вчительки, гарна школа. Я й приїхала. Що ж у цьому дивного, я вас питаю ?

Так, але ж Лаврін казав зовсім не те. Значить, Лаврін брехав ? І навіщо це йому було треба ?

— А ось і школа. Дякую, що провели. Може, зайдете до мене ? Ні ? Да, до речи : ви, здається, кандидат партії?

— Так.

— Ну, а я комсомолка. А взагалі... чудний ти, Сергію !..

Що ? вона сказала "ти" ?

— Оля, Оля, стривай на хвилинку.

Стукнула клямка дверей — і от усе тихо. "Зараз, мабуть, північ"—думаю я. І де це я навчився висвистувати такого веселого марша ?

Я йду й висвистую, іду й висвистую й зовсім не знаю слів цієї пісенки. Вулиця повна низеньких будиночків із зачиненими віконницями, і, мабуть, усі вони давно сплять. Молодик десь упав і розбився, сконав. За похмурими дощатими парканами не гавкне собака, Не продзвенить копито по нерівному бруку на базарі. Над містечком лопотять великі, то жовті, то зелені, стиглі зірки.

Ось уже останній провулочок, ось уже знайомий колодязь, от і сельбуд.

Старий панський палац сторожко тяжкими кроками виступає з темряви, округлив, згладив контури своїх карнизів, прищулився.

— Недобре так пізно ходити. Зле робите...

З несподіванки здригуюсь. На східцях примостилась темна похмура постать. Підходжу на крок ближче.

— Хто це ? — бачу біля свого обличчя величезні чорні очі.

— Хто це ? — повторюю.

— Це я, Ян.

Ян ! Ось хто! Як я не впізнав відразу?

Ялові двадцять два роки. Він здоровий, кремезний, трохи сутулий, зовсім не схожий на свого батька Явтуха. Людська поголоска в містечку каже, що в Яна тече кров Явтухового пана.

Ян сидить на східцях біля останків мармурового білого лева, а я стою над ним і бачу тільки його широко розкриті очі. Вони в темряві видаються такими округлими й величезними.

— Зле так пізно ходити, зле робите, — повторює він знову, і я чую, як у його голосі тремтить прихована злісна нотка.

Я чомусь здивований, я навіть почуваю, що в мене сами собою піднялись брови й від того купкою збіглись зморшки на лобі.

— Але ж чому, можна знати?

Тоді він підводиться; він чомусь важко дихає, і мені здається, що він навіть стиснув кулаки. Я відступаю крок назад, я чекаю, що він скаже, але він повертає до мене спину й іде просто в сад. Ось уже в темряві десь хлипнула під його чоботом вогка земля, ось уже не чути нічого. Я стою, дивлюсь йому вслід у темряву. Я мовчу й прислухаюсь у той бік, куди він пішов. І раптом мені спадає на думку вогкий нашорошений сад, і чорні пеньки, і смуга жовтого світла з моєї кімнати, і чиясь темна постать, що зазирає з саду в вікно.

III.

Сьогодні неділя, а ще з середи біля райвику й на дверях сельбуду висіли великі плякати, розмальовані різнокольоровими ясними фарбами, що сповіщали про сьогоднішню лекцію.

Лекція почнеться о сьомій, зараз шість — ще рано, і я користую з цього, аби ще раз перевірити чародійний ліхтар. Я обережно розкладаю лопотливі промаслені малюнки на окремі— купки, у всьому в мене зразковий порядок — це для того, щоб не збитись на лекції, щоб легко й зручно було кожної хвилини знайти потрібного діяпозитива.

Я уважно обдивляюсь конденсатор, об'єктив, щоб було все налагоджено, щоб не було ніяких зупинок.

За дверима в коридорі вже товпиться дітвора, хлопчаки вигукують і пустують, часом до мене долітає звідти шум бойовиська й галас переможеного. Іноді гамір відразу стихає, і я чую швидке тупотіння де сятка дитячих ніг. Це знак, що з-за дверей висунулась маленька сива голова Явтуха. Цього досить, щоб дітвора кинулась урозтіч. Але ненадовго. Явтух зачиняє двері свого помешкання, і от я знову чую веселу гаму дзвінких дитячих голосів.

Через годину шумкою юрбою приходять хлопці й дівчата, багато з них комсомольців, починають вигукувати: "Гей, нумо, хлопці".

Дівчата виряжені в нові спідниці, кольорові хустки, а в хлопців прив'ялі картузи (шапки вже поховали). Тихо тануть над ними сизо — синюваті струмочки їдкого диму з д'ешевих цигарок.

Трохи пізніше починають збиратись старіші. Ось, поважний єврей з довгою чорною бородою, з якою в довжині змагається горбатий ніс із тисячею синювато-червоних жилок. Це місцевий крамар, непман, прийшов із дочкою, чорноокою блідою дівчиною з двома бородавками на підборідді. Він її не ризикнув відпустити одну, але вона так плакала й прохала дозволу побувати на лекції, що самому батькові довелося її супроводити. Він невміло тримає її під руку вище ліктя, сякає в клітчасту хустинку і з підозрілістю озирається навкруги, а дочку так уразив цей різноманітний галас, що вона зовсім спустила обидві руки, і очі їй розгублено блукають поверх картузів і хусток.

Ось дядько з голеним підборіддям і з усами, як у Шевченка. Це відомий місцевий куркуль, керовник церковного хору. Ще в минулому році цей же хор співав також на урочистих революційних святах у сельбуді, І так само, як і на криласі, незмінно перед ним із запалом вимахував обома руками дядько з голеним підборіддям і з шевченківськими вусами. Але приїхав інспектор політосвіти, і перед хором поставлено ультиматума: або на криласі, або в сельбуді. З того часу хор співає тільки в церкві. Воно можна і в сельбуді хор утворити — багато записалось би молоди,' та все... "немає керовника". До цього речення так уже всі звикли, що історію з хором вважають за цілком природну й у всякім разі становище за таке, що зміні абсолютно ніякій не піддається.

Дядько уважно озирається навколо, смикає себе за лівого вуса й ніби випадково, між іншим, бликає оком на купку парубків із цукроварні. Вони ще недавно від плуга, від землі, але дядько почуває в них щось чуже, вороже йому. Та й у * парубків такий вигляд, ніби вони ось кілька хвилин тому згубили свою невинність.

Звичайні сільські обличчя, трохи наївні, трохи тупі, але завод уже поклав на них якесь невідоме своє тавро, і воно позначилось у тонких рисочках біля кінців губів, у легких тінях на лобі, у важких твердих рухах.

Нарешті Явтух одмикає залю — і в обидві половинки дверей нестримно ллється потік хусток, картузів і шапок. Заторгали лавки, хтось когось перечепив, комусь віддавили ногу.

Нарешті посідали, але гамір не зменшився. Хтось намагається співати, його хтось умовляє, десь у кутку верещить дівчина, і всю залю протинає чийсь пронизливий крик :

— Граждани, тут палити не можна! Не паліть, граждани !

Біліє полотняний екран на сцені. Обережно удвох із Явтухом ми вносимо чародійний ліхтар. Гамір притих. Я для чогось тру собі обидві руки й обводжу очима напівтемну залю,

— Ш — ш — ш... — прокочується з кутка в куток.

Я ще раз озираюсь на екран, на купку діапозитивів, І якось дивно спурхують у повітря з моїх губ перші слова.

— Сьогодні я прочитаю вам лекцію про походження життя на землі, про те, як з'явились...

В залі вже тихо. Шість сотень людських очей уп'ялися в мене, слідкують за кожним моїм рухом, кожним словом. Ніби якась стоока потвора причаїлась тут у темряві й гіпнотизує свою жертву.