Роздоріжжя - Вражливий Василь

А стерня однобарвна, золота розійшлася по лану. На других нивах шумів ще нескошений хліб.

Марина йшла позаді, чогось весело співала..

— Чого ти тікаєш од мене?.. Так я найду-ж не такого, як ти.

Полукіпки настовбурчились, а хутір завився перед очима в зелені кучері; перед ним залягли бурти, й тому видно було самі дахи.

Марина догнала Гордія.

—— Ну и дурень-же з тебе, тебе й подратувати не можна. То я так.

— Та так,—призирливо протяг він,—і з хазяйським так, і з усіма так, і зо мною так...

— А як-же?..

— Сатана... як сучка, до кожного лащиться..

— На те я дівчина.

— А як жінкою будеш?..

— Твоєю. Так твоєю я не буду...

— Побачимо...—і він хутко йшов уперед. По його твердому обличчі йшли маленькі струмочки поту.

— А хазяйського зажену на той світ... Він думає, що не зумію... То побачимо.

Марина уважно слухала і лице її ставало серйозне.

— Як-би не такий... Ти ось сам здох-би з голоду, як би не найняли... А двох жінок мати—не твоїй кешені...

— А ти хочеш за такого, щоб кешеня була. — Нічого я не хочу.

Гордій скрипнув зубами, схопив її за руку.

— Ти...

— Одвяжись... Дивись—що я тобі таке?

Осінь.

Плелося плямами, падало на душу осіннє павутиння.

І осінь, ніби очі душі, що одкриваються то пес-ливі, а то холодні. Осінь закутує небо павутинням, переплітає. Біля хутора вдень борються вітряки з вітром: дощаті, полатані крила млинків мотаються, як перед смертю. Чорні тіні пробігають по землі і крізь проріхи показують зелені плями; високо підлітають, і одміривши крок, падають униз. Млини, як опеньки порозкидалися... Коли вітру немає, то вони виставляють широкі руки і стоять, ніби зайці.

Гордій прохав Марину.

— Маринко, давай запишемося!

— Туди к чорту, одна, мабуть, здихає з голоду, так ти й мене так... Е, ні, не на.таку наскочив.

— Може тому віриш,—він показав рукою на хату,—так той злиднів таких не візьме.

— І не треба...

Літо минуло. З поля позвозили снопи і поскладали у великі, високі стіжки. Згущувалися повесняні мокрі трави, збивалися, як ковтун

Становилося жовто.

— Ти знаєш, вже скоро й додому.

Гордій думав про жінку.

— Ну як тепер вернутися до жінки?.. Вона-ж знає. А—баба й кінець... Всі баби ..—сплюнув.

Марина крутнула головою.

На току стіжки куріли свіжим сіном; зверху на них лежали палиці... Відкілясь чувся післяжнивний сміх, плескіт річки.

— Марино!—глухо сказав Гордій, сховав очі за густими бровами,—оце я думав. Спав, возив сіно і все думав... як ти не залишишся—рішу.

Марина захолонула, в очах перескочили жахливі вогники. Гордій міцно зціпив Маринину руку, нахилився.

— Так, чуєш?.. Жінку одбила, тепер записуйся.

— Пусти... запишемося... який ти страшний,— нехай тобі пек.—По її тілі пролізли холодні плями, вона здригнула.

Це було на току, де виростає, чуючи зиму, жито, довге й тонке, і де під ногами толочилася полова.

Сірі стіжки куріли. По степу НОСИЛОСЯ листя, і його, мабуть, десь їли, як і курай.

Не рипіли перевесла, не гули машини. Вівці йшли з стерни отарою, збивали пилюгу, а чабан лякав їх батогом.

Марина обминала Павла, не хотіла йти і до Гордія. Але ввечері Гордій її зустрів біля клуні, він стиснув її руки і, ніби не чуючи сам себе, питав:

— Ти запишешся після строку?

— Пусти... запишусь.

Він не помічав, як холодніла Марина і як довго шукала спокою.

— А я зразу хочу, зразу,—насупившись промовив Гордій.

— Гордієчку... в тебе жінка є... в тебе-ж грошей немає.

А він не слухав її:

— Сьогодні... Ти водиш: літо пройшло! Нічого не хочу знати.

А як я не хочу...

— Ти не хочеш?!—очі йому зробилися страшні, сам він дужче й дужче давив Марині руки.

— Та ні... то так!.. Тьху на тебе! який нетерплячий, запишемося після строку.

Після цього пройшло декілька днів... Почали йти дощі... Гордій ходив сумний.

Одного разу зустрів Павла, той сміявся.

— Що-ж, Гордієчку... сам не з'їв і другому не дав. Гордій останні дні не бачив Марини, а насмішки

хазяйського, ніби не чув.

Він думав:—вона-ж казала, що буде жити зо мною.

Але все-ж таки пішов шукати Марину. її ніде не було... Тоді він увечері підійшов до хазяїна і спитав між иншим:

— Де Марина?

Хазяйський син стояв біля вікна.

— Я-ж тобі казав... Згадав ти пізненько,—промовив він,—вчора пішла ще вранці додому... Роботи, значить, немає... а їй залишилося два дні. По хліб може батько приїде.

Скривився Гордій, пішов у— клуню.

— Одурила! А жінка?..

В клуні було тихо, тільки в кутку пищали мишенята.

А біля клуні стояли явори, листки пообсипались. І вони були холодні й голі.

Гордій додому не пішов, він найнявся в економію.

Стояв серед двору, заклавши за спину руки.

І жінка була, і Марина була, а тепер? Питався чи в себе, чи в кого иншого.

Будівлі розруйнувалися. Кам'яні, дерев'яні. Були прикащики, управляющі, а тепер, культгосп.

Надворі осінь, не жовта, не павутинна, а багно. Десь бились з повітрям стружки од лісу, а багно чавкотить. Чавкотіло й тоді, як ішов на заробітки Гордій. Шукав чогось, а за спиною ніс чоботи... Щось найшов, щось загубив.

А там он видко хутір. В клуні мабуть однаково: сіно солома.

— Чого я йшов і куди.

Через двір пробігла Манька, куховаркою служила.

— Гордію, йди вечеряти!—після вечері оратори будут щось читати...

— Йди к чорту!—а потім подумав:

— А хіба піти—послухати? І поплівсь до кухні.

То була осінь не жовта й не павутинна, а задумлива на роздоріжжі.